Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол - Сторінка 42

Але саме він і був головним організатором та керівником цієї дивовижної за своїм задумом і масштабом операції. Він стояв сам, ніхто із групи дрібніших командирів, які перебували неподалік, не зважувався до нього наблизитись, але досить йому було ворухнути бодай пальцем, як будь-хто з них чи всі гуртом кинулися б щодуху виконувати будь-який його наказ.

43

Це був Лужин.

Він стояв, він чув крики, лайку, плач і розпачливі зойки, але ні те, ні друге, ні третє, ні четверте не зачіпало струн його душі, не збуджувало в ньому співчуття, його турбувало тільки те, аби завантаження живого товару було проведено в строк і, по можливості, без зайвого шуму.

Стара Олімпіада Петрівна ніяк не могла змиритися з неминучим. Раз по раз вона кидалася до вертухаїв, котрі оточили натовп.

— Товариші! — гукала вона, вказуючи на Вадика.— Цей хлопчик — син політпрацівника Червоної Армії.

Вертухаї відвертали пики. Вадик кричав: "Бабусю!" — і хапав її за пелену.

Нюра бачила все, ніби уві сні. Раптом з'явився перед нею Гладишев з Гераклом на руках, його з усіх боків підштовхували вертухаї. Нюра більше не дивувалась. Напевне, настав страшний суд, і мертві підвелися.

Згодом уже виявилося, що своє самогубство Гладишев симулював. Насправді весь цей час він переховувався в льоху, через що Афродіта й не бажала підселення до них чужих людей. Тільки ночами він вилазив і спав з дружиною. І ось, тепленького, його вигребли разом з усіма.

Нюра потім не могла згадати, що за чим відбувалося, як опинилася вона в машині поряд з сімейством Гладишева,— все згадувалося уривками.

Враз посадка припинилася. Вертухаї закрили борти і розмістились на окремих лавках, спиною до кабіни, обличчям до конвойованих. Вже чільна машина розверталася перед конторою, вже Лужин підтягнув ліву ногу, щоб поставити її поряд з правою на підніжку свого легковика, як почулися вигуки:

— Стій! Стій!

І перед очима тих, хто від їздив, постала чудова картина. Два дужих вертухаї, схопивши за руки, бігом котили по вулиці на коліщатах інваліда громадянської війни Іллю Жикіна.

Перша вантажна машина зупинилася, і на ній знову відкрили задній борт.

— Нумо, узяли!

Вертухаї на ходу підхопили інваліда під пахви і почали розгойдувати, щоб закинути в кузов. Тут сталося непередбачене. Жикіну вдалося вирвати руку, і він, падаючи, встиг зацідити нею в око лівому вертухаю. Той охнув, схопився за око і випустив Жикіна. Але в цей час інший вертухай встиг знову схопити праву руку Жикіна, що перебував уже в стані вільного падіння. Вкорочене тіло Жикіна смикнулося, і саморобний візок, до якого він був припасований ремінцями, з розгону вдарив вертухая по ногах трохи нижче колін. Той гепнувся, ніби підкошений, і, дико виючи, корчився в пилюці. Його товариш двома руками тримався за підбите око. Сам Жикін лежав нерухомо трохи збоку, поблискуючи коліщатами, як потерпілий від аварії автомобіль.

Ще два сміливці кинулися до Жикіна, але він знову ожив і, смикнувши одного з двох за ногу, примудрився звалити і його.

Тоді підбігла ціла зграя. Схилившись над Жикіним, вони матюкалися й ухали, напевне, били і м'яли нахабу, але той не кричав.

Люди на машині загомоніли. Хтось вигукнув:

— Фашисти!

Роман Гаврилович Лужин, напевне, усвідомив, що ця сцена може справити прикре враження на від'їжджаючих, і, нічого не кажучи, ляснув у долоні. І ляснув не гучно, лише вдав, що ляснув, а коли б навіть і гучно, хто б його почув? Але тільки-но він ляснув — сцена вмить змінилася. На землі лишилися тільки Жикін і той, кого він ударив візком.

— Ви! — сказав Лужин комусь із командирів і мляво поманив його пальцем.

Той підбіг, козирнув і виструнчився — руки по швах.

— Цього,— сказав Лужин і повільно повів рукою трохи вниз і набік.

— Розстріляти? — ще більше виструнчився командир.

— Відпустити! — наказав Лужин.

Жикіна поставили на коліщата, підштовхнули, і він, навіть не висловивши подяки за виявлений гуманізм, швидко покотив вулицею, відштовхуючись од землі своїми гнучкими, як у мавпи, руками, і небавом зник у пітьмі.

Щойно колона перешикувалася, всі фари негайно згасли. Машини, які освітлювали операцію, знаходили своє місце в суцільній темряві.

44

У Долгов прибула та сама кількість людей, яка від'їздила з Красного. Дід Шапкін дорогою тихо віддав Богові душу, зате Нінка Курзова народила хлопчика і нарекла його згодом на честь діда по батькові Никодимом. Плечовий, лишаючись за всіх обставин людиною вкрай несерйозною, пропонував, враховуючи обставини народження хлопчика, назвати його Енкаведимом.

45

Голова Голубєв уникнув загальної долі, бо цієї ночі перебував в обласному місті. Напередодні його викликав до себе Петро Терентійович Худобченко, який був з ним люб'язним і привітним. Від нього Голубєв дізнався, що його персональна справа відміняється, оскільки була порушена проти нього ворогами народу, які прагнули винищити кадри.

Відтак Худобченко видобув із сейфа голубєвський партійний квиток і сказав:

— На, візьми. В питанні про збирання врожаю ти зайняв вірну позицію і відстоював її цо-більшовицьки, але вдруге кидатися квитком усе ж не рекомендую.

