Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол - Сторінка 23

Навряд, товариші, чи можна це вважати випадковим збігом фактів. Ні! Це був точно розрахований удар в точно розрахований час, коли удар цей міг би завдати нам максимальної шкоди.— Прокурор помовчав, подумав і продовжував засмучено: — Ну що ж, товариші, не вперше доводиться відбивати нам нападки наших— воро гів. Ми подолали білу армію, ми вистояли в нерівній боротьбі з Антантою, ми ліквідували куркульство, розгромили банду троцькістів, ми сповнені рішучості виграти битву з фашизмом, так невже ж ми не впораємося ще й із Шевчуком?.

Серед присутніх прокотився гамір, що означав: так, хоча й важко, але впораємось.

Доки прокурор виголошував свою промову, Єрмолкін смикався і совався на стільці. Йому здавалось, що всі, рахуючи Худобченка, Ревкіна і Філіппова, час від часу уважно позирають на нього, визначаючи, як він ставиться до того, що відбувається, чи не співчуває Шевчуку як можливому однодумцеві.

Не встиг прокурор сісти на місце, як Єрмолкін зірвався на ноги, йому ще ніхто не давав слова, а він уже заговорив. Напевне, він також хотів виголосити якусь достойну промову, аби присутні могли оцінити правильність і твердість його переконань.

— З великим трудовим піднесенням зустріли трудівники нашого району...— розпочав він, але одразу ж, напевне, від хвилювання, збився, думка урвалася, він запанікував і почав істерично вигукувати щось про якогось хлопчика трьох з половиною літ, котрого Шевчук хотів чи то вбити, чи то зарізати, але й цього не договорив, засмикався ще більше й почав вигукувати "мерзотник" і "сволота". Він бився в конвульсіях, бризкав слиною...

— Борисе Євгеновичу, що з вами? — з місця затурбувався Ревкін.

— Мерзотник! — продовжував тіпатися Борис Євгенович.— Сволота! Мій син... Йому три з половиною роки...

— Борю! Борю! — підбіг до нього Неужелєв.— Прошу тебе, заспокойся. Випий води. Я розумію, тобі прикро. Нам усім прикро. Найсвятіше... За що ми боролися... За що сьогодні кров проливаємо на всіх фронтах... Але я тобі обіцяю, Борю, ми нашу радянську владу ображати ніяким Шевчукам не дозволимо.

Принесли води. Почекали, доки Єрмолкін вгомониться.

— Продовжимо, товариші,— повернувся Ревкін до перерваної теми.— Тут Борис Євгенович виступав, можливо, із зайвою гарячковістю, але, по суті, він має рацію. І, на мою думку, з цим питанням усе зрозуміло.

— Зрозуміліше не буває,— підтримав Борисов.

— А мені не зрозуміло!

В дальньому кутку, з гуркотом відсунувши стільця, підвівся Веніамін Петрович Парнищев, директор елеватора. Це був величезного зросту чоловік, широкоплечий, з кучерявим волоссям, що спадало на лоба.

— Як не зрозуміло? — переполошився Борисов. У його голосі відчувалися і здивування, і стурбованість, що справа може набути несподіваного розвитку, і погроза, що, мовляв, коли комусь не зрозуміло, то принагідно можемо і роз'яснити.

— Мені не зрозуміло!— відмітаючи погрози, повторив Парнищев.— Товариш Борисов, можливо, у нас розумник, він у всьому миттю розбирається, а я дурний, я за одну мить не розберуся. І я скажу так. Тут деякі, я бачу, нервові, занадто квапляться, здіймають істерику і надміру гарячкують. А мова, між іншим, іде не про щось, а про долю людини. Людини!— по складах повторив Парнищев і потряс над головою вказівним пальцем.— І вирішити цю долю, не розібравшись в усьому як слід, ми не маємо права. Ось я, товариші, з цим чоловіком... як тебе?

— Шевчук,— нагадав учитель з готовністю.

