Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол - Сторінка 43

Відтоді як звідси забрали Чонкіна, тут мало що змінилося. Так само піднімали людей вранці, так само примушували виносити парашу, так само тричі на день годували баландою, ну, може, трохи рідшою. Професор Цинубель допався до влади — його призначили старостою камери. Тепер він спав не біля параші, а на нижніх нарах.

Новий день у неволі щойно розпочався, кожен займав його, чим міг. Запятаєв і Цинубель грали в шахи, виліплені з хліба/. На нарах грузин Чеішвілі розповідав комусь із новачків ту ж саму ліричну історію, як він жив одночасно з двома співачками.

Раптом почувся жахливий зойк, і пан Калюжний стягнув з нар Штика, який дуже опирався.

— Будеш красти? Будеш красти? — примовляв пан Калюжний, викручуючи Штику й без того червоне вухо.

— Відпусти, сволото, мерзотник, стерво! — верещав Штик, намагаючись вирватися.

— В чому річ? — підвів голову Цинубель.

— Сало вкрав,— пояснив Калюжний.— Я шапку обміняв у вертухая на шматок сала, поклав учора це сало під голову, а зараз дивлюся — немає.

— Відпустіть його! — різко наказав професор.— Це що за методи? Васю, ти брав те сало?

— Та ти що, професоре? Не брав я, курвою буду, вік свободи не бачити, не брав.

— Гляди, Васю, ми тут у нашому колективі крадіжок терпіти не будемо. Як тобі не соромно, Васю? І звідки це у тебе? Адже ти народився не за старого режиму. Ти народився в новому суспільстві, котре назавжди ліквідувало соціальний грунт для злочинності. Адже ж ти не навіки сюди потрапив. Ось вийдеш на волю... Перед тобою всі дороги... Куди ж ти підеш з такими нахилами?

— Кінчай, професоре! Душа з мене геть, не брав я те вошиве сало. Ех, суки,— спалахнув він раптом,— пахана на вас, фраєрів, немає, він би вас прищучив, він би вас навчив свободу шанувати.

— Так, Васю,— сумно сказав професор,— видно, довго ще з тобою треба працювати, щоб зробити з тебе справжню людину.

— Йди ти, професоре, на...— Він одійшов у куток, скинув штани й сів на парашу.

Конфлікт, однак, сам по собі якось пригас. Калюжний, змирившись з утратою, поліз до себе на нари. Професор із Запятаєвим зосередились над своїми незграбними фігурками, Штик, сидячи на параші, замислився.

Життя його складалося невдало. Був він початкуючим щипачем, тобто нишпорив по кишенях. Багато разів попадався. Били його в трамваях і поїздах, якось навіть на ходу скинули з насипу. І мріяв він завжди про те, що знайдеться пахан, візьме його під свій захист. "Не руште,— скаже,— суки, пацана! Він мій шестірка".

І саме тоді двері в камеру розчинилися, на порозі виріс огрядний, лютий на вигляд бородатий чоловік у кожусі і в шапці, насунутій на очі. Це був Іван Тимофійович Голубев. Він бачив спрямовані на нього очі, які дивились, як йому здалося, дуже вороже. Особливо страшними виглядали ці двоє, котрі, стоячи над табуреткою, грали в якусь дивну гру, напевне, когось програвали. "Бандити! — внутрішньо здригнувся Іван Тимофійович.— Зараз почнуть знущатися чи просто заріжуть. Ні, треба одразу показати, що не на такого натрапили".

Двері за спиною зачинилися, проскреготав ключ. Голубев зостався на порозі віч-на-віч з цією зграєю бандитів.

— Ви що, суки падло, законів не знаєте? — гарикнув він одразу на всіх, люто поводячи очима й холонучи від страху.

— Ти чого? — не відриваючись од параші, звів голову Штик.— Блатний чи голодний?

