Жадання влади - Сторінка 5

- Фрідріх Ніцше -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Що таке іудейська, а чи християнська мораль? – Нема випадкових учинків – є провини; нещастя запаскудили словом "гріх"; будь-які гаразди таврують як небезпеку, "спокусу"; фізіологічні негаразди затруїли хробаком сумління...

26

Перекрутивши уявлення про бога і погляди на мораль, іудейське духівництво не спинилося. Можна ж обійтися без усієї історії Ізра'ілю, – отож геть її! І доказом, як чудово перекрутили її ті священики, є добра частина біблії. Вони з нечуваним глумом, відкинувши будь-яку історичну традицію і реальність, убрали історію власного народу в релігійні шати, отже, витворили з неї безглуздий механізм спасіння, що складався з провин перед Яхве і наступних кар, із побожного схиляння перед ним і подальших винагород. Якби за тисячі років церковні тлумачення історії не зробили нас майже глухими до вимог правдивості in historicis[19], цей найганебніший акт фальшування історії вражав би нас незмірно дошкульніше. А церкві окселентували філософи: брехні про "моральний світовий лад" обплели ввесь розвиток навіть новітньої філософії. Що таке "моральний світовий лад"? – Те, що божа воля відразу й довіку вказує людині, що їй можна робити, а чого не можна; те, що вартість народу і кожної людини зокрема визначається тим, наскільки вона покірна божій волі; те, що господня воля порядкує долею кожного народу і кожної особи, – отже, карає і милує. Коли б на місці цієї жалюгідної брехні стояла правда, то ми б казали: священики, паразитичні людці, що живуть лише коштом усіх здорових життєвих проявів, надуживають боже ім'я: порядок, при якому вартість усього визначає священик, звуть "царством господнім"; засіб, завдяки якому досягають такого стану або піддержують його, звуть "божею волею"; окремих людей, цілі народи, історичні доби вони з незворушним цинізмом оцінюють залежно від того, сприяли вони чи опирались священицькій могуті. Тепер ми бачимо їхню роботу: в руках іудейських священиків величні доби історії Ізраїлю стали часами занепаду; вигнання і нескінченні віки поневірянь обернули на довічну кару за колишню велич – часи, коли ще не було священиків. З могутніх, незалежних героїв ізраїльської історії поробили, залежно від потреби, жалюгідних полохливих нікчем або ж безбожників; психологію будь-якого визначного вчинку звели до ідіотської формули "покірний або непокірний богові". Подальший крок такий: "господня воля", тобто умови, які зберігають панування священиків, має бути відома, – й для цього потрібні "одкровення". Отже, по-нашому: доконечна грандіозна літературна фальшивка, "святе письмо", – і його оприлюднили з усією священицькою помпою, з покутництвом і нескінченним голосінням про безвічний "гріх". "Господня воля" вже давно була звісна, – лихо ж полягало в тому, що люди відцуралися "святого письма"... Адже "волю божу" возвістили вже Мойсееві... Що ж сталося?

Священик гостро і послідовно, дійшовши й до малих та великих податків, які йому мають платити (не забувши й про найласіші кусні м'яса: адже священик – пожирач біфштексів), відразу й довіку сформулював усе, що йому хотілося, отже, "господню волю"... Відтоді всі повсякденні справи владнали так, щоб священик був доконечний усюди: при всякій природній життєвій події – народженні і шлюбі, хворобі і смерті, – вже й не кажучи про "жертви" ("трапези"), – з'являвся святий паразит і в усього відбирав природність або, його мовою, "освячував"... Бо ж треба збагнути таке: кожен природний звичай, будь-яка природна установа (держава, судочинство, шлюб, піклування про бідних і недужих), усі вимоги життєвих інстинктів, – коротше, все, що має самостійну вартість, було до решти зневажене і знецінене внаслідок паразитизму священиків (чи то "морального світового ладу"): кожна подія потребувала санкції, – була доконечна сила, яка надає всьому вартість, – отже, заперечує природу, – ніби творячи ту вартість на свій кшталт... Священик знецінює природу і відбирає в неї святість, – лиш узявши таку ціну, він ще може існувати взагалі. Непокору богові, отже, священику, "законові", тепер уже звуть "гріхом", а спосіб знову "замиритися з богом", як звичайно, є тільки способом ще глибшого впокорення священику: "спасіння" дає тільки він... Із погляду психології будь-якій громаді, де порядкують священики, доконечні гріхи: адже гріхи – правдива підпора влади, священик живе з гріхів, грішники йому просто необхідні... Його найвищий принцип – "господь прощає тим, хто несе покуту", отже, по-нашому, тим, хто впокорився священикам...

27

Й на такому сфальшованому грунті, де найглибші інстинкти панівного класу заперечують природу, всяку природну вартість і будь-яку реальність, постало християнство – смертельний і досі неперевершений ворог усякої реальності. "Священний" народ, який до всього прикладав лише священицькі слова й вартості, з рішучою послідовністю, від якої аж лячно ставало, відділив від себе як "нечисте", як "світ", як "гріх" усе, що й далі втілювало владу на землі; інстинкт спонукав цей народ вигадати останню логічну аж до самозаперечення формулу: християнством він спростував позосталу форму реальності – "священний", "обраний народ", саме існування іудеїв. Відбулася нечувана подія: нечисленний бунтівничий рух, який охрестили іменем Ісуса Назареянина, став ще одним проявом іудейського чи, інакше, священицького інстинкту, що вже не міг терпіти як реальність навіть самих священиків; його створило ще жалюгідніше животіння, ще нереальніший погляд на світ, ніж той, що породив церкву. Християнство заперечило церкву...

