Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо - Сторінка 51

Та поки ми гадали й міркували, туди прибули чотири французи, що переправились через гори з допомогою провідника, який провів їх по околицях Лангедока такими шляхами, де снігу було мало і він не дуже утрудняв їм путь, а якщо й траплявся більшими масами, то був настільки твердий, що витримував і людей, і коней.

Ми послали по цього провідника, і він обіцяв провести нас тим шляхом з умовою, що ми добре озброїмось і не побоїмось диких звірів, бо, за його словами, під час великого снігу коло підніжжя гір часто показуються [235] вовки, розлючені голодом. Ми сказали, що до зустрічі з цими звірами приготовані досить добре, і спитали, чи певен він, що нам не загрожує небезпека з боку двоногих вовків, яких, казали нам, тут передусім треба боятись, особливо на французькому боці гір. Провідник заспокоїв нас і сказав, що шлях, яким він нас поведе, з цього погляду цілком безпечний, Ми охоче згодилися йти з ним. Так само згодились інші дванадцять подорожників, французи та іспанці з своїми слугами, що, як я казав, пробували вже переправитись через гори, але мусили вернутись назад.

Отже, всі ми з нашим провідником 15 листопада виїхали з Памплони. Я був здивований, коли, замість рушити далі до гір, провідник повернув назад і пішов тією ж самою дорогою, якою ми приїхали з Мадрида. Так їхали ми миль з двадцять, переправились через дві річки і опинились у рівній місцевості, приємній на погляд, де знову було тепло і не було видно снігу. Звідти, несподівано повернувши наліво, провідник повів нас до гір іншою дорогою і, хоч гори та безодні здавались нам дуже страшними, ми обхідними та дуже покрученими стежками непомітно перехопились на той бік кряжа, не зазнавши особливих труднощів від снігу. Тут він несподівано показав нам веселі, родючі провінції Лангедок та Гасконь, зелені й квітучі. Але вони були ще далеко, і, щоб добратись до них, доводилось відбути ще важку дорогу.

Весь цей день і всю ніч ішов такий густий сніг, що їхати не було ніякої можливості. Нас це трохи збентежило, але провідник заспокоїв нас і сказав, що незабаром ми будемо поза смугою снігу. І справді, щодня ми спускалися все нижче і посувалися все далі на північ, цілком покладаючись на нашого провідника.

Години за дві до смерку, коли наш провідник був далеко попереду і його ледве було видно, з сусідньої лощовини, що межувала з густим лісом, вискочили три величезні вовки, а слідом за ними — ведмідь. Два вовки кинулись на провідника і, якби він був за півмилі від нас, вони роздерли б його раніше, ніж ми встигли б підбігти. Один кинувся на його коня, другий напав на нього самого так люто, що він не мав ні часу, ні духу витягти пістоль і тільки одчайдушно кликав нас на допомогу. Поруч з нами їхав мій П'ятниця. Я наказав йому поїхати вперед і дізнатись, у чому справа. П'ятниця почав гукати ще голосніше, ніж той: "Господарю! 236

Господарю!" Проте, бувши сміливим хлопцем, він кинувся прямо до бідолахи і з свого пістоля прострелив вовкові голову.

Це було щастя для бідолашного, що до нього прибіг саме П'ятниця. У себе на батьківщині він звик бачити вовків і не боявся їх; ось чому він близько під'їхав до звіра і застрелив його, як уже сказано. Кожен із нас стріляв би здалеку і або схибив би, або підстрелив би самого провідника.

Це могло налякати й сміливішу людину, ніж я. І дійсно, весь наш загін сполошився, коли слідом за пострілом П'ятниці з обох боків до нас долинуло вовче виття. Його повторила гірська луна, і нам здалось, що вовків було безліч. А може, й справді їх було не так уже мало, щоб нам не було чого боятись. В усякому разі, коли П'ятниця вбив вовка, другий вовк, що напав на коня, зараз же покинув його і втік. На щастя, вовк учепився коневі в голову так, що під зуби йому потрапив мундштук вуздечки, і він не міг зробити йому ніякої шкоди. Зате людині перепало гірше, ніж коневі: розлючений звір укусив його двічі — раз за руку, а другий раз трохи вище коліна, і наш провідник уже мало не звалився з коня, коли надоспів П'ятниця і застрелив вовка.

Зрозуміло, що, почувши постріл П'ятниці, всі ми прискорили ходу й поскакали так швидко, як тільки дозволяла дорога (в цьому місці узвіз був дуже крутий), щоб швидше дізнатись, що трапилось. Виїхавши з-за дерев, що затемняли нам дорогу, ми відразу зрозуміли все і побачили, як П'ятниця порається коло нашого бідного провідника, хоч і не могли роздивитись, якого звіра він убив.

Не можна уявити собі незвичайніше й захватніше видовище, ніж поєдинок між П'ятницею та ведмедем, що відбувся після цього. Бій цей потішив усіх нас, хоч спочатку ми перелякались за П'ятницю. Ведмідь — важкий, незграбний звір і не вміє бігати, як вовк, хуткий та легкий на бігу. Зате в нього є свої дві особливості, що звичайно й керують його діями. По-перше, він, як правило, не нападає на людину. Кажу — "як правило", що не можна передбачати, до чого довів би його голод, як це було в даному разі, коли вся земля була вкрита снігом. На людину він не нападає, коли сама людина не нападає на нього. Якщо ви зустрінетеся з ведмедем у лісі і не зачепите його, то й він не зачепить [237] вас, але при цьому ви повинні бути з ним дуже чемним і поступитись йому дорогою, бо він велике цабе і не поступиться дорогою навіть принцові. Але, коли ви перелякались, для вас найкраще не спинятись і дивитись у другий бік, бо, якщо ви спинитесь і почнете пильно дивитись на нього, він може образитись. А якщо ви чим-небудь кинете в нього і влучите, нехай би паличкою, не товщою за ваш палець, він неодмінно образиться і покине всі свої справи, щоб помститись вам і задовольнити вимоги честі; це його перша прикмета. Друга-те, що, почувши себе ображеним, він уже не дасть вам спокою, а вдень і вночі бігтиме за вами швидкою риссю, поки не наздожене і не помститься за образу.

