Жадання влади - Сторінка 6

- Фрідріх Ніцше -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Я назву їх витонченим подальшим розвитком гедонізму на цілком нездоровій основі. Найближчим до нього (щоправда, з немалим додатком життєвої сили і нервової міці давніх греків) є епікуреїзм, поганське вчення про спасіння. Епікур – типовий decadent, і я першим назвав його так. Страх перед мукою і навіть перед найменшим болем і не міг породити щось інше, крім релігії любові...

31

Свою відповідь на питання я вже дав. Вихідним твердженням було те, що образ спасителя дійшов до нас значно спотвореним. Але навіть спотворений він дуже скидався на правдивий: унаслідок численних причин такий образ не міг зостатися чистим, цілісним, вільним від усяких додатків. На ньому мусило залишати свої сліди й milieu[23], в якому оберталася ця незвичайна постать, і – ще з більшою силою – відбитись історія, доля перших християнських громад: вона, немов повернувшись назад, збагатила цей образ рисами, які можна пояснити лише боротьбою і пропагандистськими цілями. Той дивний і хворий світ, у який нас уводять євангелія, – світ, ніби відтворений в одному російському романі, де босяк, "здитинілий" ідіот і навіжений улаштовують диспут, – цей світ за будь-яких обставин мусив спростити той образ: надто вже дісталося першим апостолам, які, аби збагнути хоча б що-небудь, мусили власним пересічним розумом тлумачити те непевне буття, яке рясніло символами і незбагненними загадками, – образ став приступний для них лише тоді, коли вони вклали його у знайомі форми... Пророк, месія, прийдешній суддя, моральний наставник, чаклун, Іван Хреститель – ось те, що перешкоджало розпізнати образ... Зрештою, аж ніяк не треба недооцінювати proprium[24] усіх значних, власне, сектантських культів: з обожнюваної істоти вони стирали всі оригінальні, а часто і прикрі, чужі й огидні для них риси, – їх вони навіть не бачили. Шкода, що поблизу того найцікавішого decadent'a не жив який-небудь Достоєвський – хтось, хто б зумів відчути нездоланний чар тієї суміші витонченого, хворобливого і здитинілого. А тепер ще й останній погляд: як decadent, той образ і справді міг бути неоднозначний і суперечливий: цілком усунути цю ймовірність не можна. Проте все відвертає від такої думки: якби воно й справді так було, то переказ відтворив би це надзвичайно докладно й об'єктивно, – ось чому ми маємо підстави припускати зворотне. Тим часом постає суперечність між проповідником, що віщав на горі, на озері й на луках, скидаючись на Будду, який об'явився на землі, що майже нічим не нагадувала Індію, і тим войовничим фанатиком, смертельним ворогом священиків і теологів, якого надміру вихваляв злостивий Ренан, цей "lе grand maitre en ironie"[25]. Сам я не маю ніякого сумніву, що чимало жовчі (й навіть esprit[26]) знавіснілої християнської пропаганди переллялося на образ покровителя: ми вже добре знаємо, як із покровителя всі сектанти бездумно витворюють свою апологію. Коли для боротьби з теологами першим християнським громадам стали доконечні немилосердні, гнівні, войовничі й промітні теологи, вони зробили свого "бога" таким, якого потребували, і без найменших вагань укладали йому в уста ті цілком неєвангельські поняття, без яких не обходяться й сьогодні: "друге пришестя", "останній суд" – усякі обіцянки й відстрочки.

32

Кажу вам знову: я борюсь із тим, коли спасителю придають риси фанатика: вже саме слово imperieux[27], ужите Ренаном, знищує весь образ. "Добра звістка" написана так, ніби нема вже ніяких суперечностей: царство небесне належить дітям; віра, що звістується тут, – не виборена віра: адже вона вже є, була споконвіку; ця віра, зрештою, теж здитинілість, яка вступила в царину духу. Принаймні фізіологи знають про випадки, коли внаслідок дегенерації сповільнюється розвиток організму і він не досягає статевої зрілості... Така віра не бурхає гнівом, не дорікає і не борониться: вона не приносить "меча", – і навіть не здогадується, який розбрат може спричинити. Вона не потверджує себе ні чудом, ні винагородами й обіцянками, ні навіть "письмом": кожної миті вона сама своє чудо, винагорода і доказ, своє "царство небесне". Ця віра й не постулює себе, – вона живе, вона борониться проти формул. Щоправда, оточення й мова таки формують певну низку уявлень; оскільки первісне християнство мало напохваті лише іудейсько-семітські уявлення (до них належить і необхідність їсти та пити під час причастя – звичай, що його, як і все іудейське, прикро надуживала церква). Але будьте пильні і не вбачайте в цьому щось більше, ніж просто знаки, спільну семіотику, можливість порівняти. Саме те, що жодного слова не можна тлумачити дослівно, й було необхідною передумовою, щоб ті антиреалісти взагалі могли промовляти. В Індії вони скористалися поняттям філософії санкх'я, в Китаї – поглядами Лао Цзе, – й не відчували ніякої різниці. Проявивши певну терпимість, Ісуса можна назвати "вільним духом", – він цурався всього певного і тривкого: слово вбиває, все певне теж убиває. Маючи своє розуміння життя і певний "життєвий" досвід, він боронився проти всяких слів, формул, законів, вір і догм. Він промовляв від свого внутрішнього світу, звучи його "життям", "істиною", або "світлом", – зате решта, вся реальність, уся природа, сама мова для нього важливі лише як знаки, як прикмети рівності. І хоч і спокуса велика, але тут уже взагалі не можна збагнути, до чого християнство, а радше церква ставиться з упередженням: така символіка par excellence стоїть поза межами всякої релігії, будь-яких уявлень про культ, усієї історії, природознавства, людського досвіду, всіх знань, усієї політики, психології, всяких книжок і мистецтва, – Ісусове "знання" – просто чистісіньке глупство щодо того, що такі речі взагалі існують. Про культуру він навіть не чув ніколи і йому й потреби нема воювати з нею, – він не заперечує її... Це саме стосується й держави, всього суспільства і громадського ладу, роботи і війни, – в нього не було ніяких підстав заперечувати "світ", він і гадки не мав про церковне розуміння "світу"... Заперечення для нього цілком неможливе... Й так само бракує діалектики, бракує розуміння, що віру – "істину" – треба чимось доводити (його докази – це внутрішнє "світло", внутрішнє вдоволення й самоствердження, самі "свідчення сили"). Таке вчення не могло сперечатися, воно навіть не розуміло, що є або можуть бути інші вчення, воно навіть не могло уявити існування протилежних поглядів... Стикаючись із ними, воно з глибоким внутрішнім спочуттям оплакувало "сліпоту", – адже лише йому приступне "світло", – але нічим не дорікало...