— Так ось, з цим Шевчуком я особисто взагалі не знайомий. Ну, може, десь бачилися, на вулиці чи в кіно, я не знаю. Так що до сьогоднішнього дня мені було, як кажуть, до лампочки, чи живе десь отакий Шевчук, чи ні. Але тут я вислухав всю оцю справу, і ось чого я зрозуміти не можу. Адже ж ти,— звернувся він до Шевчука,— радянська людина?

— Радянська,— квапливо погодився Шевчук.

— Комуніст?

— Комуніст,— підтвердив Шевчук.

— То як же ти міг таке зробити?— громовим голосом запитав Парнищев.

— Що — зробити? — боязко мовив Шевчук. Він був явно розгублений. Йому здалося, що Парнищев у якийсь хитромудрий спосіб прагне його захистити, і Шевчук хотів піді-грати Парнищеву, та не знав, як.

— Ти, Шевчук, тут ось що, ти облиш тут із себе незайману, даруйте на слові, корчити... Тут зібралися твої товариші, стурбовані твоєю ж долею. Ти поглянь, хут майже всі керівники району. Навіть сам товариш Худобченко особисто приїхав. Вони одірвалися від важливих справ тільки для того, щоб послухати тебе, а ти-и...

Парнищев розчервонівся, очі його вилізли з орбіт, і він співав натхненно, як соловей.

Шевчук пильно дивився на Парнищева, але не міг дотя-мити, захищає він його чи топить.

— Та я...— почав було Шевчук, але Парнищев махнув рукою, перебиваючи.

v — Зачекай зі своїм "та я". Доякався! Ну, я розумію, припустимо, не бажаєш ти бути комуністом, не бажаєш ти бути радянською людиною...

— Я бажаю! — пристрасно сказав Шевчук, прикладаючи руки до грудей.

— Але зараз,— продовжував Парнищев, не чуючи,— в такий важкий для нашої країни час, ти повинен був згадати хоча б про те, що ти — росіянин. Ось, товариші,— перейшов Парнищев на елегійний тон,— читав я тут якось в газеті про одного графа чи князя з педобитих білогвардійців, котрий зараз проживає в Парижі. І ось цей чоловік, який люто ненавидів радянську владу, зараз рішуче відмовився співробітничати з німцями. "Зараз, сказав він,— коли над вітчизною нависла чорна хмара, я не граф, не антибільшовик, зараз я перш за все російська людина!"

В залі зааплодували. Всім було зрозуміло, що Шевчук стоїть далеко нижче від цього графа.

— Ось що, Шевчук,— продовжував Парнищев.— Ти здійснив брудний і недобрий вчинок. Так май же мужність його визнати, і я перший обніму тебе, як брата.— Розвівши широко руки, Парнищев навіть ступив крок до Шевчука, але одразу ж повернувся і сів на місце.— У мене все, товариші,— тихо сказав він.

Всі мовчали і дивилися на Шевчука. Шевчук, переступаючи з ноги на ногу, м'яв у руках бувалу в бувальцях будьонівку з одним вухом.

— Ну, що ж, товариші,— мовив Ревкін.— Ми Шевчуку дали висловитися. Ви самі чули, що він тут сказав. Він не хоче визнати помилковість своїх висловлювань...

— Хочу! Хочу! — ледь не ридаючи, закричав Шевчук.

— А-а, так! — здивувався Ревкін.— Ну, що ж, товариші, послухаємо.

Шевчук підвівся, підійшов до столу і вчепився пальцями в сукно.

— Ну!— підбадьорив його Ревкін.

— Товариші] — несподівано чітко розпочав Шевчук.— Я здійснив ганебний для комуніста вчинок. Першого дня війни, вражений почутим повідомленням, я виявив легкодухість і несподівано проказав слова відомого російського прислів'я: "Ось тобі, бабусю, і Юріїв день!" Це було помилковим, політично незрілим виступом. Я розумію, що в конкретній обстановці деяким товаришам мій виступ міг видатися ворожим...

