Життя Ісуса - Сторінка 19

Такий строгий до книжників і фарисеїв, він м'якне серед простолюдинів. Не через покірність чи самопожертву залишається з ними. Він віддає перевагу саме їм, чи радше він ненавидить світ і віддає себе тим, хто не належить до цього світу. Ірод, якого Ісус назвав "старим лисом",— єдина істота, про яку він говорить презирливо. Він міг би залюбки розбити учених на їхньому власному грунті, але зовсім не турбується про те, щоб примусити замовкнути цих учених телепнів! Справжня радість для нього — виявляти себе бідолахам, які знемагають під вагою звичайних гріхів, відкривати у них під ногами безодню милосердя і прощення.

Отже, Ісус порівнює себе з пастухом, який залишає дев'яносто дев'ять овець, щоб бігти шукати загублену соту, і приносить її на раменах. Слухаючи його, кожен, певно, думав: "Це про мене...", бо хто з нас не обтяжував усім своїм тілесним тягарем ці священні рамена? Він знаходив їх, тримав їх, заляпаних брудом, на руках, тулячи до грудей. "На небі більше радості від одного грішника, що кається, ніж від дев'яноста дев'яти праведників..."

БЛУДНИЙ СИН

Так, справді, нехай знають вони, що любов несправедлива: те, що світ називає справедливістю, переповнюється, затоплюється любов'ю Бога, яку не відштовхує жодна наша наймерзенніша пристрасть. Одного дня він розповідає їм притчу про Блудного сина... Притчу?... Ні, справжню історію, історію всіх повернень до Бога після того безумства, яке багато людей чинять у молоді роки. Син, узявши в батька свою долю маєтку, поринув у розпусне життя; однак він нерозважливо насолоджувався таким життям, забувши про тверезий розрахунок, про хитрощі, які забезпечують безкарність багатьом злочинцям. Через безумство свинопас дійшов до повного убозтва, до якого привела б його любов до Бога. Йому не дозволяють їсти навіть того, що їли свині. І тоді він згадує про батьківську хату... Як добре усвідомлювати, що Ісус поряд з нами, відчути себе заможною дитиною, виплеканою в розкошах великого дому з багатьма підвалами і слугами. Він знав запах сала на наших кухнях, м'яса, засмаженого на вогні з виноградної лози, ніжну повагу старих слуг, які народилися в тому самому маєтку.

Спочатку саме це приводить блудного сина, як і всіх блудних дітей. Та це ще не любов. Однак його приймають з невимовною радістю, ріжуть годоване теля, одягають на руку перстень, приносять одіж... А старший син, який завжди був вірний, чує від батька докори за свою заздрість. Несправедливість милосердя! Ті" що на власний ризик грали і програвали, довіряються Отцеві, бо нічого більше не мають, і часто беруть верх над статейними богомольцями, що є на доброму рахунку і пильнують', щоб навіть тінь докору не торкнулася жодної клітинки тієї досконалості, яку вони снують день за днем. Старший син навіть не підозріває, яку радість відчувають Отець і Бог, коли нещасна віднайдена дитина зітхає: "Отче, я прогрішився проти неба і проти тебе. Я недостойний зватися твоїм сином..." Господь понад усе цінить глибоку спокуту серця, яке, промандрувавши півсвіту, дійшовши до крайньої межі злиднів, повертається з усвідомленням своєї ницості — дослівно знищене — і віддається милосердю з тим самим відрухом, з яким, за законом людського правосуддя, віддалося б у руки ката.

МАМОНА

Та ці віднайдені радості — духовного плану; багатство вітцівського дому, його розкіш торкаються лише душі. Господь має ворога — гроші, які він називає іменем бога багатства — Мамони; треба вибирати: гроші або він. Йому огидно від самої думки про те, що книжники вважають багатство знаком Божого блаженства, нагородою за доброчесність. Злий багач у лляному й кармазиновому одязі, який зневажливо відмовляється нагодувати крихтами зі свого столу бідного Лазаря, що лежить при його воротях, піде у геєну; чоловік, який усе своє життя пиячив, буде мучитися вічною спрагою. Що його обходить розподіл багатства? Багаті чи бідні — його друзі повинні зневажати Мамону, і він впізнає їх по цьому. Бідні, які живуть заздрістю і прагнуть грошей, як і багаті, належать Мамоні. Ісус ненавидить гроші як зброю, що її використовує супротивник, аби відвернути од нього його улюбленців. Бо така вже слабкість Христа перед дияволом: він владарює над убогими серцями, а серця пожадливі втікають від нього. Мамона робить Христа вічним мандрівником, який всюди застає зайняті місця.

Іуда ненавидів Ісусову відразу до грошей, бо сам уже не раз користав зі спільного гаманця. А інші учні думали про себе: "Ми все лишили і пішли за ним..." Але Син людський не хоче такого потаємного самовдоволення: адже раб не гордиться тим, що, повернувшись з роботи, мусить ще прислуговувати своєму панові. Отже, нехай вважають себе, навіть віддавши все, нікому не потрібними рабами.

ДЕСЯТЬ ПРОКАЖЕНИХ

Блукаючи довкола міста в очікуванні своєї години, Син людський невтомно повторює ті самі настанови. Він сіє і сіятиме до свого останнього дня, але поки що не з'являються паростки. Ось десять прокажених при вході до села неподалік од Самарії, яке з благанням кличе його: "Учителю Ісусе!", ніби він учитель в Ізраїлі! Хоч усі вони видужали і йдуть показатися священикам, лише один з них вертається, щоб кинутися Христові в ноги — єдиний самарянин із того гурту. СигіРлюдський добре знав тепер людей. Звичайно, він знав їх цілу вічність, але тепер пізнавав їх як людей, у буденному гнітючому житті. Ніщо більше не може його роздратувати чи здивувати. Він говорить без жодного подиву: "Хіба не десять очистилось? А де ж дев'ять? Лише цей чужинець повернувся..."

