Записки з мертвого дому - Сторінка 15

Характеристика цих людей: вони знищували свою особистість завжди, всюди і мало не перед усіма, а в загальних справах відігравали навіть не другорядну, а третьорядну роль. Усе це в них так уже зроду було. Сушилов був дуже жалюгідна людина, цілком покірна* й принижена, навіть забита, хоч його й ніхто у нас не бив, а так уже зроду забита. Мені завсіди було чогось шкода його. Я й глянути навіть не міг на нього без цього почуття, а чому шкода — я б сам не міг відповісти. Розмовляти з ним я теж не міг; та він і не вмів розмовляти, і видно було, що це йому велика труднація, і він тільки тоді жвавішав, коли, щоб скін-

чиїй розмову, даси йому щось зробити; попросиш його сходити, збігати куди-небудь. Я навіть, врешті, упевнився, що роблю йому цим приємність. Він був не високий і не малий на зріст, не гарний і не поганий, не дурний і не розумний, не молодий і не старий, трохи— рябуватий, почасти білявий. Дуже точного про нього ніколи нічого не можна було сказати. Одне тільки: він, як мені здається та й скільки я міг догадатися, належав до того самого товариства, що й Сироткін, і належав єдино своєю забитістю й покірністю. З нього іноді посміювалися арештанти, головне за те, що він помінявся дорогою, коли йшов у партії на Сибір, і помінявся за червону сорочку та за карбованець сріблом. От за цю мізерну ціну, за яку він себе продав, з нього й сміялися арештанти. Помінятися — значить перемінитися з ким-небудь ім'ям, отже, й долею. Хоч яким химерним здається цей факт, але він правдивий, і в мій час він, освячений переказами й визначений певними формами, ще на повну силу діяв між арештантами, припроваджуваними на Сибір. Спочатку я ніяк не міг цьому повірити, хоч і довелося, врешті, повірити очевидності.

Це ось як робиться. Припроваджують, скажімо, на Сибір партію арештантів. Ідуть усякі: і на каторгу, і на завод, і на поселення; ідуть разом. Десь дорогою, ну хоча б у Пермській губернії, хтось із засланців побажає помінятися з іншим. Приміром, який-небудь Михайлов, убивця або засуджений за інший капітальний злочин, вважає невигідним для себе йти на довгі роки на каторгу. Припустімо, він чолов'яга хитрий, досвідчений, діло знає; от він і видивляється когось із тієї самої партії простішого, забитішого, покірнішого, кому приділено кару порівняно невелику: або на завод на малі роки, або на поселення, або навіть на каторгу, тільки з меншим строком. Нарешті знаходить Сушилова. Сушилов з двораків, і заслано його просто на поселення. Іде він уже тисячі півтори верст, звісно без копійки грошей, бо в Сушилова ніколи не може бути й копійки,— іде виснажений, втомлений, на самих казенних харчах, без солодкого шматка бодай мимохідь, у самому казенному одягу, всім прислуговуючи за мізерні мідяки. Михайлов заходить у мову з Су-шиловим, зближується, навіть дружиться і, врешті, на якомусь етапі напуває його горілкою. Кінець кінцем пропонує йому: чи не хоче він помінятися? Я, мовляв, Михайлов, ось так і так, іду на каторгу не каторгу, а в якесь "особливе відділення". Воно хоч і каторга, але особлива,

краща, виходить. Про особливе відділення, коли воно існувало, навіть із начальства не всі знали, хоч би, приміром, і в Петербурзі. Це був такий окремий і особливий куточок, в одному з куточків (Сибіру, і такий небагатолюдний (при мені було в ньому до сімдесяти чоловік), що важко було й на слід його натрапити. Я зустрічав згодом людей, що служили й знали про Сибір, і вони тільки вперше від мене почули про існування "особливого відділення". У Зводі законів сказано про нього всього рядків шість: "Засновується при такому-то острозі Особливе відділення, для найважливіших злочинців, аж до відкриття в Сибіру найтяжчих каторжних робіт". Навіть самі арештанти цього відділення не знали: що воно, навічно чи на строк? Строку не було призначено, сказано — аж до відкриття найтяжчих робіт, та й годі; виходить, "вдовж по каторзі". Чи ж диво, що ні Суши-лов та й ніхто з партії цього не знав, не виключаючи й самого засланого Михайлова, котрий мав уявлення про особливе відділення, хіба тільки судячи з свого злочину, надто тяжкого, за який він уже пройшов тисячі три або чотири. Не пошлють же його в гарне місце. А Сушилов ішов на поселення; чого ж краще? "Чи не хочеш помінятися?" Сушилов напідпитку, душа проста, повен вдячності до Михайлова, що обійшовся з ним ласкаво, і тому не наважується відмовити. До того ж він уже чув у партії, що мінятися можна, що інші ж міняються, отже, незвичайного й нечуваного тут нема нічого. Доходять згоди. Безсовісний Михайлов, користуючись незвичайною простотою Сушилова, купує в нього ім'я за червону сорочку й за карбованець сріблом, які тут же й дає йому при свідках. Назавтра Сушилов уже не п'яний, але його напувають знову, ну, та й негарно відмовлятися: одержаного карбованця сріблом уже пропито, червону сорочку трохи згодом теж. Не хочеш, то гроші верни. А де взяти Сушилову цілого карбованця сріблом? А не верне, то артіль примусить вернути: цього в артілі суворо пильнують. До того ж коли дав обіцянку, то додержуй,— і на цьому артіль наполяже. Інакше згризуть. Заб'ють, либонь, або просто вб'ють, принаймні застрашать.

