Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол - Сторінка 22

Серед найбільш відсталої частини населення, сказав Філіппов, ходять найбезглуздіші чутки, можливо, вигадані й поширювані прихованими ворожими елементами (і знову погляд на Єрмолкіна).

До таких належать і чутки про так звану банду Чонкіна.

Лейтенант підтвердив, що така банда дійсно існувала, але вона повністю викрита і знешкоджена, а сам Чонкін в очікуванні справедливого й суворого суду сидить у тюрмі.

— Справа не в Чонкіні,— пояснив лейтенант.— Я гадаю, що тут усі комуністи і всі вміють тримати язика за зубами. І я вам скажу по секрету: в нашому районі діє ворог страшніший, ніж Чонкін. Це якийсь Курт, особистий агент німецького обер-шпигуна адмірала Канаріса.

При слові "Курт" Єрмолкін зіщулився. Він одразу пригадав, що про цього Курта нещодавно його запитував підполковник Лужин. Чесними очима Єрмолкін втупився у Філіппова, усім своїм виглядом показуючи? що до згаданого Курта ніякого відношення не має. Та лейтенант Філіппов^ свою чергу, уважно дивився на Єрмолкіна, Єрмолкін не витримав і, видаючи себе з головою, відвів очі, поглянувши на військкома Курдюмова. Курдюмов вирішив, що Єрмолкін підозрює його, і зиркнув на лектора Неуже-лєва, ланцюгова реакція страху поширилась серед присутніх, кожен з яких в реальність існування Курта не вірив, але не мав ніяких доказів, що він і Курт не одна іл та ж особа.

Втім, лейтенант Філіппов, здається, нікого конкретного все-таки не підозрював. Він лише пояснив, що один шпигун може завдати нашій державі шкоди більшої, аніж полк чи навіть дивізія, і попросив присутніх виявляти максимальну пильність, не розголошувати державних і військових таємниць, придивлятись до свого оточення і, якщо виникнуть хоча б найменші сумніви чи підозри, негайно звертатися з ними Куди Слід.

ЗО

Серед людей, які зібралися в приймальні, був і голова Голубєв. Він сидів перед дверима Ревкіна на стільці, одному зі збитих в ряд, і, розгорнувши зошита на польовій сумці, складав тези своїх майбутніх відповідей на можливі звинувачення.

Поетові, котрий візьметься всебічно оспівати нашу дійсність, ніяк не можна пройти повз тему "ПЕРСОНАЛЬНА СПРАВА".

Персональна справа — це така справа, коли великий гурт людей збирається докупи, аби в порядку внутрівидової боротьби розчавити одного з-поміж себе — здуру, зі злості чи просто так.

Персональна справа — це мов камінна лавина: раз вона вже валиться на вас, ви можете пояснювати їй все що завгодно, вона приб'є.

Голубев добре це знав, коли справа торкалася інших. Але тепер він здійснював помилку, котру тисячі людей здійснювали до нього і тисячі здійснять опісля. Він готував відповіді на ті запитання, які йому, можливо, поставлять, наївно сподіваючись, що в даному конкретному випадку чомусь візьмуть гору його докази і міркування здорового глузду.

Персональних справ було призначено декілька. Поруч з Голубєвим сидів літній учитель місцевої школи Шевчук, миршавий чоловічок з червоними склеротичними прожилками на щоках. Він був в окулярах, в шитих валянках з калошами і в латаній куфайці, підперезаній вузьким паском. На колінах він тримав стару будьонівку, одне вухо якої було відірване. Голубев Шевчука знав випадково, якось познайомилися В чайній. Вигляд у нього був переляканий, він м'яв руками будьонівку і наче сам до себе бурмотів:

— Буду каятись... каятися буду... А ви як вважаєте? — звернувся він до Голубєва.

Голубев стенув плечима.

— А що ж робити? — продовжував бурмотіти Шевчук.— В мене ж діточок четвірко. Дочку заміж видав, а решта ось,— він показав приблизний зріст решти.

— За що вас? — запитав Голубев.

— За язика,— мовив Шевчук і для переконливості висолопив язика і вказав на нього пальцем. Голубев сподівався, що вчитель розповість, що саме трапилося з його язиком, але той замовк, втупившись в одну точку.

Тут же були ще два персональники. Один, парторг із колгоспу імені XVII партз'їзду Коняєв, та інший, Голубєву не знайомий. Перший звинувачувався в тому, що розтратив партійну касу, а другий когось зґвалтував. Ці обоє сиділи з відчуженими й напруженими обличчями мовчки.

Першим викликали Коняєва. Він там пробув недовго і вийшов у приймальню, демонстративно хрестячись.

— Що тобі? — запитав Голубєв.

— Догана,— сказав Коняєв.

— А розмовляли суворо? — запитав Шевчук. Коняєв зміряв його поглядом і відповів крізь зуби:

— А я ворогам народу не відповідаю.

Шевчук від розгубленості зіщулився і замовк. Другим вийшов ґвалтівник. Цей був балакучіший.

— Не бійся,— сказав він Шевчуку, ховаючи партквиток у кишеню гімнастерки.— Там теж люди сидять, не звірі.

Визирнула секретарка:

— Шевчук, заходьте.

— Ох, батечку! — стрепенувся Шевчук.

Він зірвався на ноги і впустив окуляри. Нагнувся, щоби підняти, але втратив рівновагу і наступив на них. Остаточно розгубившись, він почав збирати осколки.

— Товаришу Шевчук,— мовила секретарка,— облиште, це й без вас приберуть. І ви, товаришу Голубєв, також можете заходити.

Голубєв увійшов услід за Шевчуком до задимленого кабінету. Привітався, але ніхто йому не відповів. Тільки прокурор Євпраксеїн якось непевно кивнув головою і, почервонівши, одвернувся. Вслід за Шевчуком Голубєв сів на один із вільних стільців під стіною.