ЦАРСТВО ВСЕРЕДИНІ НАС

Ні, він більше не гніватиметься. Фарисеї, які тягнуться за ним, немов мухи за волом, даремно докучають йому — відтепер він страждає мовчки, не підвищуючи голосу. Ісус невтомно повторює їм, що Царство Боже не буде галасливим тріумфом, на який вони чекають і на який так надіються його найближчі друзі.

Це царство вже настало; воно внутрішнє, воно всередині нас; воно в оновленні людської особистості, у відродженні кожної окремо взятої людської істоти. Царство Боже — це нова людина.

Безперечно, настане день Христа. Так, так, заспокойтесь усі, хто хоче видовищ, слави, блиску — все це ви матимете, бідні діти! Тут Господь робить паузу — використовує нагоду, щоб приготувати їх до недалекого вже царства пітьми. Швидко кидає: "А перше Син людський мусить багато страждати й бути відкинутим цим родом..."

ПОВЕРНЕННЯ ІСУСА

І, не зупиняючись більше на цьому, аби уникнути докладнішого розпитування, він швидко повертається до того, що хвилює іудеїв, і говорить про свій день, про своє несподіване повернення, таке ж несподіване, як всесвітній потоп, як сірчаний вогонь на Содом. Це пророцтво то випливає на поверхню, то поринає вглиб у певні моменти історії; в кож-

ній катастрофі воно частково сповняється, і так аж до дня його остаточного звершення.

Така вже несправедливість; любові: в той день із двох жінок, зайнятих однаковою роботою, одна буде взята і врятована, друга ж — покинута. А учні, слухаючи його, допитуються найменших подробиць, мов діти, котрим подобається завмирати зі страху: "Де ж це станеться, Господи, в якому місці?" А він на це: "Де буде тіло, там і орли зберуться". Так само, як хижі птахи злітаються до трупа, так і обранці з усього світу мимохіть поспішать до Ягняти, принесеного в жертву І живого.

Вони намагаються зрозуміти і замовкають, пойняті тривогою. Тоді Ісус відкриває їм двері порятунку — молитву. Що б там не трапилося, моліться — як на годині стане і в негоду, вдень і вночі; така потаємна вимога Бога: молитва має бути безперервною... Та ось і він раптом замовкає, охоплений тривогою, настраханий тим, що бачить чи уявляє собі. Немовби саме в цю хвилину земне тіло закрило перед його Божим зором перебіг дальших подій. Син Отця, закинений у земний час, ставить перед собою гнітюче запитання: "Тільки ж Син людський, коли прийде, чи знайде на землі віру?"

Здогадка, що сплутує думки... Але кожне слово Господа має абсолютне значення. Він уявляє своє повернення у світ, де, можливо, не буде більше ні грама віри і де Ісуса Христа знатимуть ще менше, аніж за часів Августа, коли він лежав у яслах у Вифлеємі, і його ім'я не викличе жодних спогадів у людських серцях. Досить було життя одного покоління, щоб Христос, крадькома повернувшись у світ, скрізь наштовхувався на слова: "Ми не знаємо цієї людини..."

Розділ XXI

ПОДРУЖНІ ПИТАННЯ

В міру того, як Ісус усе ближче підходив до Єрусалима — осиного гнізда фарисеїв, вони все тісніше громадились довкола нього. Підштовхувані нав'язливим прагненням протиставити Назарянина законові і звинуватити його у блюзнірстві, вони дали йому нагоду висловитися про нерозривність союзу між чоловіком і жінкою — нерозривність за будь-яких обставин і незважаючи ні на що... Всупереч Мойсееві? Так, усупереч Мойсееві: "Через жорстокість сердець ваших Мой-сей дозволив вам відпускати ваших жінок". Отже, в законі можна щось приймати, а щось відкидати. Ісус відважно погоджується з цим. Він вимагатиме від світу нерозривності шлюбу, яка скрізь порушується. Відтепер кожне покоління буде перелюбним поколінням. Апостоли бурчать: "Тоді ліпше не одружуватися!" Жорстокий закон. Але Ісус знає, що він прийшов відкрити двері, прокласти дорогу від нас до нього. Він знає, чого вимагає від своїх найближчих друзів,— не знівечення тіла, а життя, незалежного від поклику крові, який відділяє творіння від безконечної чистоти. Син людський не вирішив усіх болючих питань статі. А-для тих, хтойоче посвятитись йому, він взагалі не вирішує цих питань, він їх ліквідує. Хоч його друзі принесли зі своїм народженням певний нахил, певну тенденцію, хоч вони відчувають на собі тягар спадковості, він цього не приймає, він вимагає від них абсолютної чистоти, відмови від задоволення поза шлюбом будь-яких бажань. Найбільший скандал в очах поганина, злочин проти природи, применшення людини. Та він не звертає уваги на думку світу: "Не за світ я молився..." (Останні безжальні слова, мовлені Ісусом). Син людський знає, що до нього ми йдемо через очищення, що немає іншого шлях/, що тіло криє в соб{ жадобу втіхи, вимагає її все більше й більше, задоволення'ж утіхи породжує ілюзію безмірної насолоди,— знає, врешті, що плоть — його супротивниця.