Жадання влади - Сторінка 2

Чистий дух – це чиста брехня. Допоки священик, цей професійний огудник, обмовник і отруйник життя, буде вважатися вищою людиною, на питання "що є істина?" не буде ніякої відповіді. Істину вже поставили догори дригом, якщо присяжний адвокат заперечення й небуття вважається представником "істини"...

9

Цьому теологічному інстинктові я оголошую війну, його сліди я знаходжу всюди. Хто має в собі хоч краплю теологічної крові, той ставиться до всього упереджено, лукаво й нечесно. Пафос, який постає при цьому, називають вірою: аби не помічати незнищенної фальші, навіки заплющують очі. Дивлячись мов у викривлені скельця, до всього прикладають мораль, чесноту і святість; добре сумління пов'язують із хибним баченням, та ще й вимагають, щоб усі інші скельця не мали ніякої вартості: адже словами "бог", "спасіння", "вічність" вони вже освятили свої власні. Я ще й тепер повсюди відкопую теологічний інстинкт: з усіх, що існують на землі, це найпоширеніша і, власне, справді потаємна й підпільна форма фальші. Те, що теолог проголошує правдивим, мусить бути облудним: це вже майже готовий критерій істини. В цьому й полягає найпритаманніший теологам інстинкт виживання, який забороняє, щоб хоч трохи шанували чи навіть просто згадували реальність. Куди лише сягне теологічний вплив, там уже всі оцінки перевертаються догори ногами, поняття "істинне" та "облудне" доконечне міняються місцями: те, що найзгубніше для життя, зветься "істинним", а те, що його підносить, підводить, потверджує, виправдовує і забезпечує йому перемогу, зветься "облудним"... І коли трапляється, що теологи, впокоривши "сумління" володарів (або народу), простягають руку до влади, то не маймо ніякого сумніву в тому, що відбувається насправді: нігілістичне жадання влади – це жадання кінця...

10

Якщо я скажу, що філософія занапащена теологічною кров'ю, німці збагнуть мене зразу. Протестантський священик – це дідусь німецької філософії, а сам протестантизм – її peccatum originale[6]. Що таке протестантизм? – Однобічний параліч християнства, – і не тільки його, а ще й розуму... Досить лише промовити "Тюбінгенська школа", аби зрозуміти, чим є по суті німецька філософія, – підступною теологією... Шваби найліпші брехуни в Німеччині, бо вони брешуть невинно... І навіщо тоді тішитись, що в німецький учений світ, який на три чверті складався з учительських і священицьких синів, увійшов Кант; чому служить німецьке переконання, яке має відлуння ще й сьогодні, ніби з Кантом почався поворот до ліпшого? Теологічний інстинкт німецьких учених відчув, що тепер стало знову можливим... Кружний шлях до старих ідеалів уже пробитий, завдяки пронозуватому скепсису, – як не можна довести, то, значить, не можна й спростувати, – вже знову схопилися за поняття "істинний світ", розуміння моралі як сутності світу... Розум, повноваження розуму не здатні сягати так далеко... З реальності зробили "видимість", реальним почали вважати не правдивий, а цілком вигаданий світ, світ того, що має бути... Кантів успіх – це просто успіх теолога: Кант, як і Лютер, як і Лейбніц, був ще одним гальмом для вже й так непевного розвитку німецької справедливості.

11

Ще одне слово проти Канта як мораліста. Чеснота – це все-таки наш винахід, наша особиста потреба й оборона; якщо ж розуміти її інакше, це просто згуба. Те, що не сприяє життю, стає йому шкідливим; чеснота з самого лише схиляння перед поняттям "чеснота", як того хотів Кант, лише шкодить. "Чеснота", "обов'язок", "добро в собі", загальне і знеособлене добро – все це вигадки, якими кенігсберзький китаєць потвердив занепад і ослаблення життя. Найглибші закони життя й розвитку вимагають якраз протилежного: щоб кожен мав свою чесноту, свій категоричний імператив. Якщо народ плутає свій обов'язок із поняттям обов'язку взагалі, він простує до загибелі. Найглибше – аж до самого кореня – руйнує будь-який "знеособлений" обов'язок, усяка жертва молоху абстракції... І чому це не відчули, який ворожий життю Кантів категоричний імператив!.. Адже він спирався тільки на теологічний інстинкт! Слушність поведінки, до якої спонукають життєві інстинкти, доводиться втіхою, а ті нігілісти з християнсько-догматичним нутром розуміють утіху як щось ганебне... Таж найшвидше руйнування тоді, коли людина як автомат "обов'язку" працює, мислить і відчуває без утіхи, без будь-якої внутрішньої потреби і глибоко особистого вибору. Це ж бо найкоротший шлях до decadence'y, ба навіть ідіотизму... Отже, Кант – ідіот... І така людина була сучасником Гете! Лиховісний павук уважався німецьким філософом, – уважається й досі!.. Я остережуся казати, якої я думки про німців... Хіба ж для Канта французька революція не була переходом від неорганічної форми держави до органічної? Хіба ж він не питав себе, чи є така подія, яку б можна було пояснити чимось іншим, окрім моральної природи людини, так що вона відразу й довіку потверджує "схильність людськості до добра"? І Кант відповів: "це революція". Хибні інстинкти геть в усьому, протиприродне як потяг, німецький decadence як філософія – ось що таке Кант!