Мій слуга П'ятниця врятував із біди нашого провідника і тієї хвилини, коли я під'їхав до них, саме допомагав йому злізти з коня, бо бідолашний зовсім ослаб від переляку та ран — щоправда, більше від переляку, ніж від ран. Раптом ми помітили, що з лісу виходить ведмідь, такий страшенно великий, як я ще ніколи не бачив. Ми всі були здивовані його появою, а на обличчі П'ятниці, коли він побачив ведмедя, з'явилась радість-і відвага.

— О! о! о! — гукнув він тричі, показуючи на звіра.— Дозвольте мені з ним поздоровкатись. Мій вас дуже потішить.

Я здивувався, не розуміючи, чому він такий радий.

— Дурний ти! Він же з'їсть тебе,— сказав я.

— їсти мене? їсти мене? Мій його їсти; мій вас добре потішить. Ви всі стійте, мій зробить вам смішно,— сказав він.

П'ятниця сів на землю, вмить роззувся, взув свої плоскі черевики, які носять індійці, що були в нього в кишені, віддав свого коня другому слузі і, наготовивши рушницю, побіг, як вітер.

Ведмідь ішов повільно і не збирався нікого чіпати. Підбігши до нього зовсім близько, П'ятниця гукнув йому, ніби ведмідь справді міг зрозуміти його: "Слухай! Слухай! Мій говорить тобі!" Ми їхали осторонь, бо якраз спускались гасконським схилом і ввійшли у великий ліс, де місцевість була рівна й відкрита, хоч місцями на ній росло багато дерев. П'ятниця, як я вже казав, ішов слідом за ведмедем і незабаром порівнявся з ним, а порівнявшись, підняв з землі великий камінь і кинув ним у звіра. Камінь влучив ведмедеві в голову, зробив-238

ти йому не більше шкоди, ніж якби він вдарився об стіну. Все ж таки П'ятниця добився свого. Він нітрохи не боявся і зробив це тільки для того, щоб ведмідь погнався за ним і щоб показати нам, як він казав, щось смішне. Відчувши удар і побачивши ворога, ведмідь обернувся й кинувся за П'ятницею, перевалюючись, але такими великими кроками, що коневі довелося б тікати від нього чвалом. П'ятниця летів як вітер прямо на нас, ніби шукаючи в нас захисту, і ми вирішили стріляти у ведмедя всі разом, щоб урятувати мого слугу. Я дуже розгнівався на нього за те, що він нагнав на нас ведмедя, коли той ішов собі за своїми справами зовсім в інший бік і не звертав на нас уваги. А особливо розсердився я на нього за те, що ведмедя він погнав на нас, а сам почав тікати.

— Ах ти, собако! — крикнув я.— Так цим ти нас насмішив? Біжи швидше, сідай на коня і дай нам застрелити звіра.

Він почув і крикнув мені у відповідь:

— Не стріляти! Не стріляти! Стояти смирно, буде дуже смішно.

Бувши дуже моторним, він біг удвоє швидше за ведмедя. Потім, побачивши раптом підхожий дуб, він обернувся трохи в наш бік, кивнув нам, побіг іще швидше і вмить зліз на дерево, поклавши рушницю на землю ярдів за п'ять-шість від стовбура дерева. Ведмідь скоро добіг до дерева, а ми посувались осторонь. Передусім він спинився коло рушниці, понюхав її, але залишив на місці, і поліз на дерево, як кішка, незважаючи на свою вагу. Я був уражений безглуздою, як мені здавалось, поведінкою мого слуги і, хоч як хотів цього, не міг знайти тут нічого смішного, поки ми, бачачи, що ведмідь зліз на дерево, не під'їхали ближче.

Виявилось, що П'ятниця заліз на тонкий кінець великої гілки, а ведмідь саме добрався до половини гілки, до того місця, де вона стає тоншою й гнучкішою.

— Ага! — крикнув нам П'ятниця.— Тепер ви побачите, мій буде вчити ведмедя танцювати.

І він почав підскакувати та розхитувати гілку. Ведмідь захитався, але не зрушив з місця і тільки озирався, намагаючись щасливо повернутись назад. Дивлячись на це, ми справді сміялись від щирого серця. Але П'ятниці цього було мало. Побачивши, що ведмідь стоїть смирно, він почав кликати його, ніби ведмідь розумів англійську мову. [239]

— Що ж ти не ідеш далі? Будь ласка, йди далі.

Він перестав підскакувати та хитати гілку, а ведмідь, ніби зрозумівши його слова, пішов далі. Тоді П'ятниця знову заскакав, а ведмідь знову зупинився.

Ми думали, що саме тепер треба вбити його, і крикнули П'ятниці стояти смирно, бо ми будемо стріляти у ведмедя, але П'ятниця палко заперечив:

— О, будь ласка, будь ласка! Мій сам стріляти згодом.

Одно слово, П'ятниця так довго танцював на гілці, а ведмідь так чудно перебирав ногами, що ми справді нареготались удосталь, хоч і не могли уявити собі, чого саме домагається відважний індієць. Спочатку ми гадали, що він хоче струсити ведмедя на землю, але для цього ведмідь був надто хитрий.