Здібний учень - Сторінка 37

Насправді за весь час їхнього знайомства телефон озивався не більше як шість разів — торгівці, організація з опиту населення (цікавилися, що він їсть на сніданок) — решта всі просто помилялися номером. Телефон він тримав тільки на випадок хвороби... і ось нарешті заслаб, щоб він горів у пеклі!

— Як йому телефонували, він говорив німецькою? — стрепенувся Річлер. Він здавався схвильованим.

— Ні, — відказав Тод, нараз насторожившись. Йому не сподобалося Річлерове хвилювання, щось тут було не те, тут чаїлась якась загроза. Він був цього певен і ледь не вкрився холодним потом. — Багато він не говорив. Пригадую, кілька разів відповідав щось на кшталт: "У мене зараз хлопчик, який мені читає. Зателефоную вам потім".

— Можу заприсягтися, це саме те, що нам треба, — зауважив Річлер, потираючи руками коліна. — Закладаюся на свою двотижневу платню, то був саме той чоловік! — Він згорнув нотатника (зиркнувши в нього, Тод побачив, що Річлер нічого там не написав, видніли хіба якісь карлючки) і підвівся. — Даруйте, що забрав у вас стільки часу. Надто ж ти, Тоде. Знаю, для тебе це справжній шок, та незабаром усьому край. Сьогодні вдень ми перевернемо весь будинок — від підвалу до горища, а тоді від горища до підвалу. Залучимо загін спеціального призначення. Може, пощастить напасти на слід Дюсандерового телефонного співрозмовника.

— Сподіваюся, — мовив Тод.

Річлер потис усім руки і пішов. Дік спитав у Тода, чи не має той охоти вийти на подвір'я і до обіду погуляти в бадмінтон. Тод відповів, що не хоче ані гуляти в бадмінтон, ані обідати, і подався згорблений, із похнюпленою головою до себе нагору. Батьки обмінялися співчутливими стривоженими поглядами. Тод ліг на ліжко, встромив очі у стелю і почав снувати думки про свій вінчестер. Він виразно бачив його перед очима. Уявив собі, як проштовхує цівку до тендітної єврейської піхви Бетті Траск: саме те, що їй треба,— прутень, який ніколи не буває м'яким. Як тобі це подобається, Бетті? Він чув, як він її запитує. Скажеш, коли буде досить, гаразд? Він уявив собі, як вона кричить. І нарешті на його обличчі з'явилася жахна, очужіла посмішка. Авжеж, тільки скажи мені, сучко... гаразд? Гаразд? Гаразд?..

— Ну, що скажете? — поцікавився Вайскопф у Річлера, коли той заїхав по нього до кав'ярні, за три квартали від будинку Боуденів.

— О, гадаю, хлопчик до цього причетний,— відповів Річлер. — Якось, якимось чином, певною мірою. Але яка ж у нього витримка! Якщо налити йому в рота окропу, гадаю, він виплюне крижані кубики. Кілька разів заганяв я його в кут, але не домігся нічого, нічого, придатного для використання в суді. Якби я пішов далі, перший-ліпший розумний адвокат міг би домогтися його звільнення на рік чи два на підставі того, що я його заплутав, заманив у тенета. Бачте, він ще досі неповнолітній. Принаймні з юридичного погляду. Гадаю, насправді він де в чому був дорослим уже у вісім років. Мушу вам сказати, він страх який підступний. — Річлер застромив у рота сигарету й засміявся; сміх був якийсь уривчастий. — Ій-бо, не брешу.

— Яких помилок він допустився?

— Телефонні дзвінки. Ось де він схибив. Коли я підкинув йому цю ідейку, очі в нього спалахнули, як ліхтарики грального автомата. — Річлер повернув свого "шевроле нова" ліворуч. За двісті метрів од них був узвіз і старе дерево, звідки нещодавно, одного суботнього ранку, Тод "стріляв" зі своєї гвинтівки по проїжджих машинах.