— Що значить — міг видатися? — перебив військком.

— Тобто я хотів сказати, що об'єктивно моє висловлювання, може, й виглядає... але я не хотів...

— Він не хотів,— недовірливо похитав головою Не-ужелєв.

— Авжеж,— мовив Курдюмов.

— Ти ось що, Шевчук,— сказав Борисов наче доброзичливо.— Коли вже почав зізнаватися, то не верти хвостом. Тут всі свої, тут чули багато чого, і давай, кажи все, як на духу. А то хотів, не хотів. Мало хто чого хотів. Я, може, зараз хотів би з молодицею на перині борюкатися, а доводиться з тобою тут марудитись. А ти ще хотів, не хотів. У нас он за тобою ще яка черга, а ти нам мізки полощеш. Почав говорити, то говори до кінця: виступ мій був політично незрілий, наклепницький і об'єктивно спрямований проти політики партії. Так?

— Так,— ледве чутно підтвердив Шевчук.

— Ну ось,— повернувся Борисов до решти членів бюро,— ось бачите, товариші, Шевчук в усьому зізнався. А тут ще деякі душевні й добренькі знаходилися, що хотіли обмежитись доганою. Яка тут догана, товариші, коли справа пахне ворожою вилазкою, політичною провокацією? І не ми повинні Шевчуком займатися, а, я відверто скажу, ось — товариш Філіппов.

Борисов сів. Шевчук продовжував стояти, блідий як полотно. Він озирнувся на Парнищева, але той обнімати його, як брата, не квапився.

— Ну, гаразд,— перезирнувшись із Худобченком, тихо мовив Ревкін.— Питання щодо того, кого передавати товаришу Філіппову, ми з вами поки що вирішувати не будемо, а Шевчука покараємо своєю владою. Я гадаю, що після всього висловленого правильно буде затвердити рішення зборів комуністів школи про виключення Шевчука з партії.

— Як — затвердити?— раптом подала голос Раїса Се-менівна Гурвич, головний лікар лікарні.— Дозвольте мені два слова?— запитала вона, підводячись.

їй дозволили.

— Товариші,— сказала вона схвильовано,— я просто жахнулася від того, що тут почула. В мене буквально волосся піднімається. Я нічого не можу зрозуміти. Моя дочка Світлана навчається в сьомому класі тієї ж школи, де викладав оцей товариш чи громадянин... не знаю, як його назвати. Ми з чоловіком завжди виховували Світланку в дусі наших ідей, завжди прищеплювали їй любов до Вітчизни, до партії, до товариша Сталіна. Ми вірили, що й педагоги навчають нашу дівчинку того самого. А теперь я бачу — ось хто її вчить. Товариші, я не розумію, як же це можна було довірити виховання наших дітей такій людині? Як він міг з такими поглядами проникнути в нашу радянську школу? І хто йому в цьому допоміг? Адже, якщо він сказав таке,— закричала вона,— того дня, коли всі радянські люди... то що ж він говорив раніше? Ні, товариші, виключити Шевчука, звичайно, не важко, але цього мало. Мало! Треба перевірити весь педагогічний колектив, дирекцію школи, вияснити, як склалася така нездорова обстановка, в якій міг безкарно діяти цей Шевчук. Я гадаю, товариші, нам слід направити в школу партійну комісію. І виявити всі нездорові елементи, які там можуть бути. Інакше, наприклад, я особисто, як мати, просто не зможу відпустити свою дівчинку до школи. Хай краще вона не отримає ніякої освіти, ніж вона отримає... ніж вона отримає... ніж вона отримає... Вибачте, я не можу,— сказала Раїса Семенівна крізь сльози і сіла, закривши обличчя руками.

Промова Раїси Семенівни справила враження,— всі загули. Ревкін постукав олівцем по графину.

— Раїса Семенівна, безумовно, має рацію,— мовив Ревкін.— Схоже, що в школі, де викладав Шевчук, склалася вкрай неприваблива обстановка.