— Відвали, гидото! — Голубев, не роздумуючи, дав йому

чоботом під зад, і Штик злетів з параші, ледь її не перекинувши.

— Ти чого? Ти чого? — закрутився по камері Штик, однією рукою притримуючи штани, а другою тримаючись за побитий зад.

— Рушник! Де рушник? Суки паскудні!—божеволів новачок і люто витріщав свої очі.

Штик першим дотямкував, у чому річ. Однією рукою й далі притримуючи штани, іншою він ухопив чийсь брудний рушник, що звисав з нар, і здаля кинув його грізному прибульцеві. Той упіймав рушник на льоту, жбурнув собі під ноги і почав витирати об нього чоботи.

— Пахан! — охнув Штик.— Курва буду, найсправжні-сінький пахан! — вигукнув він збуджено й захоплено. І нарешті зважився наблизитись до новачка і, дивлячись на нього знизу вгору, улесливо запитав: — Як тебе називати, тату?

Голубєв трохи розгубився. Він хотів було сказати своє прізвище та ім'я, по батькові, але згадав, що в злодіїв мають бути злодійські прізвиська. І не маючи часу вигадати щось вдатніше:

— Голова! — сказав він, жбурляючи рушник у парашу.

47

Заздрю майбутнім чонкінознавцям. Колись відкриються для них потаємні архіви, та й техніка досягне високих меж. Лежачи на дивані, натиснеш кнопку або декілька кнопок, і перед тобою на кольоровому і об'ємному телеекрані будь-який протокол допиту, чи ордер на арешт, чи постанова про припинення слідства. Ось вона, пожива для допитливого розуму! Насичуйся і радій!

Автору цих рядків набагато важче. В архіви не пускають, підшивок старих газет не дають. Користуйся тим, що є.

А що є?

Ну, от стаття з центральної газети. Назва газети одірвана, число невідоме. Стаття має заголовок "Титулований Іуда" і підписана представниками аристократичних родин, які дивом збереглися в результаті зміцнення революційної законності. "З почуттям гніву й обурення,— йдеться в статті,— дізналися ми про чорну зраду якогось Голицина, колишнього князя. Мусимо зізнатися, що свого часу не всі з нас сприйняли Велику Жовтневу соціалістичну революцію. Засліплені родовими й класовими забобонами, втративши свої маєтки, деякі з нас поставилися вороже до завоювань робітничого класу нашої країни. Багатьом довелося пережити муки душевного перелому на шляху політичної зрілості, на шляху до розуміння історичного значення Жовтневої революції і її провідної сили — робітничого класу. Але хоч якими були наші давні погляди, в цей грізний для Вітчизни час кожен із нас усвідомив, що ми не тільки колишні дворяни та аристократи, ми російські люди, в цей час ми мусимо бути зі своїм народом, разом з ним згуртуватися довкола Комуністичної партії більшовиків і особисто товариша Сталіна. Яким же треба бути неприхованим негідником, аби в цей важкий для Батьківщини час зважитись на таку чорну зраду! Тепер, викритий з головою, цей, з дозволу сказати, князь литиме крокодилячі сльози і каятиметься. Всім відомо, що наш устрій найгуманніший у світі. Але зрадництву в насйемае прощення, а зрадникам немає і не повинно бути місця на нашій землі".

48

Читачі, котрі користуються довір'ям Тих, Кому Слід, отримавши спеціальний допуск, можуть покопатися в старих підшивках. Там вони, безумовно, знайдуть безкомпромісні, гнівні й принципові виступи академіка Петіна і письменника Вадима Шорникова, замітки знатного забійника худоби Терентія Книша і уславленої колгоспниці Алевтини Мякишевої. Вони одними й тими ж словами (наче все писала одна й та сама рука) ганьблять зрадника-князя.