33

В усій психології "євангелій" відсутні поняття провина і кара, – бракує й поняття нагорода. Не мовиться й про "гріх", будь-які просторові відносини між богом і людиною, – це просто "радісна звістка". Раювання не обіцяють, не прив'язують до якихось умов: адже воно – єдина реальність, а все інше – знаки, якими говорять про неї.

Такий стан речей відбився в новій практиці, у власне євангельській поведінці. Християн вирізняє не "віра". Християнин діє, він вирізняється інакшими діями. Він не противиться злу ні словом, ні серцем. Не робить ніякої різниці між своїми і чужими, між євреями і неєвреями ("ближній" – це, власне, товариш по вірі, єврей). Він ні на кого не гнівається, нікого не зневажає. Не судить і не дає, щоб його судили ("не клянися"), Ні за яких обставин, навіть у разі доведеної подружньої невірності, не розлучається з дружиною... Все це, зрештою, один принцип, наслідки одного інстинкту...

Життя спасителя було втіленням саме тієї практики, – такою ж була його смерть... Для спілкування з богом він не потребував ніяких формул, жодних ритуалів, навіть молитви. Знаючи, що тільки певний спосіб життя сповнить людину "божественністю", "раюванням", "євангельським духом" і вона почує себе "божим дитям", він відкинув усе іудейське вчення про покуту й замирення. До бога ведуть не "покута", не "молитви про прощення", а тільки євангельська поведінка: вона, власне, і є тим "богом". Євангелія поминули іудейські поняття "гріх", "прощення гріхів", "віра", "спасіння вірою", – "радісна звістка" заперечувала все церковне вчення іудеїв.

Глибоке інстинктивне чуття, як треба жити людині, щоб почути себе "на небесах", мати "вічне" життя (адже при будь-якій іншій поведінці себе на небесах нітрохи не почуєш) – ось у чому полягає психологічна реальність "спасіння"... Це просто нова відміна, аж ніяк не нова релігія...

34

Якщо я хоч щось збагнув у цьому видатному символісті, то це саме те, що реальністю, "істинним" він уважав тільки внутрішні реальності, що решту – всю природу, час, простір, історію – він розумів лише як знак, як матеріал для притч. Поняття "син людський" – не конкретна історична особа і не щось окреме, поодиноке, а "вічна" дійсність, психологічний символ, узятий поза часом. Ще в більшому ступені це стосується й бога того типового символіста, і "небесного царства", і визнання себе "божими дітьми". Нема нічого більш нехристиянського, ніж грубі церковні уявлення про бога як особу, про "царство боже" в прийдешності, про потойбічне "небесне царство", про "божого сина" як другу особу трійці. Все це – даруйте мені на слові – пасує євангелію мов корові сідло, – та яке там сідло! Це просто небачений в історії глум над символами... Але ж видно як на долоні, що розумілося під знаками "отець" і "син", – щоправда, не на кожній долоні; словом "син" позначене зародження просвітленого розуміння всіх речей (раювання), словом "отець" – саме те розуміння, почуття вічності і довершеності. Мені соромно нагадувати, як церква повелась із цими символами: хіба ж не вона на порозі християнської "віри" вмістила Амфітріонову історію? А крім того, догмата про "непорочне зачаття"?.. Але ж таким чином вона опорочила зачаття...

"Царство небесне" – це стан людського серця, а не те, що настане "на землі" або "по смерті". У євангеліях узагалі відсутнє уявлення про природну смерть: смерть – аж ніяк не міст, не перехід; про неї не згадують, бо вона належить іншому, чисто позірному світові, який годиться хіба що для знаків. "Смертна година" – зовсім не християнське уявлення: адже "година" – це час, а фізичне життя і його кризи для вчителів "радісної звістки" навіть не існують...