Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол - Сторінка 26

Привітались, і він пішов з нею поруч, розпитував, що вона збирається робити сьогодні увечері. Не відповівши, вона запитала, видимо хвилюючись:

— Ви тут служите?

— Так,— сказав він недбало.— А що?

Він міг би й не питати. Він уже не раз помічав, як люди, подібні до Наталі, ставляться до його колег. І йому раптом стало незручно, що він служить саме тут, а не в якомусь іншому місці. Та він зробив вигляд, що не зрозумів Натаянного сум'яття, і ніби між іншим запитав: "А що?"

— Нічого,— сказала Наталя квапливо,— я просто так запитала.

Того вечора вона виявилась зайнятою, а його наступного дня послали заарештовувати Чонкіна. Коли ж він повернувся з цієї довготривалої операції і прийшов до Наталі, то дізнався, що вона разом з матір'ю покинула Долгов і виїхала в невідомому напрямку.

За розчиненим вікном змінили платівку. Томливий голос жалібно виводив:

Утомленное солнце Нежно с морем прощалось,

В этот час ты призналась, Что нет любви...

В такт музиці погойдувались пари. В цигарковому диму вони повільно пливли, наче риби в акваріумі. На офіцерах блищали ремені нових портупей. І лейтенантові раптом страшенно захотілося теж бути таким, як оці хлопці, простим і відвертим, не наганяти жаху на інших і самому не боятися, танцювати з пітною пругкою дівкою, цілуватися десь у темних сінях, натикаючись на коромисла й відра, а потім з покусаними губами піти і хай навіть загинути за Вітчизну, за Сталіна, за Наталю, за цю дівку або й зовсім ні за що. "Та як же це?— спохопився він подумки.— Звідкіля в мене такі настрої? Так, нас не люблять. Так, нас бояться. Але ж комусь потрібно все це робити",— умовляв він сам себе, в глибині душі підозрюючи, що якраз цього не треба було 6 робити ніколи нікому.

Неохоче відірвався він од чужого паркану, од чужих хмільних веселощів і пішов далі.

36

Печаль перейшла в тривогу. Лейтенантові раптом здалося... ні, не раптом, а якось поступово зароджувалося в ньому і посилювалось відчуття, що за ним хтось слідкує. Ні, він не чув за собою чиїхось кроків чи дихання, але в ньому міцніло абсолютно незаперечне відчуття, що чийсь пронизливий погляд пече йому потилицю. Звичайно, він розумів, що цього бути не може. Погляд не є чимось матеріальним, тобто аж ніяк пекти не може. І все-таки...

"Це просто якась нісенітниця,— сказав він собі, відчуваючи непереборне бажання озирнутися, але не підкоряючись йому.— Ніхто не наважиться за мною слідкувати". І все-таки, пройшовши іще кілька кроків, він не стримався, зупинився й озирнувся. Нікого позаду не було. Лейтенант продовжував свій шлях. "Зі мною щось відбувається,— подумав він.— Схоже, що я занедужую".

Так, це не вперше йому здавалося, що за ним слідкують. Тобто бувало по-різному. Іноді, навпаки, здавалось, що всі його дуже люблять. Особливо після того, як став лейтенант начальником Тих, Кому Слід, на кожному розі стрічався він з проявами народної любові. На вулиці незнайомі люди вклонялись, а іноді навіть скидали шапки.

В будь-якому приміщенні, на будь-якому місці, в будь-який момент він міг сісти, не озираючись, знаючи, що стілець позаду вже кимось піднесений. З повагою ставилась до лейтенанта місцева творча інтелігенція. Місцевий художник Шутейников подарував йому свою картину "Трактористи", а поет Серафим Бутилко надіслав вирізку з газети зі своїм віршем "Дума про вождя". Любили Філіппова й голови колгоспів. Наприклад, один із них, Максим Петрович Шилейко. Варто було запитати (тітка просила), чи не можна в Шилейковому колгоспі "Маяк" виписати поросятко (звичайно, тільки за гроші і в найзаконніший спосіб), як Шилейко вже наступного дня сам особисто привіз у мішку порося пудів на півтора і дав розписатися на якомусь папірці, згідно з чим лейтенант оплатив вартість цієї тварини — один карбованець п'ятдесят шість копійок. (Лейтенант потім міркував, що все-таки колгоспникам у нас живеться непогано, якщо таких кабанів можуть виписувати по зовсім низькій ціні).

