Життя ведмедя-грізлі - Сторінка 2

Та тільки взявся він до роботи, як із нори виліз якийсь сірий звір і з бурчанням та шипінням кинувся на нього. Ваб не знав, що це борсук, але звір видався йому дуже лютим, отож хворий та кривенький ведмедик пошкутильгав геть і дістався аж до перевалу в сусідній каньйон. Тут його побачив койот і почав за ним гнатися, покликавши ще одного койота. Добре, що недалеко росло дерево, і Ваб виліз на нього, койоти ж тільки скакали й гавкали внизу. Проте небавом, рознюхавши добре, вони зрозуміли, що загнали на дерево ведмежа-грізлі, отже, тут десь недалеко повинна бути й мати, а тому їм краще втекти, поки не пізно.

Коли койотів не стало видно, Ваб зліз і пішов до Пайні. Хоч на Грейбулі було більше харчів, але відколи він осиротів, то всі наче змовилися проти нього, а на Пайні його майже ніхто не турбував. Крім того тут було багато дерев, на яких він міг завжди сховатися від ворогів.

Поранена лапка гоїлася повільно, хоч, правду кажучи, вона так ніколи й не стала здоровою. Хоч рана й зажила, біль минув, але підошва зрослася зовсім не так, як на другій лапі, тому Ваб все життя накульгував. Це особливо давалося взнаки, коли йому доводилося лізти на дерево або швидко тікати від ворогів. Ворогів же в нього виявилося без ліку, а друзів жодного: рідна матінка була його єдиним і найкращим другом. Якби вона не загинула, то навчила б його багато чому, про що він тепер мусив дізнаватися з власного досвіду, і захистила б багато від чого,— а так йому довелося скуштувати багато біди, так багато, що й вижив він тільки завдяки своїй природній витривалості.

Цього року рясно вродили кедрові горіхи. При кожному подуві вітру вони сипалися додолу дощем — чудові, спілі. Вабу стало жити трохи легше. З кожним днем він дедалі більшав та сильнішав, і лісові мешканці, яких він зустрічав щодня, вже його не чіпали. Але якось уранці, коли він ласував кедровими горіхами, з гори спустився величезний чорний ведмідь. "Не сподівайся зустріти в лісі друга", — це правило Ваб уже знав і відразу ж подерся на найближче дерево. Спочатку чорний ведмідь злякався’ сам, але, побачивши, що це всього лише ведмежатко, посмілішав і, рикаючи, погнався за Вабом. Цей ведмідь лазив по деревах так само добре, як і Ваб, якщо не краще; і хоч як високо видирався Ваб, а не міг утекти від ворога. Коли вже лізти далі було нікуди, чорний ведмідь безжально скинув маленького на землю. Побите, напівоглушене ведмежа, стогнучи, покульгало геть. І якби чорний ведмідь не побоювався, що десь тут поблизу може бути ведмедиця, то він напевно догнав би й забив бідолаху. Одним словом, Баба прогнали з чудових кедрових лісів.

А на берегах Грейбулу тепер було зовсім мало їжі. Ягоди вже відійшли, риби та мурах не стало, і нещасний, одинокий Ваб, щоб чогось попоїсти, мусив плентатися все далі й далі до Мітітсі.

Якось у зарослях шальвії за ним погнався, гавкаючи, койот. Хоч як намагався Ваб утекти, та койот був куди прудкіший. Ставши хоробрим із відчаю, Ваб нараз повернувся й кинувся на ворога. Збентежений койот перелякано гавкнув і втік, підібгавши хвоста. Так Ваб уперше переконався, що миру можна досягти тільки ціною війни.

Але й на новому місці їжі було не досить, і Ваб плентався далі до кедрових лісів в’ ущелині річки Мітітсі. Тут він побачив людину, точнісінько таку ж, як і та, що наробила йому стільки горя. Тільки він це подумав, як почув "бах!", і листки шальвії над ним затремтіли й упали додолу. Йому пригадалися запахи і всі небезпеки того минулого дня, і він припустив так тікати, як ніколи раніше.