Голубєв на радощах напився, переночував в обкомів-ському готелі, прокинувся ще затемна і ранок зустрів у дорозі.

По дорозі він думав про примхи долі. Вчора він ще був готовий до будь-якого результату своєї зухвалої поведінки, до того, що його, коли не розстріляють, то принаймні посадять, а тут ось як усе повернулося. Ревкін і Чмихалов сидять, а він їде додому з партквитком у кишені.

Згадалася розмова з прокурором, його слова про те, що рано чи пізно все одно виявишся винним, все одно покарають.

"Покарати, звісно, покарають,— думав голова,— та коли і за що, не вгадаєш, і тому треба поводитись, як вважаєш правильним".

Ранок був свіжий, кінь біг прудко. Голова, відкотивши комір кожушка і сховавши руки в кишені, дрімав, бо в готелі не виспався. Шаруділи колеса, поскрипували ресори. Біля села стало відчутно погойдувати. Голубєв розплющив очі і побачив, що дорога дуже пошкоджена двома глибокими коліями, які навряд чи могли б утворитися від однієї навіть дуже важкої машини. Голова здивувався, але не надав цьому значення, мало що могло статися і мало хто міг проїхати. Напевне, пройшла якась військова колона, але навіщо їй було їхати цією віддаленою від головного шляху дорогою, яка, по суті, нікуди не вела, було незрозуміло. А втім, у цьому житті так багато незбагненного, що дивуватися зайве. Він смикнув за віжки і повів коня краєм дороги, аби не перекинутися в колію.

За горбом, з якого можна було побачити село, зустрівся йому кабан Борко, котрий, напевне, дожидався Нюриного повернення. Саме ж село Голубєва чимось здивувало, він не зрозумів — чим, але щось в його звичному нібито вигляді було дивним, він тільки згодом, набагато пізніше здогадався: здивувався він тому, що з жодного димаря не йшов дим. Коли він наблизився, його здивування зросло ще більше. В селі чулося безперервне тужливе виття, це вили собаки і мукала худоба. Ворота дворів і двері більшості хат були розчинені навстіж, на зритій невідомими машинами дорозі валялися загублені кимось випадкові речі — солом'яний бриль, дитяча сорочечка, банка з огірками, щось іще. Голубєв зупинив коня біля Нюриної хати і постукав пужалном у вікно. Ніхто не відгукнувся.

— Гей, є тут хто живий? — гукнув голова.

Те ж прокричав він і біля вікна Гладишева. І там ніхто не одізвався.

Контора колгоспу теж була відчинена, голова піднявся туди, на підлозі було багато брудних слідів від чобіт, валялися недопалки і позавчорашня газета "Правда". Він, зрозуміло, кинувся до сейфа, але сейф, з усього видно, не зачепили, в ньому все виявилось на місці. Тоді голова залишив контору як є і поїхав додому. Вдома також нікого не було. На столі в кухні стояв немитий посуд. Ліжка не застелені. Всюди виднілися сліди квапливої втечі. Речі розкидані по всій хаті. Скриня стояла з відкинутим віком. На столі догорала гасова лампа. Не було ні дружини, ні дітей. Згодом на підлозі він знайшов записку старшого сина Гринька: "Татку, нас вивозять".

Іван Тимофійович сів за стіл, обхопив голову руками і замислився. Що значить — "нас вивозять"? Невже ж усіх гамузом: і старих, і жінок, і дітей? З усього виходило, що так. А куди, навіщо? І чому такий поспіх? Евакуація? Але, судячи з повідомлень газет, якщо їм можна вірити хоч трохи, німці були ще занадто далеко.

Голубєв сидів, розмірковував, відтак схопився, побіг у контору, подзвонив Борисову. Той нічого до пуття пояснити не міг, але порадив сидіти на місці й не рипатись.

Голубєв повернувся додому, зв'язав у вузол подушку й ковдру, переніс до контори. В спорожнілій хаті баби Дуні знайшов два відра самогону і теж відніс до контори. Там він зачинився, пив, палив грубку і знову пив, лежав на дивані, схоплювався, розмахував руками, знову лягав і знову схоплювався і все думав, думав, думав, іноді мовчки, а частіше вголос, яким чином отак по-дурному складається життя. Хто в цьому винен: люди чи система? І ніяк не міг дійти до істини: з одного боку, наче люди формують систему, а з іншого — наче система з них же й складається.

Час від часу дзвонив телефон, і представники різних організацій вимагали дані про поставку молока і м'яса, про додаткову здачу в армію кінського поголів'я, про підготовку насіннєвого фонду, щось питалися відносно худоби, опоросу, кількості курей-несучок і заготівлі кормів.

— Усе йде згідно з планом,— відповідав Голубєв і клав трубку.

Йому дзвонили знову: як згідно з планом, коли те не робиться, того немає, а те не надходило?

— Усе згідно з планом,— повторював Голубєв і клав трубку.

Він ще не допив першого відра, як його, зарослого й опухлого, заарештували за зрив усіх поставок і контрреволюційний саботаж.

Трусячись у "воронкові", Голубєв пригадав усе, що розповідав Льоша Жаров про те, як зустрічають у тюрмі новачків, і йому стало якось не по собі. Він зримо уявив, як блатні заради втіхи влаштують йому "вибори", а згодом і "повітряний десант". Ні, ні, цього нізащо не слід допустити. Треба одразу поставити себе так, щоб це було зовсім неможливо. Вже нехай краще заріжуть. Він згадав ще дещо з того, що розповідав йому Жаров, і приготувався, до вступу в нове життя.

46

В камері № 1 тюрми № 1 життя йшло своїм звичаєм.