Записки з мертвого дому - Сторінка 53

Проте запитань його, як також і арештантських відповідей, нам через велику від-далв-не було чути. Тільки й розібрали ми, як він верескливо кричав:

— Бунтівники!.. Крізь стрій... Заводіяки! Ти заводіяка! Ти заводіяка! — накинувся він на когось.

Відповіді не було чути. Але за хвилину ми побачили, як арештант відокремився і пішов до кордегардії. Ще за хвилину пішов слідом за ним другий, потім третій.

— Усіх під суд! Я вас! Це хто там на кухні? — заверещав він, побачивши нас в розчинені вікна.— Усіх сюди! Гнати їх зараз сюди!

Писар Дятлов рушив до нас на кухню. В кухні сказали йому, що не мають претензії. Він негайно повернувся й доповів майорові.

— А, не мають! — промовив той, двома тонами нижче, як видно, зрадівши.— Однаково, всіх сюди!

Ми вийшли. Я почував, що якось совісно нам виходити. Та й усі йшли, наче похнюпивши голову.

— А, Прокоф'єв! Йолкін теж, це ти, Алмазов... Ставайте, ставайте сюди, в купку,— казав нам майор якимсь поспішливим, але м'яким голосом, ласкаво на нас позираючи.—>М—цький, ти теж тут... от і переписати. Дятлов! Зараз же переписати всіх вдоволених окремо і всіх невдоволених окремо, всіх до єдиного, і бумагу до мене. Я всіх вас подам... під суд! Я вас, шахраї!

Бумага подіяла.

— Ми вдоволенії — похмуро крикнув раптом один голос із юрби невдоволених, але якось не дуже рішуче.

— А, вдоволені! Хто вдоволений? Хто вдоволений, той виходь.

— Вдоволені, вдоволені!—долучилося кілька голосів.

— Вдоволені! Виходить, вас баламутили? Виходить, були заводіяки, бунтівники? Тим гірше для них!..

— Господи, що ж це таке! — почувся чийсь голос у юрбі. '£'-> '

— Хто, хто це крикнув, хто? — заревів майор, кидаючись у той бік, звідки почувся голос.— Це ти, Расторгуев, ти крикнув? У кордегардію!

Расторгуев, одутлий і високий молодий чоловік, вийшов і повільно попростував д|о кордегардії. Крикнув зовсім не він, та що на нього вказали, то він і не суперечив. 1

— З жиру казитесь! — зарепетував услід йому майор.— Ач товста мордяка, за три дні не... Ось я вас усіх розшукаю! Виходьте вдоволені!

— Вдоволені, ваше високоблагородіе! — почулося кілька десятків понурих голосів; інші уперто мовчали. Та майорові тільки того й треба було. Йому, очевидно, самому було вигідно покінчити мерщій справу, і якось покінчити згодою.

— А, тепер усі вдоволені! — промовив він квапливо.— Я це й бачив... знав. Це заводіяки! Між ними, очевидно, є заводіяки! — говорив він, звертаючись до Дятлова. — Це треба докладніше розслідити. А тепер... тепер на роботу час. Бий у барабан!

Він сам був присутній на розводці. Арештанти мовчки й сумно розходилися по роботах, вдоволені принаймні з того, що швидше йшли геть з-перед очей. А майор негайно після розводки навідався до кордегардії і розпорядився з "заводіяками", проте не дуже жорстоко. Навіть квапився. Один із них, казали потім, попросив прощення, і він зараз же простив його. Видно було, що майор почасти не в гуморі і, можливо, навіть злякався. Претензія у всякому разі річ дражлива, і хоч скаргу арештантів і не можна було по суті назвати претензією, бо заявляли її не вищому начальству, а самому ж майорові, та все-таки було якось незручно, негарно. Особливо бентежило, що повстали геть усі. Слід було притлумити справу хоч би там що. "Заводіяк" незабаром випустили. Назавтра ж харч покращав, та, проте, ненадовго. Майор у перші дні став частіше навідувати острог і частіше виявляв непорядки. Наш унтер-офіцер ходив заклопотаний і спантеличений, мовби кіяк не міг отямитися від подиву. Що ж до арештантів, то вони ще довго після цього не могли заспокоїтися, проте вже не хвилювалися, як перше, а мовчали розтривожені, збиті з пантелику. Дехто навіть похнюпив голову. Інші буркотливо, хоч і небалакуче висловлювалися про все це. Багато хто озлоблено і вголос підсміювався сам із себе, немов караючи себе за претензію.

