Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол - Сторінка 27

Все це призвело до того, що командування Червоною Армією було змушене, послабивши лінію фронту, кинути частину своїх сил на придушення так званої банди ЧонкінаТолицина. Після розгрому я, пред'явивши зіпсований і тому недійсний ордер, вилучив злочинця у військових властей, а потім, тимчасово захопивши пост начальника райвідділу НКВС, навмисне завів слідство в глухий кут, щоб врятувати від заслуженої покари князя Чонкіна-Голицина, оскільки німецьке верховне командування в майбутньому розраховувало використати його в ролі натхненника і організатора виступів проти радянської влади.

Ці свідчення дані мною добровільно і записані з моїх слів правильно.

ДОВІДКА

Видана з/к Філіппову Курту про те, що він медогляд пройшов. Вошей, венеричних, шкірних та інфекційних захворювань не виявлено. Протипоказань до утримання в загальній камері немає.

Військфельдшер Семенова

Частина друга 1

Чонкін спав на підлозі біля дверей, прихилившись щокою до параші, коли його розштовхали, підвели на ноги. Він трусонув головою, прийшов до тями і здивувався. В камері товклося із шестеро вертухаїв, а на чолі їх сам начальник тюрми старший лейтенант Курятников, маленький, окоренкуватий, з жіночим рябим лицем. Всі вони, в тім числі й Курятников, були чимось ніби схвильовані, дивилися на Чонкіна з цікавістю, але водночас і боязко.

На нарах заворушилися, хтось запитав, що відбувається.

— Чонкіна забирають,— сказав Штик дещо здивовано.

— А навіщо стільки дюдей?

— А хто його зна?

Тут почувся голос Манюні:

— Раз за одним стільки людей прислали, значить, на розстріл.

— Як це на розстріл? — сказав Штик.— Адже ж суду не було.

— А ніякого суду й не треба,— міркував Манюня.— Закон воєнного часу.

Чонкіна від цих слів пересмикнуло, хоч він і не міг уявити собі, що ось так зараз його виведуть і розстріляють. Та й вертухаї на чолі з начальником тюрми вигляділи не зовсім звичайно. Начальник тюрми особисто підняв шинелю, стріпнув і, розгорнувши, подав Чонкіну, як подають швейцари.

— А скільки годин? — запитав Чонкін, тицяючи рукою і не втрапляючи в рукав.

Йому не відповіли. Курятников, відступивши назад, оглянув Чонкіна прискіпливим поглядом.

— Звичайно, поголити б його треба,— сказав він заклопотано,— та хай уже...

— Чув, Манюня,— гукнув Штик.— Поголити, каже, треба. А ти — на розстріл.

— А як же,— одізвався Манюня.— Як же неголеного розстрілювати? Не годиться. Якщо хворий, вилікують, якщо неголений, поголять.

— Мовчати! — вереснув Курятников.— Ще одне слово почую, і...

Тут із-за параші підвівся професор Цинубель і, підійшовши до Чонкіна, простягнув руку.

— Прощавайте, Чонкін,— сказав він сердечно.— Не бійтесь. Вчіться витримки в Ілліча. Пам'ятайте...

Що саме пам'ятати, Чонкін вислухати не встиг, його повели з камери.

Тісним гуртом пройшли по коридору, потім через двір до прохідної. Біля тумбочки з наганом при боці стояв черговий.

— Машина не прийшла?— запитав начальник тюрми.

— Поламалась,— відповів черговий.

— Гаразд, підемо так.

Начальник розписався в якійсь книзі, що лежала на тумбочці, після чого Чонкіна вивели за ворота і повели через майдан. Було темно, холодно, йшов дрібний дощ.

— Скільки часу?— знову спитав Чонкін, і йому знову не відповіли.

Підійшли до якихось глухих дверей, подзвонили, двері розчинилися, і людина, що стояла за ними, притислася до стіни, пропускаючи прибулих.

Незабаром опинилися в знайомій Чонкіну приймальні лейтенанта Філіппова.

