Життя Ісуса - Сторінка 18

Одна з них перервала його вигуком: "Щасливе лоно, що тебе носило, і груди, що тебе кормили!"

Можливо, це була якась назарянка, що хотіла зробити приємність Марії, яка загубилася разом з нею в натовпі. Але для Христа не час було піддаватися ніжності, і він строго відповів: "Справді блаженні ті, що слухають Боже слово і зберігають його".

Мало слухати це слово і приймати його з любов'ю, головне — зберігати його. Оберігати проти нечистого духа, що з'являється в одному чи в багатьох своїх проявах. Серед навернених до Христа деякі відчувають жах і огиду щодо своїх прощених гріхів, вони зцілюються від них, як прокажений од своїх ран. Але в інших залишається немовби відкритий пролом: любов Христова відступає перед деякими ранами, які, здається, затягнулися лише наполовину, а потім знов відкриваються, дають про себе знати.

Не чулося більше жодного голосу. Але таємні помисли іудеїв боляче вражали Христа. Син людський нарешті вибухає гнівом: лукаве поріддя вимагає знаку? Воно матиме його, це буде знак пророка Йони. Отже, станеться так: він буде три дні й три ночі у лоні землі і воскресне. Ті, що слухали його, нічого не розуміли. Але він того й хотів: хай буде незрозуміло; він кричав, що це поріддя буде засуджене у день Страшного суду. Цариця Савська повстане проти них разом з людьми ніневійськими, котрі покаялися...

Якийсь медоточивий фарисей перервав йрго: вже час обідати, чи не хоче він зайти до нього і поїсти? Ісус угамував свій гнів і, навіть не зболивши відповісти, пішов за ним і вмостився за столом; він і не подумав помити руки, як.того вимагав звичай. Фарисей здивувався, але нічого не сказав цьому шаленцеві. Та він забув про властивість Назарянина читати у серцях. Досить було німого здивування господаря, щоб Сий^ людський знову розгнівався. Його обурення було настільки сильне, що він тут, за чужим столом, відкинув усякий стрим. Тепер він скаже все до кінця: докір переходить в образу, образа у тяжку образу, а далі — у прокляття. Син людський є сином іудейки, запальним іудеєм, і він, жестикулюючи, вигукує: "Горе вам, фарисеї, бо ви даєте десятину з м'яти, рути і всякої городини, але занедбуєте правосуддя й любов Божу! Треба було і те робити, і того не лишати. Горе вам, фарисеї, бо ви любите перші місця в синагогах та привітання на майданах! Горе вам, бо ви, як оті могили непомітні, по яких люди ходять і не знають того!"

Скандал досяг найвищої точки. Якийсь законовчитель вирішив надоумити Ісуса: "Учителю! Кажучи так про фарисеїв, ти й нас ображаєш..." Син людський обертається до цього нового супротивника, більш ненависного, ніж фарисей. Бо законовчителі лише отруюють дітей, а той кволий законовчитель Ізраїлю був ненависний Ісусові, бо втілював у собі породу людей, яка буде сильнішою, ніж його любов. Христос знав, яким безпорадним він виявиться віч-на-віч з ними протягом багатьох століть, і тому він, будучи втіленням любові, осипає їх ще більшими прокляттями: "Горе і вам, учителям закону, бо ви накладаєте на людей тягарі, які важко носити, самі ж до тих тягарів і пальцем не торкнетеся! Горе вам, що будуєте склепи праведникам, а це ваші батьки їх убили... Горе вам, учителям закону, бо забрали ключ від знань; ви і самі не увійшли, і тим, хто хотів увійти, заборонили!"

Треба зрозуміти пригніченість Ісуса — людини і Бога,— який щохвилини тримає у думці долю мільйонів душ, відторгнених од джерела живої води. А на видноколі вже вири-, совувався хрест, і Ісус уже недалеко від нього, уже відчуває присмак крові і тому нічого більше не бачить, крім шибениці, а довкола неї — хрести, вогнища, криваве знаряддя людської жорстокості.

ІСУС ЗАСПОКОЮЄ СВОЇХ послідовників

Спокійно, не втрачаючи; самовладання, входить він у мовчанку смерті, бо навіть ті його вибухи гніву були виміряні і зважені його Вітцеде. Тисячі людей пішло за ним, як пише Лука, "з небезпекою, Що потопчуть один одного". Бо промовляв він владно, і все те, про що подумки мріяло багато бідних людей, він проголошував з небезпекою для власного життя. Вони йшли за ним із боязню. Вони лякалися можновладців, з якими так виклично поводився Син людський: їх помста могла бути невблаганною. Навіть

вони, такі покірливі, відчували, що над ними тяжіє загроза. Ісус назвав законовчителів убивцями... І вони справді не відступлять перед злочином.

Тоді надірваним від лайки голосом він став заспокоювати своїх малих дітей, що зібралися під його крилом: "Кажу вам, своїм друзям..." Ці слова мусили запали*™ їхні серця. Казав їм, що не тре'ба боятися тих, хто вбиває тіло. Хай не турбуються і тим, що мають відповідати, коли їх допитуватимуть у синагогах: хай не бояться ні урядів, ні влади... Він тепер так мало був схожий на Учителя, який хвилину тому лякав їх громовим голосом, що один із слухачів наважується перервати його і попросити: "Учителю, скажи братові моєму, щоб поділився зі мною спадщиною..." Ісус без гніву відповідає, що не йому належить ділити щось між ними.