— Він казав собі: "Цей лягавий чи не з дуба впав, коли думає, що Дюсандер мав у місті приятеля-нациста, але коли він насправді так думає, то я опиняюся поза грою". І він відповів: так, Дюсандерові щотижня телефонували раз-двічі. Дуже таємничі дзвінки. "Я зараз не можу говорити... зателефоную пізніше", щось на зразок цього. Але Дюсандерів телефон останні сім років майже завжди мовчав. Майже ніяких дзвінків і зовсім ніяких міжміських. Ніхто йому не телефонував раз-двічі на тиждень.

— А ще що?

— Він одразу ж погодився із припущенням, що листа викрадено. Він достеменно знав, що то єдина річ, якої бракувало, бо саме він — той, хто повернувся туди і його взяв.

Річлер загасив сигарету в попільничці.

— Ми вважаємо, що той лист — лише прикриття. Що в Дюсандера схопило серце, коли він намагався закопати трупа... останнього. На його черевиках та холошах штанів був бруд, і то свіжий, тож ми маємо цілковите правило зробити таке припущення. Тобто він зателефонував хлопцеві після серцевого нападу, а не до нього. Він виповзає з підвалу і телефонує хлопцеві. Хлопець із копита — як завжди — вигадує приключку. Не надто дотепну, але й не надто кепську... враховуючи обставини. Він їде туди і прибирає після Дюсандера, знищує сліди всього того розгардіяшу. Хлопець має з чорта мало часу. Їде "швидка", їде батько; а йому для вистави потрібен лист. Він іде нагору, трощить скриньку...

— Ви можете це підтвердити? — запитав Вайскопф, запалюючи сигарету. То була марка "Плеєр" без фільтру, і Річлерові вона смерділа, як той гній. Не дивно, що Британська імперія розпалася, подумав він, якщо вони почали курити таку погань.

— Так, доказів більш ніж досить, — відказав Річлер. — Його відбитки ми знайшли на скриньці й порівняли з відбитками у шкільних досьє. Та його відбитки в тому триклятому будинку майже на всьому. — Але якщо йому викласти ці свідчення, він може злякатися,— зауважив Вайскопф.

— О, слухайте, ви не знаєте того вражого хлопця. Коли я казав, що він спокійний, я не жартував. Він запевнить, що раз чи двічі приносив ту скриньку на Дюсандерове прохання, бо тому треба було щось туди покласти чи щось звідти взяти.

— На лопаті теж є його відбитки.

— Він скаже, що брав її, коли саджав трояндового куща за будинком. — Річлер узяв свої сигарети, але пачка була порожня. Вайскопф запропонував йому "Плеєрз". Річлер затягся раз і закашлявся. — Смак у них не менш гидомирний, ніж запах,— вичавив він із себе.

— Як і в гамбургерів, що ми їли вчора на обід,— посміхнувся Вайскопф.

— У тих Мак-Бургерів.

— Великих Маків,— сказав Річлер зі сміхом. — Гаразд. Отже, перехресне запилення культур не завжди спрацьовує. — Усміх на його обличчі згас.

— Ви знаєте, він такий пристойний на вигляд.

— Так.

— Це тобі не хіпі з Васко з патлами до сідниць та ланцюгами на мотоциклетних чоботях.

— Ні,— Вайскопф дивився на проїжджі автомобілі й чув утіху, що не сидить за кермом. — Він просто хлопчик. Білий хлопець із пристойної родини. І мені важко повірити, що...

— А я гадав, ніби ви вчите їх поводитися з гвинтівками та гранатами ще до того, як їм виповниться вісімнадцять. В Ізраїлі.

— Так. Але йому було лише чотирнадцять, коли все це почалося. Чому чотирнадцятирічний хлопчина злигався з такою людиною, як Дюсандер? Я намагався це зрозуміти, але не зрозумів і досі.

— Я спробую про це дізнатися,— пообіцяв Річлер і викинув сигарету в вікно. У нього від неї розболілася голова.