— Отаке, брат, візьми, закуси! — каже, бувало, один.

— З чого посмієшся, тому й поробиш! — додає другий.

— Де та миша, щоб котові дзвоника причепила? — зауважує третій.

— Нашого брата без дрюка не впевниш, звісно. Добре ще, не всіх висік.

— А ти надалі більше знай, та менше базікай, краще буде! — озлоблено зауважує хто-небудь. ^ — Та чи чого вчиш, учителю?

— Ай учу.

— Та ти хто такий вискочив?

— Та я поки що людина, а ти-от хто?

— Недогризок собачий, ось ти хто.

— Це ти сам.

— Ну, ну годі вам! Чого загалакали! — кричать звідусіль на сперечальників...

Того ж вечора, тобто в самий день претензії, повернувшись із роботи, я зустрівся за казармами з Петровим. Він уже шукав мене. Підійшовши до мене, він щось промимрив, ніби два, три невиразні вигуки, але скоро неуважливо замовк і машинально пішов поруч мене. Вся ця справа ще боляче лежала в мене на серці, і мені здалося, що Петров дещо мені пояснить.

— Скажіть, Петров,— спитав я його,— ваші на нас не сердяться?

— Хто сердиться? — спитав він, ніби очумавшись.

— Арештанти на нас... на дворян?

— А за що на вас сердитись?

— Ну, та за те, що ми не вийшли на претензію.

— Та вам чого показувати претензію? — спитав він, ніби силкуючись зрозуміти мене.— Ви ж своє їсте.

— Ой боже мій! Та й серед ваших же є, що св:є їдять, а вийшли ж. Ну й нам треба було... з товариськості.

— Та... та який же ви нам товариш? — спитав він не-порозуміло.

Я миттю глянув на нього: він рішуче не розумів мене, не розумів, чого я домагаюся. Та зате я зрозумів його в цей мент цілком. Уперше тепер одна думка, яка давно вже невиразно в мені ворушилася й переслідувала мене, з'ясувалася мені остаточно, і я раптом зрозумів те, про що досі невиразно догадувався. Я зрозумів, що мене ніколи не приймуть до товариства, хоч би я був преарешташт,

хоч би на віки вічні, хоч би з особливого відділення. Та надто лишився мені в пам'ятку вигляд Петрова тієї хвилини. В його запитанні: "Який І же ви нам товариш?" чулася така щира наївність, таке простодушне нерозуміння. Я думав: чи нема в цих словах якоїсь іронії, злості, насмішки? Нічого не булр: просто не товариш, та й годі. Ти йди своєю дорогою, а Ми — своєю; в тебе свої справи, а в нас свої.

І справді, я думав був, що після претензії вони просто загризуть нас і нам життя не буде. Аж нічогісінько: ні найменшого докору, ні найменшого натяку на докір ми не чули, ніякої особливої злості не добавилося. Просто їли нас потроху поїдом при нагоді, як і перше їли, та й усе. А втім, нітрохи не гнівались також і на всіх тих, котрі не хотіли показувати претензії й залишалися на кухні, як і на тих також, хто з перших крикнув, що з усього вдоволені. Навіть і не згадав про це ніхто. Останнього я особливо не міг збагнути.

