Жадання влади - Сторінка 7

"Царство боже" – це не те, чого можна чекати; воно не має ні минулого, ні майбутнього, не приходить через "тисячу років", –це лише досвід людського серця; воно скрізь і ніде...

35

Той "радісний вісник" помер так, як і жив, як і вчив, – не для "спасіння людства", а щоб показати, як людям потрібно жити. Людству він полишив практику – як поводитись перед суддями, сторожею, обвинувачами, як терпіти будь-який глум і наругу, – як підніматися на хрест. Він не заперечує, не боронить своїх прав, не робить ніяких спроб відвернути зовнішнє, – навпаки, він накликає його на себе... І просить, страждає, любить разом із тими й тих, хто робить йому зло... Не борониться, не гнівається, не обвинувачує... І навіть не противиться злому, – він любить його...

36

І тільки ми, вільнодумці, спираючись на справедливість, що стала нашим інстинктом і пристрастю, і проголосивши війну "святій", як і будь-якій іншій, брехні, можемо збагнути те, чого не зрозуміли дев'ятнадцять сторіч... Адже решта була безмежно далека від нашої зичливої й обережної безсторонності, від тієї дисципліни духу, з якою тільки й можна розгадати такі незвичні й делікатні речі, – і в усі часи вони з безсоромним егоїзмом шукали тільки власних вигід і, заперечивши євангеліє, збудували на тім запереченні церкву...

А хто шукатиме знаків, які б свідчили, що позаду цієї всесвітньої крутні тримав дулю божок іронії, той не знайде нічого, крім величезного знаку питання, який називають християнством. Людство впало навколішки перед протилежністю того, що було причиною, сенсом і правом євангелій, в понятті "церква" воно проголосило святим саме те, що "радісна звістка" потоптала й відкинула, – марно навіть шукати видатнішого зразка історичної іронії...

37

Наша доба пишається своїм розумінням історії, – і як можна вірити в таке безглуздя, ніби біля витоків християнства стояв примітивний чудотворець і казочка про спасителя, а все духовне і символічне – плоди подальшого розвитку? І навпаки: історія християнства, – відтоді, як розп'яли Христа, – це історія поступового і все грубішого нерозуміння первісного символізму. Чим далі поширювалось християнство на все ширші й дикіші маси і чим менше їх обходили передумови зародження вчення, тим доконечніше було вульгаризувати й варваризувати християнство, – воно ввібрало всі вчення й ритуали потаємних культів imperium Romanum[28] усе розмаїте глупство недужого розуму. Долю християнства визначила необхідність зробити віру такою ж хворою, вульгарною і ницою, як і ті хворі, вульгарні й ниці потреби, які воно мало задовольняти. Зрештою хворе варварство – вже як церква – і собі доп'ялося до влади, і та церква – смертельний ворог усякій справедливості, будь-якій шляхетності душі, дисципліні духу, всякому вільнодумству й зичливості. Християнське і благородне – тільки ми, вільнодумці, знову потвердили цю найразючішу в історії протилежність вартостей...

38

А тут я й не критимусь, що тяжко зітхаю. Іноді мене навідує почуття, чорніше за найчорнішу меланхолію – зневага до людей. І я не полишаю ніякого сумніву, що і кого я зневажаю: людину сьогодення, людину, якій, на лихо, я доводжусь сучасником. Людина сьогодення – я задихаюсь у її смердючому віддиху... До минулого, як усі, хто розуміє, я надзвичайно поблажливий, – тобто великодушно згнічую свої почуття; з понурою обачністю я проминаю цілі тисячоліття божевільної людської маячні, – і нехай її звуть "християнством", "християнською вірою" чи "християнською церквою", я утримаюсь обвинувачувати людство за його духовну недугу. Але як тільки я підступаю до нашого, до нового часу, мої почуття переміняються і рвуться назовні, адже в нашу добу вже знають... Те, що раніше було просто хворобою, нині обернулось непристойністю: бути сьогодні християнином – непристойно. І тут постає моя огида. Я озираюся круг себе: вже нема ніякого слова, щоб назвати останки того, що вчора звалось "істиною", нам нестерпно чути, коли слово "істина" навіть просто злітає з вуст священика. Той, хто хоч трохи прагне здаватися справедливим, мусить сьогодні знати, що в кожній фразі, яка виходить із їхніх вуст, теологи, священики, папа не тільки помиляються, але й брешуть, – нині їм уже не можна брехати, посилаючись на "невинність" або "незнання". Як і будь-хто інший, священик чудово знає, що нема ніякого "бога", "гріха", "спасіння", що "нескута воля" і "моральний світовий лад" – це просто брехня: розважність і перемоги, здобуті над собою людським духом, уже нікому не дають прикидатися незнайком... Уже розгледіли справжню суть усіх церковних уявлень: це безсоромне шахрайство, до якого вдаються, аби знецінити природу і всі природні вартості; а самого священика вважають тим, чим він є насправді: найнебезпечнішим паразитом, правдивим отруйним павуком, який оплітає життя... Ми знаємо, – наше сумління вже знає, – чого варті всі ті несвітські вигадки священиків і церкви, чому вони служать: завдяки їм людство настільки підупало, що, подивившись на нього, ми відчуваєм огиду; поняття "той світ", "останній суд", "безсмертя душі" і сама "душа" є знаряддям тортур, системою жорстокості, завдяки якій священик здобуває й утримує владу... Але кожен знає: все однак зостається по-старому. Звідки ж прийде хоч якесь розуміння пристойності, самоповаги, коли навіть наші державні діячі, люди зовсім неупереджені й цілковиті антихристи діла, ще й сьогодні звуть себе християнами і ходять на причастя?.. Коли на чолі свого війська, немов утілений символ національних гордощів і величі, виступає пишний володар і без ніякого сорому вважає себе християнином?.. Кого ж тоді відкидає християнство? Що воно називає "світом"? – Те, що людина солдат, суддя або патріот; те, що вона борониться, шанує свою честь, шукає для себе вигід, має гордість... Будь-яка дія, кожен інстинкт, усяка вартість, яка спонукає до діла, сьогодні антихристиянська, – яким же нещирим виродком мусить бути сучасна людина, якщо вона й далі не соромиться називати себе християнином!..