Незабаром він добіг до яру і по ньому спустився в каньйон. Ваб побачив ущелину між двома скелями і подумав, що вона могла бути чудовим сховищем. Але коли він підійшов ближче, звідти йому назустріч вискочила корова, затрясла на нього головою і погрозливо пирхнула.

Ведмедик скакнув на довгу колоду, що лежала поперек річки, але з того боку на нього визвірився дикий кіт, і Вабу довелося вернутися — сперечатися ж було ніколи. Як гірко було Вабу усвідомлювати, що скрізь одні вороги. Він видряпався на скелястий берег і пішов у кедровий ліс, що простягнувся над річкою Мітітсі.

Але його поява тут зовсім була не до душі білкам, які зняли страшенний галас. Вони турбувалися про свої запаси горіхів, якими, вони вже знали, ведмідь схоче поласувати. Тому білки стрибали вслід за Вабом і, кленучи його та лаючи, збили такий шарварок, що міг би зразу привабити якогось ведмежого ворога, на що, власне, вони й розраховували.

Хоч ворога ще й не було видно, але Ваб занепокоївся і якомога швидше подався на узлісся, де було мало харчів, але мало й ворогів.

Тут він міг нарешті спокійно відпочити.

IV

Ваб ніколи не визначався такою лагідною вдачею, як його сестричка, а від переслідування ворогів він ставав усе лихіший. І чого це його, нещасного, ніхто не хоче залишити в спокої? Чого всі проти нього? О, якби могла вернутися його мати! О, якби він міг убити отого чорного ведмедя, який прогнав його з рідного лісу! Він і не здогадувався, що незабаром стане великим і сильним. Навіть дикий кіт і той прогнав його, а мисливець хотів його застрелити. Ні, він не забув жодного із своїх ворогів і всіх їх ненавидів. ‘

Цього разу йому пощастило: нова місцина виявилася досить непогана. Горіхів тут уродило вдосталь. Недаремно його боялися білки: він навчився знаходити їхні зимові запаси. Звичайно, його наскоки завдавали чимало горя білкам, але Ваб був щасливий, бо горіхи — дуже смачна їжа. Коли дні почали меншати, а ночами вдарили заморозки, він зробився гладким і погарнішав.

Тепер він бродив по всьому каньйону, але жив переважно у лісах на горі, хоч деколи спускався в пошуках їжі аж до річки. Якось уночі, йдучи берегом, він учув якийсь надзвичайно приємний запах. Ваб підступив до самої води. Запах ішов від зануреної в воду колоди. Ваб поліз на неї, як раптом клацнуло, і одна його лапа опинилася в міцній сталевій бобровій пастці.

Ваб заверещав і щосили рвонувся назад, витягши кілочок, до якого була прикріплена пастка. Спочатку він намагався струсити її з лапи, потім поволік за собою між кущі. І там почав кусати її зубами, але холодна міцна стальна пастка не здвинулася, вона спокійно висіла на лапі ведмедика. Щомиті він зупинявся, кусав залізо зубами, дряпав лапами, бив ним об землю. Він закопав був пастку в землю, злазив з нею на дерево, але ніяк не міг її спекатися — пастка міцно тримала його. Тоді Ваб пішов у ліс, сів і почав думати, що ж робити далі. Він ніяк не міг зрозуміти, що це таке, а його зеленаво-брунатні очі світилися і болем, і страхом, і люттю до цього нового ворога.

Він ліг під кущем і, збираючись розгризти пастку, затис один кінець її лапою, а другий — зубами. І раптом стальні щелепи пастки розкрилися і звільнили Вабову лапу. Це сталося, звичайно, цілком випадково, коли він натне одночасно на обидві пружини. Він не зрозумів, як воно вийшло, але вся ця історія з пасткою міцно йому запам’яталася, і в нього склалося приблизно таке уявлення: "Серед усіх ворогів є один невеликий, але страшний, який ховається біля води і там на тебе чатує. Цей ворог дуже дивно пахне. Він хапає за лапу, і його ніяк не можна скинути. Але від нього можна відчепитися, міцно натиснувши".

