Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол - Сторінка 40

Лист про дезертира Чонкіна за підписом "мешканці села Красне". Ордер на арешт з продірявленою печаткою. Протоколи допитів. Характеристика. Донесення Рамзая про якогось Курта. Донесення з тричі підкресленими червоним олівцем словами: "походить з князів Голициних". Ордер на арешт Курта. Протокол допиту, де Курт стверджує, що під личиною рядового дезертира ховався князь Голицин. Ще купа всіляких паперів, у яких той, хто перебував під слідством, називався: Чонкін, так званий Чонкін, Білочонкін, Чонкін-Голицин і, нарешті (хтось здогадався вивести потрібне прізвище наперед),— Голицин-Чонкін.

Берія зсунув капелюха на потилицю, поміркував, натис на кнопку, викликав начальника контррозвідки, якому дав п'ятнадцять хвилин на те, аби в усіх паперах викреслити прізвище Чонкін, як зовсім зайве.

Доки виконувалося це розпорядження, він зробив коротку зарядку, поголився, побризкався "Шипром" і випив склянку міцного чаю.

37

За півгодини в супроводі численного почту, який складався з полковників і генералів, він з'явився на станції метро, котра не мала назви. Щойно він прибув туди, як з тунелю вийшов поїзд, на першому вагоні якого було написано: "В депо".

Поїзд був майже звичайний, од інших він відрізнявся лише тим, що двері й вікна в нього були непрозорі.

Поїзд зупинився. З гуркотом розчинилися двері, і раптом на пероні стало тісно від озброєних людей. З усіх дверей висипали військові в касках і плащ-накидках і, взявши автомати напоготів, спрямували їх на Берію та його почет. Необізнаний міг би подумати, що зараз тут розпочнеться битва. Однак це була звичайна процедура, коли Берія їхав до Сталіна, який мешкав у цей час в метро.

Незважаючи на свою звичайність, процедура щоразу лякала Лаврентія Павловича. Як завжди, він інстинктивно відсахнувся і наступив комусь із тих, котрі стояли позаду, на ногу. Але одразу ж схаменувся, вихопив з чиїхось рук свій жовтий англійський портфель і рішуче ступив назустріч спрямованим на нього автоматам.

З-за спин автоматників вийшли двоє в плащ-накидках і касках, але без зброї. Один козирнув Лаврентію Павловичу і сказав:

— Попрошу документи!

Квапливо покопавшись у кишені, Берія простягнув червону книжечку.

Військовий довго розглядав документ і пред'явника, переводячи недовірливий погляд з фотокартки на оригінал і навпаки. Відтак документ перейшов до другого військового, і той теж довго звіряв фотокартку з оригіналом, наче вперше бачив і те, й інше. Нарешті другий військовий повернув книжечку першому, перший віддав її власнику і, пропускаючи того наперед, знову взяв під козирок:

— Прошу!

Берія увійшов до вагона, сів у кутку, поклав портфель на коліна і зробився схожим на бухгалтера, який їде зі служби додому. Ті, що перевіряли документи, сіли навпроти, автоматники зайняли свої місця — по двоє біля кожних дверей.

Двері зачинилися, поїзд рушив. Берія позирнув на годинника.

Місце, де мешкав Сталін, у таємних документах називалося підземною дачею, Берія здогадувався, що "дача" розташована на сусідній станції, але знав, що з метою конспірації йому морочитимуть голову, довго возитимуть десь по кільцевій лінії, перш ніж доставлять за місцем призначення.

Усі мовчали. Всілякі розмови між пасажиром та охороною з метою запобігання зайвих контактів були суворо заборонені.

38

До кінцевого пункту поїзд прибув через сорок шість хвилин. Двері відчинилися, але цього разу автоматники лишилися у вагонах.

Двоє перевіряючих знову заступили дорогу. І знову старший, козирнувши, сказав: "Попрошу документи!" — і знову, повертаючи, сказав: "Прошу!"