— Заждіть,— сказав Курятников і, боязко постукавши, просунув голову в двері.— Дозвольте зайти?

— Заходьте,— пролунала відповідь.

В кімнаті, яку Чонкін знав як кабінет лейтенанта Фі-ліппова, горіла яскрава лампочка. Але за столом був не Філіппов, а незнайомий майор у новенькій гімнастерці, перехрещеній блискучими ременями. Інший незнайомець, з великою бритою головою і в окулярах з товстими скельцями, сидів на стільці біля стіни. Шинеля з хутряним коміром (таких шинелей Чонкін раніше не бачив) була розстебнута, руки зчеплені на животі, ноги звисали, не дістаючи до підлоги. На сусідньому стільці лежав кашкет з високим наголовником і кинуті на нього рукавички.

Курятников стройовим кроком наблизився до бритоголового, підніс руку до скроні і заверещав:

— Товаришу полковник, підслідний Чонкін за вашим наказом доставлений!

"Ач яке!—подумав Чонкін.— Полковник!"

— Вийдіть і підождіть за дверима,— не змінюючи пози, наказав полковник.

Курятников і конвойні вийшли.

Полковник та майор, кожен зі свого місця, уважно розглядали Чонкіна, а він стояв посеред кімнати, не знаючи, куди діти руки.

Раптом полковник скочив із стільця і почав швидко бігати довкола Чонкіна, нахиляючись при цьому, як мотоцикл.

— Ви,— мелькаючи перед очима, бурмотів полковник,— сподівалися побачити не нас, а Курта. Але його немає. На жаль. Він жахливо зайнятий. Він дає свідчення. Вельми цінні, між іншим. І я вам також. Настійливо рекомендую. Тим паче, що нам. Все, все відомо.

Він перестав кружляти так само несподівано, як розпочав, повернувся до свого стільця, сів у попередній позі. Заговорив майор. Він говорив повільно і без емоцій.

— Ну, ось що, любий. Як ви тільки-но чули, Курта заарештовано, він дає свідчення, і нам уже багато відомо. Але необхідно дещо уточнити. Своїх супротивників ми вміємо поважати. Ви довго і спритно водили нас за носа, граючи роль Іванка-дурника. Ну, що ж, грали чудово, нічого не скажеш, але тепер, як розумна людина, ви повинні визнати, що гру закінчено.

— Точно сказано,— схвалив полковник і знову скочив зі стільця.— Вашу карту бито, князю! — сказав він, як у театрі, і махнув убік рукою.

Чонкін здригнувся. Він не думав, що його давнє прізвисько може бути відоме цим людям.

— Я ж кажу,— перезирнувшись з полковником, посміхнувся майор,— нам усе відомо. Так що найкраще одразу відверто.

— Так, одразу відверто,— наблизився полковник.— Для вашого ж блага прошу вас дуже. Отже, хто послав вас у село Красне?

— У село Красне?— перепитав Чонкін.

— Так, так,— полковник нетерпляче заклацав зубами.— У село Красне хто вас послав?

— Мене?— уточнив Чонкін і ткнув пальцем себе в груди.

— Так, вас. Саме вас. У село Красне — хто?

— Так же ж цей,— сказав Чонкін, сподіваючись, що полковникові дійсно все відомо.— Ну, старшина, ну, Песков.

— Песков?— недовірливо повторив полковник.— Старшина? А Антон Іванович що казав?

— Антон?— перепитав Чонкін.— Іванович?

— Я маю на увазі Денікіна,— підказав полковник.

— Дикіна? — Чонкін напружив пам'ять.— Може, Жикі-на? Це який на коліщатках їздить?

— На чому? На коліщатках? — перепитав полковник.— А, на коліщатках!

Він зробив короткий випад і ткнув Чонкіна кулаком у живіт. Чонкін одкрив рота, намагаючись втягти в себе повітря, і навіть вимовив якийсь звук, наче "а-а", та повітря не втягувалося. З виряченими очима Чонкін осів на коліна, і тільки після цього повітря поштовхами стало пробиватися в легені.