12

Я не казатиму про скептиків – кількох пристойних постатей в історії філософії, – зате решта навіть не знала перших вимог інтелектуальної справедливості. Всі ці великі мрійники й дивовижні звірі мов ті жіночки: "прекрасні почуття" для них аргументи, тугі й випнуті груди – міх божественності, переконання – критерій істини. Зрештою ще й Кант зі своєю "німецькою" невинністю, вдаючись до поняття "практичний розум", пробував обнаучити цю розбещеність, відсутність розумового сумління. Він зумисне вигадав такий розум, володіючи яким, ні про який глузд уже й дбати не треба: в ньому відлунює лише мораль, піднесена вимога "ти повинен". Зважте, що майже в усіх народів філософ є дальшим розвитком священицького типу, – і тоді ця священицька спадщина – карбування кожним своєї фальшивої монети – вже не буде вас приголомшувати. Коли в людини священні завдання, приміром, поліпшувати, рятувати чи звільняти людство, коли у себе в грудях вона відчуває божественність і виступає рупором потойбічного імперативу, то, взявши на себе таку місію, вона ставить себе поза межі будь-яких сумірних із розумом оцінок, ба навіть освячує себе цим завданням, уважає постаттю якогось вищого порядку!.. Хіба ж священика обходить наука! Він для цього стоїть занадто високо!.. Але ж досі панував священик!.. Він визначав поняття "істинне" та "неістинне"!..

13

Цього не треба недооцінювати: це ж ми, вільнодумці, самі є втіленням "переоцінки всіх цінностей", запеклої війни давнім уявленням "істинне" та "неістинне" і перемоги над ними. До найвартісніших поглядів доходять найпізніше, але найвартісніші погляди – це вже методи. Всі методи й засади наших сьогочасних учених зневажалися тисячі років, їм самим не дозволялося спілкуватись із "порядними людьми", – їх уважали "богоненависниками", хулителями істини, "одержимими". Вчені були ніби парії. Проти них повставав увесь пафос людства, – людські уявлення про те, чим має бути істина і яким має бути служіння істині: кожне "ти мусиш" досі було спрямоване проти нас. Об'єкт наших досліджень, наші дії, наша спокійна обережність і сумнів – усе вважалося гідним осуду і зневаги. Зрештою цілком слушно спитати, чи це, часом, не естетичні вподобання так довго тримали людей у сліпоті: вони вимагали від істини живописних ефектів і водночас жадали, шоб вона ще й зачіпала почуття... Наша скромність уже давно суперечила цим уподобанням... О, ми впізнаємо цих божих індиків...

14

Ми перевчилися, ми в усьому стали скромніші. Вже не виводимо людину з "духу" і з "божества", а повертаємо її до тварин. І, на нашу думку, це найсильніша – бо найхитріша – тварина; наслідком цього виступає її духовність. Із другого боку, ми боремось проти пихи, яка ще й сьогодні прагне зіп'ятися на ноги: мовляв, створення людини – це наслідок грандіозного попереднього задуму, вершина тваринного розвитку. Але людина – аж ніяк не вінець творіння, поряд із нею на тому ж шаблі досконалості стоять усі інші істоти... І ми, коли йдеться про людину, стверджуємо таке: проти всіх інших істот людина, – навіть з усім її цікавущим змістом, – найбезпорадніший і найхоровитіший звір, що, збочивши з битого шляху інстинктів, заблукав у найзгубніших манівцях. Що ж до тварин, то вперше ще Декарт із гідною поваги сміливістю думки наважився розуміти тварину як machina[7]; вся наша фізіологія пнеться, аби довести це судження. Але, йдучи за логікою і всупереч Декартові, не вирізняймо й людину: те, що сьогодні ми взагалі розуміємо в людині, можна пояснити, лише сприймаючи її як машину.

Раніше людині як одну з прикмет істоти вищого порядку надавали "нескуту волю", але сьогодні ми відібрали в людини навіть волю, і саме це слово вже не має ніякого сенсу. Старе слово "воля" служить тільки для позначення певної індивідуальної реакції, яка є доконечним результатом спільної дії цілої купи почасти суперечливих, почасти узгоджених подразників: воля вже не "діє" і не "спонукає"... Колись у людській свідомості, в "духові" вбачали доказ високого походження людини, її божественності; щоб удосконалити людину, їй радили, аби вона, немов черепаха кінцівки, втягла свої почуття досередини, урвала спілкування з усім земним, зреклася тлінної оболонки, – і тоді залишиться головне: "чистий дух". Але й тут ми розважили ще ліпше: усвідомленість, "дух" почали вважатися просто симптомом відносної недосконалості організму, спокусою, химерою, хибою, тягарем, який без потреби виснажує нерви, – ми заперечували, що може існувати довершеність, допоки залишається свідомість. "Чистий дух" – це чиста дурниця: коли ми не врахуємо нервову систему й почуття, "тлінну оболонку", то ми прорахуємось: далі немає вже нічого!..

15

Християнство як мораль і релігія ніде й близько не підступає до дійсності. В ньому є цілком уявні причини ("бог", "душа", "я", "дух", "нескута" або навіть "скута воля") й вигадані вчинки ("гріх", "спасіння", "ласка", "кара", "прощення гріхів"). Спілкування між уявними істотами ("бог", "дух", "душі"), вигадане природознавство (антропоцентричне; цілковита відсутність уявлень про природні причини), вигадана психологія (повне нерозуміння своєї природи, тлумачення приємних або неприємних відчуттів, наприклад, стану nervus sympathicus[8] із допомогою знакової мови релігійно-моральної ідіосинкразії: "каяття", "докори сумління", "диявольські спокуси", "присутність господа"), вигадана телеологія ("царство боже", "останній суд", "вічне життя"), Й усім на досаду цей цілком вигаданий світ значно відрізняється навіть від вимріяного світу: адже цей останній віддзеркалює дійсність, а вони її фальшують, знецінюють і заперечують.