На цьому, однак, перевірка не скінчилася. Особиста охорона того, котрий мешкав у метро, що цілком складалася із одноплемінників приїжджого, зустріла його на пероні, спрямувавши автомати та примруживши очі. І тут повторилося: "Попрошу документи!", "Прошу!".

Відтак зазирнули до портфеля, вивернули кишені, нічого підозрілого не знайшли, окрім маленького складаного ножика у вигляді дамської туфельки, який наказали залишити до повернення.

Обшук скінчився тим же словом "Прошу!", і начальник особистої охорони взяв при цьому під козирок.

Доки Лаврентій Павлович застібав портфель, у нього в голові виникла пустотлива думка: а що, коли перевірити, як начальник охорони несе свою невсипущу службу? Він зиркнув на начальника веселим поглядом і поставив начебто цілком невинне, але насправді таке запитання, яке могло б стати першим кроком на шляху до неформальних стосунків:

— Як справи, генацвале? — інтимно і грузинською запитав Лаврентій Павлович. При цьому він посміхнувся і підморгнув начальникові, наче кажучи, що вже мені, як своїй людині, ти можеш розповісти про себе, поділитися своїми радощами чи турботами. Але начальник не сприйняв ні тієї посмішки, ні інтимного тону і, здавалося, взагалі не почув звуку слів, що тут пролунали. Мовчки стиснувши уста, він терпляче чекав, доки приїжджий упорається з замком, і аж потім вимовив російською:

— Товариш Сталін вас чекає.

І, пропускаючи наперед Лаврентія Павловича, натис на кнопку секретної сигналізації, попереджаючи когось про прибуття нового гостя.

39

Сталін радо зустрів гостя на порозі свого просторого кабінету з глобусом і фальшивими заштореними вікнами, точнісінько такого кабінету, яки" був у нього в Кремлі. Дехто з людей, котрих привозили сюди в закритих вагонах, так і вважали, що перебувають вони у Кремлі, потрапивши сюди потаємним підземним ходом.

— Здрастуй, дорогий,— сказав Сталін, з простягнутою рукою наближаючись до Лаврентія.

— Здрастуй, Коба! — відповів Лаврентій Павлович піднесено.

Вони зблизились, і Лаврентій Павлович, поставивши портфеля на підлогу, вхопив простягнуту йому руку обома руками.

— Ще раз здрастуй, дорогий! — сказав Сталін з почуттям.

— Ще раз здрастуй, Коба! — відгукнувся гість ще проникливіше.

— І ще раз здрастуй, дорогий! — Сталін обняв прибулого і, лоскочу чи вусами, міцно поцілував у губи.

— Здир...ав...уй! —зайшовся гість в екстазі.

— Проходь, дорогий, проходь,— сказав Сталін, поплескуючи Берію по спині.— Як доїхав? Як дружина, діти? Здорові?

— Слава Богу, здорові.— Взявши портфеля, Берія ішов за Сталіним у глиб кабінету.— Разом зі мною, разом з усім народом думають: лише 6 ти був здоровий.

— Сідай, дорогий,— Сталін указав гостеві на шкіряний диван, а сам одійшов до свого столу, розкрив пачку цигарок "Герцеговіна Флор" і, ламаючи їх, почав набивати тютюном люльку.

— Мені здається, ти чимось засмучений,— сказав він, турботливо дивлячись на Берію, котрий сидів на дивані і тримав свій портфель на колінах.

— Я? — скинув голову Берія.— Ні, нічого, дрібниці.

— А все ж таки?

— Не звертай уваги,— похнюпився Берія.— Це зовсім пусте. Ти не повинен про це клопотатися. У тебе є турботи важливіші.

— У мене,—логодився Сталін,— звичайно, є дуже багато клопотів. Але як можу я не турбуватися про тебе? Адже ти мій вірний соратник, і мені неприємно, коли ти чимось засмучений. Мені дуже хочеться знати, що в тебе на душі.