Словом, справи у лейтенанта йшли начебто непогано. І начальником він став, і на бюро райкому його хвалили, і всі його люблять...

Всі, та не всі. Роман Гаврилович Лужин явно до нього присікувався. То зі справою Чонкіна, то Курта якогось вигадав. "Наказую... у п'ятиденний термін..." Наказувати найлегше. А де його шукати, цього Курта, і за якими ознаками?

Можливо, через ці дрібні неприємності й розвинулося в нього щось на зразок манії переслідування. Де б він не був — на роботі, на вулиці, вдома,— все йому здавалося: хтось невідривно за ним стежить.

Вдома він іноді переходив усі межі. Навіть його рідна тітка Пелагія Василівна, або просто тьотя Поля, помічала, що з ним не все гаразд. Траплялося, за вечерею він раптом здригався, підводив голову, дивився на двері і невпевнено казав до тітки:

— Здається, хтось стукав.

— Та ти що?—дивувалася тітка.— Тобі причулося.

Він їй не вірив. Він підходив до дверей навшпиньки, прислухався, а потім рвучко розчиняв їх. Нікого там, звичайно, не було. Іншим разом йому здавалося, що хтось дивиться у вікно. Він підкрадався до вікна, відсмикував фіранку, і серце йому падало кудись у низ живота,— з того боку, знадвору, припадало до скла чиєсь жовте, розмите чиєсь обличчя. Щоразу незмінно лякався він власного відображення. Дійшло до того, що часом і ночами він підводився й перевіряв засуви на дверях, шпінгалети на вікнах, довго стояв біля грубки, намагаючись визначити, чи зможе достатньо худа людина пролізти до кімнати через комин. Тьотя Поля все помічала.

— І кого ти боїшся?— запитувала вона.— Адже у всьому районі нікого страшнішого за тебе немає.

Ох, ця тьотя Поля! Вона виростила його й виховала. Вона любила його. Але з тих пір, як він став служити Там, Де Слід, вона змінила до нього ставлення і, незважаючи на своє пролетарське походження, перетворилася на жахливу контру. Вона казала, що життя при цареві було далеко дешевшим, і підраховувала, скільки коштували тоді фунт масла чи грудка цукру, але з усіх цін він чомусь запам'ятав тільки, що ситець коштував вісім копійок за аршин.

— Ви, тьотю,— докоряв він їй,— все назад дивитесь, а треба дивитися вперед.

— Та ти, я бачу, додивився,— посміхалася тітка,— що й під лавку зиркаєш — чи ніхто не сидить.

Іншого разу вона раптом запитувала з невинним виглядом:

— Ну, що? Скільки замордували людей за поточний звітний період?

— Та тихше ви!— шипів він на неї і озирався. А потім, зітхаючи, скрушно хитав головою:— Не наші у вас погляди, тьотю.

— Та вже ж не ваші! — погоджувалась вона охоче. Чому допускав він у власному домі подібні розмови? Чому іноді починав навіть виправдовуватись?

— Ви ж знаєте, тьотю, що потрапив я туди випадково,— казав він, але тітка не вірила.

— Випадково туди знаєш, як потрапляють: ось так!— і тітка красномовно робила "руки за спину".

37

Позаду хруснула гілка. Лейтенант здригнувся й повернув голову. Йому здалося, що чиясь тінь промайнула і зникла за рогом будинку, котрий він поминув.

Філіппов рушив далі. На ходу розстебнув кобуру, вийняв і переклав до кишені револьвера. Попереду чорніло щось велике. Наблизившись, лейтенант визначив, що це якийсь сільськогосподарський механізм — чи то сівалка, чи то віялка,— він у цих речах не тямив. У кожному разі, розміри його дозволяли сховатися. Що лейтенант і зробив. Визирнувши через кілька секунд, він побачив: із-за рогу будинку на стежку нерішуче вийшла темна постать. Тепер сумнівів не було: постать стежила за лейтенантом. Загубивши його, вона зупинилася в нерішучості, а потім, все прискорюючи крок, попрямувала стежкою до механізму. Лейтенант витягнув з кишені револьвера й тихо клацнув запобіжником. Крізь стукіт власного серця він почув скрадливі кроки й уривчасте дихання.