Справді, коли б артіль хоч один раз у такому ділі попустила, то й звичаєві мінятися іменами зайшов би кінець. Коли можна буде зрікатися обіцянки й ламати зроблений торг, узявши вже гроші,— хто ж потім додержуватиме його? Одно слово — тут артільна, загальна справа,, а тому й партія до цієї справи дуже сувора. Нарешті

Путилов бачить, що вже не відмолишся, і вирішаеійякем погодитися. Оголошується всій партії; ну, там кого ще слід теж обдаровують і напувають, якщо треба. Тим, звісно, байдуже: Михайлов чи Сушилов потрапить до чорта в зуби, ну, а горілку ж випито, пригостили,— отже, й вони нічичирк. На першому ж етапі роблять, наприклад, перекличку; доходить до Михайлова: "Михайлов!" Сушилов відгукується: я! "Сушилов!" Михайлов кричить: я! — і пішли далі. Ніхто й не мовить більше про це. В Тобольську засланців розсортовують: Михайлова на поселення, а Су-шилова під посиленим конвоєм припроваджують в особливе відділення. Далі вже жоден протест неможливий; та й чим справді довести? На скільки років затягнеться така справа? Що за неї ще буде? Де, нарешті, свідки? Зречуться, коли б і були. Так і лишається кінець кінцем, що Сушилов за карбованець сріблом та за червону сорочку в "особливе відділення" прийшов.

Арештанти сміялися з Сушилова — не за те, що він помінявся (хоча до тих, хто помінявся на важчу роботу з легкої, взагалі ставляться зневажливо, як до кожного, хто пошився в дурні), а за те, що він узяв тільки червону сорочку та карбованця сріблом: надто вже мізерна плата. Звичайно міняються за великі суми, знов-/гаки кажучи відносно. Беруть навіть і по кілька десятків карбованців. Але Сушилов був такий безсловесний, безликий і для всіх нікчемний, що з нього й сміятися якось не випадало.

Довго ми жили з Сушиловим, кілька років уже. Помалу-малу він прив'язався до мене надзвичайно; я не міг цього не помітити, отже, й я дуже звик до нього. Але раз — ніколи не можу простити собі цього — він чогось не зробив, про що я просив, а тим часом допіру взяв у мене грошей, і я мав жорстокість сказати йому: "От, Сушилов, гроші ви берете, а діла не робите". Сушилов змовчав, збігав у моїй справі, але чогось раптом засумував. Минуло днів зо два. Я думав: не може бути, щоб це він від моїх слів. Я знав, що один арештант, Антон Васильєв, наполегливо вимагав у нього якийсь дрібний борг. Мабуть, грошей нема, а він боїться попросити в мене. На третій день я й кажу йому: "Сушилов, ви не-, мов хотіли в мене грошей попросити, для Антона Васильєва? Нате". Я сидів тоді на нарах; Сушилов стояв передо мною. Його, здається, дуже вразило, що я сам запропонував йому грошей, сам згадав про його скрутне становище, тим паче що, на його думку, він останнім часом надто вже багато в мене забрав, отже, й сподіваигся

не смів, що я йому ще дам. Він подивився на гроші, потім на мене, раптом відвернувся й вийшов. Усе це дуже мене вразило. Я пішов за ним; і знайшов його за казармами. Він стояв біля острожного частоколу, обличчям до огорожі, притиснувши до неї голову й спершись на неї рукою. "Сушилов, що з вами?" — спитав я його. Він не дивився на мене, і я, на превеликий подив, помітив, що він ладен заплакати: "Ви, Олександре Петровичу... думаєте,— почав він, зриваючись з голосу й намагаючись дивитися вбік,— що я вам... за гроші... а я... я... е-ех!" Тут він обернувся знову до частоколу, аж стукнувшись об нього лобом,—та як заридає!.. Вперше я бачив на каторзі людину, яка плаче. Насилу я втішив його, і хоч відтоді він ще запопадливіше, коли це можливо, став слугувати мені й "наглядати мене", та з деяких майже невловних ознак я помітив, що серце його ніколи не могло простити мені мого докору. А тим часом інші сміялися ж з нього, збиткувалися над ним при кожній нагоді, коренили його часом, а він жив же з ними гарно й дружелюбно і ніколи не брав того за образу. Еге, дуже важко буває розпізнати людину, навіть і після довгих літ знайомства!

Ось чому каторга й не могла виникнути перед мене з першого погляду такою, якою виникла згодом. Ось чому я й сказав, що коли й дивився на все з такою жадібною, посиленою увагою, то все-таки не міг розглядіти багато такого, що було в мене під самим носом. Природно, мене вражали спочатку явища крупні, різко випнуті, але й їх, можливо, я сприймав неправильно, і вони .залишали в душі моїй тільки саме важке, безнадійно .сумне враження. Дуже багато сприяла тому зустріч моя ,з А — вим.теж арештантом, який прибув до острогу неза-,довго передо мною і справив на мене особливо тяжке враження в перші дні мого прибуття на каторгу. Втім, .я ще до прибуття в острог довідався, що зустрінуся там з А—вим. Він,ртруїв мені цей перший важкий час і посилив мої душевні муки. Не можу не сказати про нього.

Це був найогидніший приклад того, як може занепас-.ти й спідліти людина і до якої міри може вбити в собі всяке моральне почуття, легко й без розкаяння. А—в був молодий чоловік, із дворян; я вже трохи згадував про нього, кажучи, що він переносив нашому плац-майорові все, що діється в острозі, і приятелював з його денщиком Федькою.