Кажуть, що багато відомих людей відгукнулися на пропозицію газети дати в пресі достойну відсіч цьому відступникові. Треба сказати, що ці відомі люди відгукувалися цілком безкорисливо, бо гонорарів за їхні статті й замітки їм ніхто не платив. Але, напевне, вже так збігалося, що незабаром після відгуків один з них отримав Сталінську премію за наукові досягнення, у другого несподівано вийшов роман, який доти жодна редакція не приймала через його недолугість. Хтось отримав броню від фронту, хтось літер на додаткове харчування. Вдячна Вітчизна в особі Тих, Кому Слід, так чи інакше відзначила кожного.

Але в сімї, як мовиться, не без виродка. Кажуть, що один відомий діяч невідомої галузі дозволив собі засумніватися ..Говорять, що це був молодий, але дуже перспективний учений. Незважаючи на свою вченість, він не віддав належне Вченню нашого Вождя і Вчителя про те, що незамінних людей у нас немає. Він вважав, що не буває правил без винятків, що хоча взагалі-то незамінних справді немає, але він особисто все-таки незамінний.

Так от цьому незамінному зателефонували вранці з центральної газети і ввічливо поцікавились, чи не читав він вищезгаданого листа колишніх дворян.

— Так, так,— підтвердив він,— якраз учора за вечерею...

— Так ось, Юрію Сергійовичу (здається,так його звали), нашим читачам хотілося б знати і вашу думку з цього приводу.

— А чому, власне кажучи, мою думку? — заявив Юрій Сергійович.— Я ж зовсім не дворянин. У мене мати праля, а батько...

Ввічливий голос перебив, що для того, аби обуритися зрадою, зовсім не обов'язково бути дворянином. Усі радянські люди, так би мовити, недвозначно висловлюють своє ставлення. Академіки, письменники, доярки...

Юрію Сергійовичу було вкрай незручно протиставляти себе всім радянським людям.

— Мені справді дуже не хочеться вам відмовляти,— сказав він,— але ж я не знайомий з цією справою, я нічого про неї не знаю.

— Таж ви читали нашу газету.

— Так, так, звичайно, газету я читав, але щоб виступати в пресі проти якоїсь людини, вина якої, наскільки я зрозумів, навіть ще не зовсім доведена, адже й суду над нею ще не було...

— Ну, що ж, дуже шкода,— сказав працівник редакції і поклав трубку.

У Юрія Сергійовича того дня навіть настрій зіпсувався. В нього й робота не йшла. "Напевне, я образив цього редактора,— думав він.— Може, хороша людина, зателефонував мені од усієї душі, а я... Так, але ж не можу я писати про людину, про котру найменшого уявлення не маю..."

Того ж дня Юрій Сергійович був викликаний до секретаря партійної організації, до якої він не належав, оскільки був безпартійним.

Секретар посадив його у м'яке крісло і почав висловлювати своє здивування, що він не хоче відгукнутися в пресі з приводу якогось князя.

— Адже ти радянська людина? — запитав його секретар, зазираючи просто в очі своїм усміхненим поглядом.

Юрій Сергійович став гаряче стверджувати, що так, він радянська людина.

— Я особисто тобі вірю,— сказав секретар, даючи зрозуміти, що уже в багатьох ця віра зникла, але він все ще на щось сподівається.— Тим паче я не можу збагнути, навіщо тобі ставати на бік цього князя. Що в тебе з ним спільного?

— Тобто як це? — розгубився учений.— Чому в мене з ним, власне, має бути щось спільне?

— А як накажеш розуміти твою поведінку? Адже в той час, коли вся наша громадськість рішуче виступає проти цього князя, ти ухиляєшся...

— Я не ухиляюсь,— сказав учений,— я цілком готовий, але я тільки хотів, перш ніж виступати, ознайомитися з матеріалами справи.

— Не розумію,— сказав парторг, вже аж наче сердячись.— Цього тобі хіба недостатньо? — він показав заго товлені заздалегідь вирізки з газет.— Ось, будь ласка, пишуть наші академіки, письменники, передові трудівники.