VIII. ТОВАРИШІ

Мене, звичайно, більше вабило до своїх, тобто до "дворян", особливо перший час. Але з трьох колишніх російських дворян (Якима Якимовича, шпика А—ва та того, кого вважали за батьковбивцю) я знався й розмовляв тільки з Якимом Якимовичем. Сказати правду, я підходив до Якима Якимовича, так би мовити, з розпачу, в хвилини найбільшої нудьги та коли вже ні до кого, крім нього, підійти не передбачалося. В попередньому розділі я зробив був спробу розсортирувати всіх наших людей на розряди, але тепер, як пригадав Якима Якимовича, то думаю, що можна ще додати один розряд. Правда, й складався він із самого нього. Це — розряд цілком байдужих каторжних. Цілком байдужих, тобто таких, яким було однаковісінько жити що на волі, що на каторзі, у нас, зрозуміло, не було та й бути не могло, але Яким Якимович становив, здається, виняток. Він навіть і влаштувався в острозі так, наче все життя намірявся прожи-ти"В" ньому: усе довкола нього, починаючи з сінника, подушок, начиння, розташувалося так щільно, так стало, так надовго. Бівуачного, тимчасового не помічалося в ньому й сліду. Пробути в острозі лишалося йому ще бапаатл років, та навряд чи він хоч коли-небудь подумав

про вихід. Але якщо він і примирився з дійсністю, то, зрозуміло, не серцем, а хіба по субординації, що, однак, для нього було те саме. Він був людина добра і на початку допомагав мені порадами та деякими послугами; але іноді, каюсь, він мимохіть наганяв на мене, особливо перший час, тугу нечувану, яка ще дужче посилювала й без того вже тоскний настрій мій. А я з туги саме й заходив із ним у мову. Прагнеш, бувало, хоч якогось живого слова, хоч жовчного, хоч нетерплячого, хоч злості якоїсь: ми б хоч позлилися вже на долю нашу разом; а він мовчить, клеїть свої ліхтарики або розповість про те, який у них огляд був такого-то року, і хто був начальником дивізії, і як його звали на ім'я й по батькові, і чи вдоволений він був оглядом, чи ні, і як застрільникам сигнали було змінено тощо. І все таким рівним, таким поважним голосом, наче вода капле по краплині. Він навіть зовсім майже не запалювався, коли розповідав мені, що за участь у якомусь ділі на Кавказі удостоївся одержати "святі Анни" на шпагу. Тільки голос його ставав цієї хвилини якось незвичайно важним і солідним; він трохи притишував його, аж до якоїсь навіть таємничості, коли вимовляв "святі Анни", і після цього хвилин на три ставав якось особливо мовчазний і солідний... Цього першого року бували в мене дурні хвилини, коли я (і завжди якось раптом) починав майже ненавидіти Якима Якимовича, не знати за що, і мовчки кляв долю свою за те, що вона помістила мене з ним на нарах голова до голови. Звичайно через годину я вже докоряв собі за це. Втім, було це тільки першого року; згодом я цілком примирився в душі з Якимом Якимовичем і соромився моїх колишніх дурощів. Зовнішньо ж ми, пам'ятається, ніколи з ним не сварилися.

Крім цих трьох росіян, інших за мій час перебувало в нас вісім чоловік. З деким із них я сходився досить близько й навіть із задоволенням, але не з усіма. Кращі з них були якісь хворобливі, виняткові і надзвичайно нетерпимі. З двома із них я згодом просто перестав розмовляти. Освічених серед них було тільки троє: Б—ський, М—кий та старий Ж—кий, колишній професор математики десь,— старик добрий, хороший, великий дивак .і, попри всю освіту, здається, вкрай обмежена людина. Зовсім інші були М—кий та Б—кий. З М—ким я добре зійшовся з першого разу; ніколи з ним не сварився, шанував його, але полюбити його, прив'язатися до нього я ніколи не міг.