31

— Отже, товариші,— сказав Ревкін,— нам залишилося заслухати дві персональних справи товаришів Шевчука та Голубєва. Товариш Шевчук тут?

— Тут! — Шевчук підхопився.

— У цій справі доповідач у нас... товариш Бабцова?

— Так,— сказала Бабцова, огрядна жінка в темно-синьому жакеті. Вона була секретарем парторганізації у школі, де працював Шевчук.

Бабцова вийшла вперед до столу Ревкіна і, стоячи поруч з ним, зачитала історію злочину Шевчука.

22 червня, гуляючи на весіллі своєї дочки і дізнавшись про напад фашистської Німеччини на нашу країну, Шевчук припустився політично незрілого висловлювання. Товариші з партійної організації школи, враховуючи добросовісну в минулому працю товариша Шевчука, запропонували йому написати пояснювальну записку і в письмовій формі засудити свій виступ. Таким чином, товариші виявили чуйність і терпимість до члена своєї парторганізації. Шевчук, однак, відштовхнув простягнуту руку і писати пояснення відмовився. Мимоволі в товаришів з'явився сумнів, що висловлювання Шевчука не плід політичної незрілості, а продумана лінія. Виявляючи, однак, гуманність і діючи в дусі товариськості, колеги на чергових партійних зборах ще раз просили Шевчука усвідомити свою помилку і визнати, що, хоч його висловлювання, може, й не носило зумисне провокаційного характеру, об'єктивно воно ллє воду на млин наших ворогів. Слід сказати, що під тиском товаришів Шевчук дещо пом'якшив зайняту ним позицію. Але в головному він продовжував уперто обстоювати свої помилки, вважаючи, що все-таки нічого особливого, як він висловився, не сказав. З усього викладеного партійна організація школи робить висновок, що товариш Шевчук не роззброївся перед партією і тому надалі не може носити високе звання комуніста. Збори ухвалили рішення про виключення т. Шевчука з лав ВКП(б) і просять райком затвердити це рішення.

— Все? — запитав Ревкін.

— Все,— сказала доповідачка, складаючи окуляри.

Помовчали. Було чути, як скрипить перо секретарки, котра вела протокол. Ревкін почекав, доки вона допише, і повернувся до обвинувачуваного.

— Шевчук, ви хотіли б щось пояснити, доповнити?

— Так,— мовив Шевчук, ледь ворушачи задерев'янілими губами,— я... власне кажучи... повністю визнаю допущену помилку, хочу разом з тим звернути увагу товаришів, що моє висловлювання ніякого ворожого умислу не містило.

— Як це не містило?— схопився Борисов.— Що ж це, може, колектив нашої організації помиляється?

— А що він сказав?— пролунав голос з місця.

— Що він сказав? — почувся інший голос.

— Так, що він сказав?—наполягав хтось третій.

— Нехай повторить!

— Я, власне кажучи, нічого особливого...

— Що значить, нічого особливого? Ану ж бо, повтори, що ти сказав!

— Я, товариші, коли почув про напад Німеччини...

— Фашистської Німеччини,— поправили його з місця.

— Так, так, звичайно. Саме фашистської. Почувши про це, я сказав: "Ось тобі, бабусю, і Юріїв день!" І все.

— Нічого собі все,— похитав головою лектор Неужелєв.

— Та вже ж,— згодився з ним військком Курдюмов, котрий сидів поряд.

— Отже, ти вважаєш, що мало сказав? — запитав Борисов.— Більше треба було, га? — він хитро підморгнув Шевчукові.

— Та що ви! —Шевчук притис руку до грудей.— Я не в цьому розумінні.

— Та ну, не в цьому,— не повірив Борисов.— Ти що ж думаєш, тут діти з дитсадка зібралися? Ні, брате, тут усі стріляні горобці, і нас на полові не одуриш. І кожен з нас чудово розуміє, що саме ти хотів сказати оцими своїми словами. Ти хотів сказати, що країна наша вступила у війну не-підготовленою, ти хотів кинути тінь на мудру політику нашої партії і применшити особисті заслуги товариша Сталіна. А тепер нам казочки розказуватимеш, він, мовляв, не в тому розумінні.

— Між іншим,— кинув репліку військком,— якщо не помиляюся, прислів'я стосовно Юрієвого дня народилося під час введення повного кріпосного права.

— Саме так,— підтвердив лектор Неужелєв.

— Так ось ти ще на що натякав, на те, що у нас, мовляв, іще й кріпосне право до всього!

— Та ні... та я ж...

— Товаришу Борисов,— втрутився Ревкін,— те, що ви сказали, можна вважати вашим виступом?

— Так-так,— ствердив Борисов.

— Товариші, прошу по черзі. Які ще будуть думки?

— Дозвольте мені,— підвівся прокурор Євпраксеїн. Спрямувавши погляд кудись вдалину, він розпочав, не кваплячись.— Товариші, всім відомо, що наш лад — най-гуманніший лад у світі. Але наш гуманізм носить бойовий, наступальний характер. І виявляється він не в слинявості і всепрощенстві, а в непримиренній боротьбі з усіма проявами ворожих нам поглядів. Ось перед нами стоїть зараз жалюгідна людина, котра щось лепече, і було б природним людським порухом душі пожаліти її, поспівчувати. Але ж він нас не пожалів. Він Батьківщину свою не пожалів. Я прошу зауважити, товариші, що він цю фразу, яку в мене навіть язик не повертається повторити, сказав не колись, не двадцять першого червня і не двадцять третього, а саме двадцять другого і в той самий час, коли люди наші з почуттям глибокого обурення почули про напад фашистської Німеччини на нашу країну.