— Може, це сталося випадково. Збіг обставин. Є люди, лейтенанте Річлере, яким щастить на випадкові знахідки. Але не всі ті знахідки їм на втіху. Часом трапляється, що й на лихо.

— Я не знаю, про що ви,— похмуро кинув Річлер. — Знаю лише одне: цей хлопець бридкіший за зачаєну під каменем стоногу.

— Те, що я кажу, справді дуже просте. Всякий інший хлопчак вважав би за велике щастя сказати своїм батькам чи поліції: "Я впізнав людину, яку розшукують. Він мешкає там-то й там-то. Авжеж, я цього певен". І нехай відповідні органи клопочуться цією справою. Чи ви вважаєте, що я помиляюся?

— Ні, не сказав би. Хлопчик кілька день почувався б героєм. Більшість дітей раділи б із цього. Фотографії в газетах, інтерв'ю у вечірньому випуску теленовин, а то й нагорода на загальних шкільних зборах. "Справжньому громадянину", — Річлер засміявся. — Чорт, хлопця могли б показати у "Справжніх людях"[36].

— Що воно таке?

— Ет, пусте, — недбало кинув Річлер. Він мусив говорити голосніше, бо "шевроле" обабіч обганяли десятиколісні ваговози. Вайскопф нервово поглядав то в той бік, то в той. — Ви не хочете зрозуміти. Хоча маєте рацію щодо більшості дітей. Більшості дітей.

— Але не цієї дитини, — підхопив Вайскопф. — Цей хлопець самотужки, може, цілком випадково, розкрив Дюсандерову таємницю. Та замість звернутися до батьків чи поліції... він іде до Дюсандера. Чому? Ви скажете, що вам байдуже, та я гадаю, це не так. Гадаю, вас це непокоїть не менше, як мене.

— Не шантаж,— запевнив Річлер. — Це безперечно. Той хлопчак мав усе, що може забажати дитина. У гаражі в нього стоїть навіть дюнохід, не кажучи вже про гвинтівку на слонів, почеплену там на стіні. Навіть якби він хотів видоїти Дюсандера лише на те, щоб полоскотати собі нерви, він ухопив би шилом патоки. Практично Дюсандер був голий. За винятком отих кількох акцій, у нього нічого не було. Не було навіть куди помочитися.

— Ви певні, що хлопець не знає про вашу знахідку трупа?

— Певен. Може, я ще раз завітаю до нього по обіді й цим його ошелешу. По-моєму, зараз це був би наш найкращий хід,— Річлер легенько вдарив рукою по керму. — Якби ми знали про це бодай на день раніше, гадаю, я домагався б ордера на трус.

— Одежа, що була на хлопцеві того вечора?

— Так. Якби ми знайшли зразки ґрунту на його одежі, тотожні з брудом у Дюсандеровім підвалі, я майже певен, що він би не витримав. Проте одежу, яка була на ньому того вечора, вже запевне випрано відтоді з півдесятка разів.

— А як із рештою забитих пияків? Тих, що знаходила у місті поліція?

— Тією справою опікується Ден Боузмен. Навряд щоб тут був якийсь зв'язок. Дюсандер не був досить міцний для цього... і, що важить іще більше, уже мав свій власний маленький, ретельно розроблений план дій. Пообіцяти їм добру вечерю з випивкою, завезти їх додому на міському автобусі — триклятому міському автобусі — і забити прямо у своїй кухні.

— Я мав на увазі не Дюсандера, — спокійно мовив Вайскопф.

— Ви хочете сказати, що... — почав був Річлер і раптом змовк. Запала довга, неправдоподібна тиша, в якій було чути лише гудіння проїжджого транспорту. Потім Річлер тихо озвався знову: — Та що ви. Що ви таке говорите. Дайте мені бодай один, чорт...

— Мене як агента мого уряду Боуден цікавить лише остільки, оскільки він міг знати про тих, через кого Дюсандер контактував з нацистським підпіллям.