З тиждень або й більше у маленького грізлі боліла лапа, що побувала в пастці. Але вона боліла дуже тільки тоді, коли він лазив по деревах.

Настала та пора року, коли в горах гучно засурмили лосі. Щоночі чув Ваб їхні поклики. Разів кілька йому доводилося залазити на дерево, рятуючись від великорогих лосів. Тепер у гори почали навідуватися звіролови, а з неба чулися крики диких гусей. У лісі з’явилося також кілька нових запахів. Ваб пішов за одним і опинився біля місця, де було звалено в купу кілька коротких колод. Тут до приємного запаху приєднався і той, який йому був ненависний з того дня, як він втратив матір,— запах людини. Цей запах був несильний і йшов від передньої колоди, а той приємний запах, заради якого він сюди прийшов,— від кущів позаду. Він обійшов їх кругом, розсунув кущі і побачив м’ясо. Та тільки він його схопив, як колода — бах! — з усієї сили вдарилась об землю.

З несподіванки Ваб підскочив, але все ж таки встиг вибратися живий-здоровий із шматком м’яса в зубах. Але він іще раз переконався, що "коли тхне цей проклятий запах — начувайся біди".

Надворі дедалі холоднішало, і Вабу хотілося спати. Коли брався мороз, він спав тоді цілий день. У нього не було певного місця, де б він спав щодня; кілька сухих горбочків служили йому під час сонячної погоди, а один-два захистки — коли була негода. Найбільш любив він лежати у зручному гнізді між корчами, і коли якось знявся вітер, почало мести, він заліз у нього, зібгався бубликом і заснув. Буря так і вила надворі. Сніг ішов і йшов без кінця й краю. Він засипав гілки дерев, аж вони гнулися від великої ваги, струшуючи його додолу, а він засипав їх знову. Метелиця гуляла по горах, замітаючи всі долини, видолинки. Над Вабовим барлогом намело цілий замет. Цей замет чудово захищав його від холоду, і ведмідь все спав та спав.

V

Як і годиться ведмедеві, Ваб проспав усю зиму, а коли наступила весна і він прокинувся, то зрозумів, що спав дуже довго. Ваб мало змінився — трохи підріс, трохи схуд. Він був дуже голодний і тому, пробившись крізь товщу снігу над своїм барлогом, відразу ж кинувся шукати щось попоїсти.

Але ж тепер не було ні кедрових горіхів, ні ягід, ні мурашок. Ваб став рознюхуватись і начув ув ущелині мертвого лося, який загинув узимку. Ось тут ведмідь добряче наївся, а рештки сховав на майбутнє.

Щодня Ваб приходив до цієї схованки, аж поки від лося не залишилося ні шматочка. Цілих два місяці йому довелося голодувати, і він став худий, як скіпка. Одного разу він заблукав у долину Вохаус. Було вже сонячно, тепло, і в лісі з’явилася пожива. Коли Ваб забрався в гущавину, до нього долинув запах іншого ведмедя-грізлі. Ваб пішов за цим запахом і прийшов до дерева, що стояло одне-єдине біля ведмежої стежки. Він став на задні лапи і понюхав дерево — від нього дуже тхнуло ведмедем. Але шерсть була так високо, що він до неї не міг дотягнутися. Мабуть, об це дерево чухався здоровезний ведмідь. Ваба пройняв неспокій — йому так хотілося зустріти когось із грізлі, а тепер, коли трапилась нагода, ‘ йому стало раптом страшно.

До цього часу він був самотній і зустрічався з одними ворогами; тож невідомо, як поведеться з ним цей величезний грізлі.