39

Я повернусь назад, розповім правдиву історію християнства. Вже саме слово "християнство" є непорозумінням: адже, зрештою, був лиш один християнин, і його розп'яли на хресті. "Євангеліє" вмерло на хресті. Те, що відтоді називали "євангелієм", було вже протилежністю тому, як він жив: це була "прикра звістка", дизангеліє. Це неправда аж до безглуздя, коли у "вірі", скажімо, у вірі в спасіння через Христа, вбачають прикмету християнина: справжнє християнство – це тільки християнські вчинки, таке життя, як у того, хто помер на хресті... Таке життя можливе й сьогодні, а для декого воно навіть доконечне... Це не віра, а вчинки, і насамперед – утримання від учинків, цілком відмінне буття... Порівнюючи з вагою інстинктів, певні стани свідомості, якась віра, сприймання чогось за істину, – й про це знає кожен психолог, – людині цілком байдужа і третьорядна; або, якщо сказати сильніше, всі уявлення про природну причинність неправдиві. Бути християнином, сприймати християнство за істину, зводити його до простих феноменів свідомості – значить заперечувати християнство. По суті, ніяких християн нема. "Християнин", тобто те, що дві тисячі років зветься християнином, це просто психологічне непорозуміння. Якщо придивитися пильно, в ньому, попри всю "віру", панують самі інстинкти, – та ще й які інстинкти! Віра за всіх часів, наприклад, у Лютера, була тільки завісою, приводом, ширмою, за якою розгулювались інстинкти, – це мудра сліпота, аби не помічати панування певних інстинктів... "Віра" – я назву її правдивою християнською мудрістю, – люди завше розводяться про віру, а керуються тільки інстинктами. В християнському світі уявлень нема нічого, що б хоч трохи торкалося дійсності, – навпаки, інстинктивна ненависть до всякої реальності – єдина рушійна сила, що породила християнство. Отже, який тут висновок? – Той, що навіть in psychologicis помиляються дуже грубо, в істотному, помилка субстанціональна. Усунути одне уявлення, поставити на його місце реальність – і все християнство скочується в прірву! Коли подивитися згори, то ця віра, що цурається всякої дійсності, що не тільки зумовлена помилкою, але й просто геніальна у вигадуванні лише шкідливих і отруйних для життя і серця помилок, є виставою для богів, – для тих богів, які водночас були й філософи і яких, приміром, ми бачимо в уславленому діалозі на острові Наксос. І тієї миті, коли їх покидає огида (отже, й нас!), будьмо ж удячні християнам за таке видовисько: жалюгідна маленька зірка, прозвана Землею, мабуть, тільки через цей незвичайний випадок заслуговує на божу увагу і ласку... Отож не треба недооцінювати християн: християнин, нещирий аж до невинності, набагато перевершує мавпу, – з огляду на християн та славнозвісна теорія походження людини видається простим компліментом...

40

Недоля євангелій розпочалася зі смерті, – їх розіп'яли на "хресті"... Тільки смерть, така несподівана й ганебна, тільки хрест, який, загалом, призначався лише для canaille[29], – тільки цей найпідступніший парадокс поставив апостолів перед властивою загадкою: "хто то був?", "що то було?". Приголомшені і вкрай глибоко ображені, вони боялися, що така смерть спростує їхню справу, і без упину питали себе: "чому саме так?" їх можна цілком зрозуміти. І вже тут їм було доконечне геть усе, – почуття і найвитонченіший розум, аби пояснити, що їхня любов до Христа не випадкова. Бо ж тоді перед ними розверзлася прірва: "хто вбив його?" – "хто був його природним ворогом?" – мов блискавиці, зірвалися питання. І дали таку відповідь: панівні, найвищі верстви іудейства. І відтоді почули себе бунтівниками, зрозуміли Ісуса як бунтівника проти порядку. Доти в його образі не було рис войовника, який заперечує словом і ділом, – ба навіть більше: він був його протилежністю. Цілком ясно, що та невеличка громада не зрозуміла головного: призводу, який подавала його смерть, свободи і вищості від усякої ressentiment, – це ознака, що його взагалі розуміли вкрай мало! Своєю смертю Ісус, по суті, прагнув прилюдно пройти випробування, дати найсильніший доказ свого вчення... Але його апостоли навіть у гадці не мали виправдовувати смерть, яка була євангельською в найвищому розумінні цього слова, аби з серцем, повним злагоди, любові і миру, зажадати подібної смерті й собі...