— Вай-вай! — замахав руками Берія.— Які, справді, дрібниці. Так, ти дуже проникливо помітив, я трошки засмучений, я от стілечки засмучений твоїм недовір'ям, але це не має абсолютно ніякого значення.

— Що значить — не має значення? — спохмурнів Сталін.— Це мало б дуже велике значення, якби було правдою. Але ти скажи мені, в чому ти вбачаєш моє недовір'я?

— Ну, гаразд, я скажу тобі, але мені, правду кажучи, незручно. Це маленьке недовір'я виявляється в тому, що твої люди возять мене в закритому вагоні, а потім обшукують, наче я якийсь злочинець. Я, звісно, розумію, що в жорстокий період воєнного часу потрібна дуже висока пильність і твоє життя дорожче від зіниці ока, але все ж таке поводження трішечки, ледь-ледь-ледь принижує мою людську гідність.

— Людську гідність? — здивувався Сталін і, посмоктуючи люльку, пройшовся по кабінету.— Я тебе дуже добре розумію, Лаврентію. Але поміркуй сам, що я можу вдіяти зі своїми людьми? Вони так люблять мене. Вони так бояться за мене. Вони ж не тільки тебе, вони всіх обшукують.

— Так-так-так-так,— закивав Лаврентій,— це, звичайно, правда. Але все-таки мені здавалося, все-таки я іноді думав, що я для тебе — як би це сказати? — трошки не всі.

— Так, звісно,— з люлькою в зубах Сталін присів поруч, прицмокуючи.— Ти не всі. Ти для мене особливий. Гя мушу довіряти тобі на сто процентів і навіть трішки більше. Але іноді я відчуваю чомусь, що з усіх людей, які тут бувають, я, напевне, нікому не вірю менше, ніж тобі.

Сталін витягнув з рота люльку, різко повернувся до Лаврентія і, не кліпаючи, втупився в нього, наче прагнув прочитати думки у відповідь. Лаврентію погляд хазяїна був неприємний, але він не одвернувся і не опустив очей, а, навпаки, крізь пенсне теж незмигно дивився на Сталіна. Так вони сиділи і витріщалися один на одного, як два удави. Сталін здався першим.

— Дідько тебе знає,— сказав він, відвертаючись та зітхаючи.— Всіх бачу наскрізь, одного тільки тебе не бачу. Іноді думаю: може, він чесна людина, а часом міркую, може, він собака. Напевне, гадаю, він уже домовився з Гітлером чи з Гіммлером, щоб Москву здати, а мене видати. Га? — Сталін знову повернувся до Берії і витріщився на нього.— Зізнавайся, домовився?

— Я? — Відкинувши убік портфеля, Лаврентій Павлович впав на коліна, обняв чобіт Сталіна, пригорнув його до серця, притиснувся до нього щокою.— К оба,— сказав він докірливо,— як ти можеш так казати? Так, я собака. Собака, так. Але собака чим відрізняється од людини? Він відрізняється відданістю своєму господареві. Ти мене ображаєш, але відданий пес не може ображатися на свого хазяїна, і я на тебе не ображаюся. І коли тобі потрібно, щоб я когось гриз і кусав, я його гризтиму й кусатиму. Ти мені тільки вкажи пальцем і скажи "фас!", і я...

Лаврентій Павлович став навкарачки і вищирив зуби.

— Гаразд,— Сталін був зворушений. На щоці його блищала сльоза. Він погладив долонею спітнілу лисину Лав-рентія Павловича.— Гаразд. Це я так. Хотів тебе просто трохи перевірити. Настрій, розумієш, кепський. Сиджу тут, мов кріт.— Сталін підвівся, підійшов до глобуса.— А німці — от вони вже де. Отут. Зовсім близько. Як ти гадаєш, Лаврентію, Москву, напевне, доведеться здавати?

— Ні,— сказав Лаврентій, обтрушуючи коліна,— не доведеться.