— Ну, так що ж? — почув він над собою.— Так хто ж вас заслав у село Красне? Хто? Хто? — закричав полковник.— Кажи, сволото, бо зараз прострелю довбешку!

Чонкін підвів очі. Дуло револьвера, як і на першому допиті, дивилося йому в перенісся. Але цього разу страху не було.

— Ну! Рахую до трьох. Раз! Два!..

Чонкін мовчав. Він зрозумів: їм що не скажи, їх не влаштує.

— Даремно ви упираєтесь,— долинув до нього м'який голос майора.— Ви ж знаєте, ми все одно змусимо вас говорити. Дайте нам відповідь на одне запитання, і ми відпустимо вас у камеру відпочивати. Так все-таки, хто ж заслав вас у село Красне?

— Кому треба, той знає,— сказав Чонкін, відсапуючись.

Наче кувалдою врізали йому,в підборіддя. Він злетів, спиною й потилицею влип у стіну і гепнув, широко розкинувши ноги в драних черевиках.

Майор та полковник стояли над ним. По побілілому його обличчю повільно повзла муха.

— Міцний горішок,— потираючи забиту руку, задумливо мовив полковник.

— Так,— погодився майор,— з ним доведеться попрацювати.

Вони не відчували до цього розпластаного тіла ненависті чи якихось інших сильних почуттів. Як спеціалісти своєї справи, вони просто оцінили твердість матеріалу, з яким належало працювати.

Запрошеному згодом Курятникову було наказано помістити ув'язненого до окремої камери, утримувати в якнайсуворішій ізоляції з метою уникнення можливих контактів з будь-ким.

Виконати цей наказ Курятникову було непросто, тому що всі три одиночні камери на той час були зайняті: в одній розташували каптьорку, в іншій Курятников тримав власну корову, третю він же за п'ятнадцять карбованців на місяць здавав вільнонайманому Тухватулліну з сім'єю із шести осіб. Справа була, звичайно, не в п'ятнадцяти карбованцях, ними начальник тюрми міг пожертвувати, але починався осінньо-зимовий період,і, у випадку виселення його сім'ї, Тухватуллін мав би право влаштувати скандал.

Не знайшовши іншого виходу, Курятников наказав очистити спеціально для Чонкіна велику загальну камеру, а її тимчасових мешканців розіпхати по інших камерах, і без того вже досить переповнених. Таким чином, наступні дані про те, що Чонкін утримувався начебто в одиночній камері, слід вважати не цілком достовірними, точніше сказати, що в загальній камері він був одиночним в'язнем.

З

Того дощового місяця у Ревкіна було багато неприємностей. Півтора тижні в районі працювала спеціальна комісія, котра потім склала таємну доповідь "Про деякі недоліки в роботі партійної організації Долговського району".

В доповіді перераховувались приклади економічного відставання і недовиконання планів у різних галузях сільського господарства та місцевої промисловості, але особливу увагу зверталося на розвал ідейно-політичної та виховної роботи серед населення, йшлося про політичну короткозорість і зниження пильності, про атмосферу благодушності й потурання, що панує серед керівників району. В цій доповіді знову згадувалась "банда так званого Чонкіна". Прізвища Голицин там ще не було. Але сам факт, що так званому Чонкіну та його банді приділялося в доповіді не менше чотирьох сторінок, наводить на здогад, що деякі нові дані комісія вже мала, хоча, можливо, не мала при цьому чітких вказівок, чи можна вважати Чонкіна Го-лициним.

Так чи інакше, комісія дійшла висновку, що обстановка склалася вкрай нездорова, миритися з цим не можна, і пропонувала негайно покінчити з благодушністю, головотяпством і потуранням, підвищити пильність, посилити иолітико-масову й виховну роботу та провести кадрові зміни в керівництві району.

Кадрові зміни в першу чергу були проведені Там, Де Слід.