Він хоче одночасно і підбадьорити їх, і настрахати, викликати в них почуття непевності, щоб вони були підперезані і щоб свічки горіли, бо пан може повернутися щохвилини. І він так наполегливо говорить це, що стає зрозуміло: ці прості люди повірили у близьке повернення Господа після його хресних мук. Проте він говорить насамперед про своє несподіване повернення в життя кожного з нас зокрема. Син людський прийде в годину, якої ми собі навіть не уявляємо. Треба викликати у нас стан стурбованості і чекання.

НЕТЕРПІННЯ 1 СКОРБОТА

Повчання Господа переривається нетерпеливим і скорботним зітханням,— він наближається до Голгофи, а світ такий, як був. Коли ж загоряться ці серця? "Вогонь прийшов я кинути на землю — і як я прагну, щоб він уже розгорівся!" З самого початку він глибоко розумів своє призначення, і тепер це розуміння вибухає у сказаному слові. Та водночас він мусить відчувати це протиріччя: треба запалити цілий світ, а до страти, гідної рабів, лишається два місяці! І, звичайно, доволі є прикмет у цьому куточку світу, де зупинився знеможенийБог. Та ці нерозумні нічого не бачать: "Коли ви бачите хмару, що суне із заходу, то відразу ж кажете: наближається дощ — і так воно й буває; коли віє південний вітер, то кажете: буде спекота — і буває. Лицеміри, ви вмієте розпізнати лице неба й землі, чому ж не розпізнаєте.нашого часу?"

КОРОТКЕ ПЕРЕБУВАННЯ В ЄРУСАЛИМІ

У той час він сам чи, може, ще з кимось прийшов ненадовго в Єрусалим на свято оновлення храму, яке відзначалося посеред зими. Вісім днів яскраво горіло світло і вирував натовп. Господь тримався поодаль — у притворі Соломона, та іудеї, як звичайно, знову не давали йому спокою, хотіли, щоб він відкрив себе: "Доки ж ти нас отак триматимеш у ваганні? Якщо ти Христос, то відверто скажи нам!" А він, мудрий, як змія, грається з ними: самі вчинки свідчать про нього. Вони не мають віри у нього, бо вони не з його овець. Він відштовхує їх і висловлює жаль з приводу впертості цього племені... І несподівано кидає їм це признання: "Я й Отець — одно".

Неймовірно, хоча це й не було тим безпосереднім свідченням, яке почули жінка з Сихара та сліпорожденний. Спантеличені іудеї знову схопили каміння, але вже видно, як завагалися в нерішучості їхні руки. Щоб набрати більше відваги, формулюють звинувачення: "Будучи людиною, ти

вдаєш із себе Бога...", а він став підбивати їх і кепкувати, граючись словами закону, де написано: "Ви — боги". За тим — ще останній виклик: "Увіруйте, що Отець у мені, а я в Отці..." Довкола нього градом падало каміння. Зграя насувалася, та він уже зник.

Розділ XX

ХРИСТОС ОПЛАКУЄ ЄРУСАЛИМ

Уночі він покинув місто і пішов за Йордан, у Перею, що лежала на північ від Мертвого моря. Там на нього чекали дванадцять.

Лише кілька тижнів відділяє його від мученицької1 смерті. Звідси лише кілька стадій до Єрусалима, де вжито останніх заходів проти нього і де причаївся напоготові ворог. Переможець, що приховується за явною поразкою, втомився. Він продовжує накликати на себе постійний гнів фарисеїв, виганяючи бісів у субіоту (і ще та покорчена з вісімнадцяти років жінка!). Місто, довкола якого він блукає, вириває інколи з його душі слова, зовсім не схожі на ті прокляття, під якими вже трощилося каміння Капернаума, фундаменти Витсаїди і Хоразина. В Єрусалимі — місті його царства, саме там, де земля питиме його кров після того, як її вип'ють його друзі в ніч ніжності і тривоги, він намагався проникнути у найтвердіший камінь Сіону — в охололе серце свого народу: "Єрусалиме! Єрусалиме!.."

Якщо протягом цих двох-трьох років він посилав анафему на іудеїв, то всі прокляття перекрив розпачливий крик, який, пройшовши через століття, не перестане до кінця світу переслідувати древній Ізраїль: "Єрусалиме, Єрусалиме, ти, що вбиваєш пророків і каменуєш посланих до тебе! Скільки разів хотів я позбирати дітей твоїх, як та квочка збирає під крила курчаток своїх, та ти не захотів!"

Так, жаліючись, блукав Христос довкола своєї могили в очікуванні останньої години. Він використає час, аби заспокоїти серця наляканих ним. Багато з тих, кому він відпустив гріхи, ішли за ним. Та, можливо, він збентежив їх словами про малу кількість 'вибраних: "Багато покликаних і мало вибраних...", які ми через свою малодушність надто заспокійливо тлумачимо... Повіривши у свій порятунок, бідні люди почали раптом запитувати один одного: чи вони справді одягнені у весільну одіж і чи не будуть вони скинені у темряву зовнішню; звільнені ж від бісів одержимі тремтіли в очікуванні "сімох злих демонів", якими загрожував їм Учитель.

ПРИХИЛЬНІСТЬ ДО ГРІШНИКІВ

Тепер, коли Ісус має невдовзі покинути їх, вони .відчувають силу живої Любові. Він хоче, щоб вірні боялися його й безмежно йому довіряли, щоб усім серцем покладалися на нього і водночас тремтіли. "Я прагну і тремчу". Ось чого чекає від нас Син людський — недовір'я до власних сил і сліпого звіряння на безмежне милосердя.

І що ж? Чи так він уже настрахав їх? Нехай вони знають те, що він уже дозволив їм неясно побачити: він не тільки любить грішника, але й прихильний до нього. Саме задля нього, загубленого, Слово стало тілом. Усі його розмови протягом останніх тижнів життя виявляють цю прихильність, яку він має до простих сердець, здатних до надуживань.