Я не знаю, проти чого піднімався бунт, зрозуміли чи ні його призвідцю Ісуса, але навіть якщо він не повставав проти іудейської церкви, то церква розуміла той бунт саме так, як ми говоримо про нього сьогодні. Це був бунт проти "добрих і праведних", проти "священного Ізраїлю", суспільної ієрархії, – не проти занапащень, а проти каст, привілеїв, порядку і звичаю; це була невіра у "вищих людей", тверде "ні" теології і священикам. Але ієрархія, на яку в ту мить замірялися, була ніби будівлею на палях, завдяки якій ізраїльський народ узагалі ще міг триматися посеред "води"; була останньою насилу здобутою можливістю зберегти народ, residuum[20] його незвичайного політичного існування, – напад на неї був наскоком на найглибші народні інстинкти, на найупертіші, ще й досі не бачені на землі змагання зберегти свій народ. Цей святий анархіст, який підбурив простолюд, усіх покидьків і "грішників", усіх парій іудейства супроти панівного ладу, – та ще й мовою, яка, коли вірити євангеліям, ще й сьогодні допровадить до Сибіру, – був політичним злочинцем (якщо тільки може існувати політичний злочин у напрочуд неполітичній громаді). Це й привело його на хрест, – і напис на тому хресті був доказом. Розп'яли його за власну провину, і немає ніяких підстав, щоб, як це часто робиться, казати, ніби розп'яли його за провини інших.

28

Зовсім інше питання полягає в тому, чи він усвідомлював таку суперечність узагалі, – може, його просто вважали виразом тієї суперечності. І тут я торкнуся проблеми психології спасителя. Признаюся, що лише кілька книг мені читались так важко, як євангелія. І труднощі, з якими я зустрівся, відмінні від тих, про які свідчить незабутня перемога допитливого духу німецьких учених. Колись давно я, як і кожен молодий учений, із мудрою неквапністю витонченого філолога смакував працю незрівнянного Штрауса. Тоді мені було двадцять років, а зараз я вже надто споважнів, щоб читати ту книгу. І мене нітрохи не обходять суперечності "переказу". Хіба святі легенди взагалі можна називати "переказом"? Оповідки про святих – найдвозначніші з-поміж усіх літературних утворів: удаватись до наукових методів при їх вивченні, – якщо немає ніяких інших пам'яток, – видається мені наперед приреченою справою: це просто вчене неробство...

29

Мене ж цікавить психологічний тип спасителя, його можна розпізнати навіть у євангеліях, хоча його євангельський образ уже вельми спотворений і покритий чужими рисами, – так само, як у легендах про Франціска Асізького можна розпізнати вдачу святого, попри самі ті легенди.

Мене цікавить не правда про те, що він зробив, що сказав і як, власне, помер, а питання, чи взагалі можна припускати існування цього типу, чи про нього просто "переказали". Відомі спроби вичитати в євангеліях навіть історію "душі" видаються мені доказом огидної психологічної легковажності. Добродій Ренан, цей скоморох in psychologies[21] пояснюючи образ Ісуса, з усіх можливих означень вибрав два, які найменше відповідають Ісусовій удачі: назвав його генієм і героєм ("heros"). Але якщо є щось неєвангельське, то це слово "герой". Саме заперечення всякої боротьби, будь-яких войовничих настроїв стало інстинктом у євангеліях: нездатність боронитися перетворена на мораль ("не противтеся злому" – ось найістотніше в євангеліях, у певному розумінні ці слова є ключем до них), щастя полягає в мирові, лагідності, відсутності ворожнечі. Що значить "добра звістка"? Розповіли про вічне, про істинне життя; його не обіцяють, воно вже тут, воно у вас самих: це життя в любові, – любові, що не знає згасання, винятків і відстані. Кожна людина – це боже дитя, – Ісус анітрохи не претендує, щоб зватися так тільки самому, – і як божі діти всі люди однакові... І як можна робити Ісуса героєм! І яке ж нерозуміння в тому, щоб звати його "генієм". Увесь наш розум, наше вироблене культурою поняття "дух" не мали ніякого сенсу у світі, в якому жив Ісус. Фізіологи наполягають, що тут було б доречніше якесь зовсім одмінне слово... Ми знаємо, що коли в людини хвороблива дражливість шкіри, вона, торкнувшись чогось твердого чи відчувши найменший дотик, відсахується. І таку фізіологічну habitus[22] перетворили на остаточну логіку – інстинктивну ненависть до будь-якої реальності; втечу в "неосяжне" і "незбагненне"; огиду до всяких формул, будь-яких часових і просторових рамок, до всього тривкого – звичаїв, суспільних інститутів і церкви, – на призвичаєння до світу, який відступив від усякої реальності, світу чисто "внутрішнього", "вічного", "правдивого"... "Царство боже у вас самих..."

30

Інстинктивна ненависть до реальності є наслідком крайньої вразливості і дражливості, – ліпше ні до чого не дотикатись: адже кожен дотик надміру болючий.

Інстинктивне відкидання всякої неприязні, ворожнечі, будь-яких меж і відстаней для любові є наслідком крайньої вразливості і дражливості: потреба боронитися, будь-який опір сприймаються як нестерпна мука (отже, як те, що шкодить, відвертає від інстинкту виживання), а щастя (втіха) приступне лише тоді, коли вже ні від чого – ні від зла, ні від лиха – не бороняться: любов – єдина й остання можливість зберегти життя...

На цих двох фізіологічних реальностях постало і грунтується вчення про спасіння.