— Стій! Стрілятиму! — лейтенант вистрибнув зі схованки і приставив револьвер до носа постаті.

— Ой!— скрикнула постать жіночим голосом і впустила на землю якийсь згорток.

— А, це ти,— сказав він, опускаючи револьвера.— Мало не застрелив. Чого тобі?

— Так я ж про Ванька,— мовила Нюра, піднімаючи згорток.— Ти кажеш, я йому стороння, а я не стороння, мене з роботи за нього вигнали,— сказала вона не без гордощів.

— З роботи не виганяють, а звільняють,— поправив лейтенант.— А за що?

— Так за те ж, що жила з ним, з Іваном,— пояснила Нюра і, не стримавшись, похвалилася:— По любові, кажуть, жила.

Лейтенант стояв, дивився на Нюру і нічого не міг зрозу-

міти. і

— Що ти городиш?— сказав він.— Хто тебе звільнив?

— Любов Михайлівна, завпоштою.

— І за що?

— За Ванька. За зв'язок з ворогом народу.

— З ворогом народу?— здивувався Філіппов.— А хто ж їй сказав, що Чонкін — ворог народу? Він просто дезертир.

— Видать, не просто,— заперечила Нюра.

— Дивно,— сказав Філіппов.— Дуже дивно. Ти ось що. Завтра на десяту приходь до мене, і ми в усьому розберемося.

— Завтра? — зраділа Нюра. Це була вже зовсім інша розмова.— І передачу можна взяти?

— Візьми.

38

Залишивши приголомшену Нюру, він пішов далі і почав міркувати над тим, що все ж таки відбувається. Хто дозволив завідуючій поштою оголошувати ворогом народу звичайного дезертира? А може, вона знає щось таке, чого не знає він?

Вдома схвильована тьотя Поля сказала лейтенантові, що його розшукують. Прибігав посильний, передавав, що приїхав підполковник Лужин з якимсь майором, вони чекають Філіппова у його кабінеті.

Лужина він застав за своїм столом. При світлі настільної лампи голова Романа Гавриловича мала ще потворніший вигляд, ніж звичайно.

Незнайомий майор, сплівши на коліні руки, сидів біля стіни. Обидва уважно дивилися на прибулого. Потім Лужин підвівся і повільними кроками наблизився.

— Ну, здрастуй, Курт,— сказав він і, підстрибнувши, зацідив Філіппову такого ляща, аж той гепнувся на підлогу.

Вже до вечора наступного дня колишній лейтенант Філіппов, схудлий і зарослий бородою (відомо, що в покійників і арештантів борода росте дуже швидко), давав потрібні свідчення...

39

ЗІ СВІДЧЕНЬ КОЛИШНЬОГО ЛЕЙТЕНАНТА ФІЛІППОВА

...повністю розкаявшись у здійснених мною злочинах і бажаючи допомогти слідству, щиросердо визнаю, що, будучи штатним агентом німецької військової розвідки під кличкою "Курт", я систематично збирав і передавав адміралу Канарісу особисто або через керівника відділу "Абвер-1" полковника Піккенброка відомості військового, політичного та економічного характеру, що складають військову й державну таємницю СРСР.

Діючи в інтересах держави, яка перебуває з Союзом PCP у стані війни, всіляко прагнув до дезорганізації виробництва, до підриву економіки шляхом саботажу та інших зрадницьких дій, сприяв поширенню панічних чуток, шукав і заохочував до активної діяльності прихованих ворогів радянської влади з числа колишніх куркулів, підкуркульників і замаскованих прибічників так званої троцькістсько-зінов'євської опозиції, серед яких виявилися й особи, що займають ключові пости в районному керівництві.

Здійснював прямий зв'язок між німецьким верховним командуванням і ставлеником білоемігрантських кіл, так званим князем Чонкіним-Голициним, який паралельно зі мною вів підривну роботу в селі Красне.

Дізнавшись, що Чонкіну-Голицину загрожує арешт, а там і неминуче викриття, я, очоливши групу захоплення, влаштував справу так, що не ми взяли Чонкіна-Голицина, а він нас, при цьому ордер з санкцією прокурора був зумисне пошкодженим.

Після того, як в підготовлену пастку потрапив капітан Миляга, діяльність органів на території Долговського району фактично була повністю паралізована, що в свою чергу викликало активізацію сил, спрямованих проти радянського ладу.