Життя ведмедя-грізлі - Сторінка 4

Боже, як мені боляче. Джек.

Все було ясно. У Вабові володіння прийшла людина, хотіла вбити ведмедя, а ведмідь убив цю людину. І все ж Джеків товариш поклявся помститися.

По слідах ведмедя він пішов у каньйон і чатував там на ворога не один день і не два. Розкидав принади, ставив пастки... Аж ось якось він почув торохняву, гуркіт — і побачив, як величезна брила покотилася згори, перелякавши двох оленів, що помчали геть, як на крилах. Спочатку Міллер подумав, що стався обвал; але незабаром зрозумів, що брилу перекинув Ваб, аби злизнути зісподу двох-трьох мурашок.

Вітер дув від Ваба до мисливця, і Міллер добре роздивився ведмедя, залишаючися непоміченим. Величезний ведмідь шукав собі Тжу, шкутильгаючи на задню лапу, і час від часу глухо рикав, коли необережний рух викликав раптову біль. Міллер подумав: "Або я його вб’ю, або схиблю, і тоді — біда". Він різко свиснув, ведмідь зупинився, нашорошив вуха, і Міллер вистрелив йому в голову.

Але в цю мить ведмідь повернув свою величезну кошлату голову, і куля тільки подряпала її. По диму Ваб здогадався, де його ворог, і, страшенно розлючений, помчав щосили туди.

Міллер кинув рушницю додолу, а сам виліз на єдине високе дерево, що росло поблизу. Даремно Ваб лютився внизу, здираючи кору з дерева зубами й кігтями,— він ніяк не міг дістатися до Міллера. Цілих чотири години не відходив ведмідь, потім повільно зник у кущах. Міллер ще посидів на дереві з годину, щоб переконатися, що Ваб пішов-таки звідси. Потім зліз додолу, взяв рушницю і попростував додому. Але Ваб схитрував: він тільки вдав, що пішов геть, а насправді повернувся і сховався в кущах. Як тільки мисливець відійшов від дерева так, що не міг уже до нього добігти, Ваб кинувся на нього. Хоч і поранений, він біг швидше, ніж Міллер, і через чверть милі він зробив з мисливця те саме, що мисливець поклявся зробити з ним.

Лише згодом, знайшовши рушницю та рештки, його друзі здогадалися, що з ним сталося.

Хатинка в долині Мітітсі розвалилася. В ній ніхто не захотів жити — і місцевість була малопринадна, і жахливий грізлі наганяв на всіх смертельного жаху.

IV

Пізніше у верхів’ї Мітітсі знайшли золото. З’явилися золотокопачі, все по двоє, і почали блукати посеред гір, рити землю та забруднювати струмки. Переважно це були підстаркуваті люди, що почали вже сивіти. Вони жили весь час у горах і дуже скидалися на ведмедів. Як і грізлі, вони скрізь копали і рились, але не заради смачних, корисних корінців, а заради блискучого жовтого піску, якого не можна їсти. Як і грізлі, вони нічого так не хотіли, як того, щоб їм не заважали ритися в землі.

Здавалося, що вони розуміли Ваба. Коли Ваб уперше зустрів їх, то став на задні лапи і його маленькі очі засвітилися недобрим зеленим вогнем. Старший чоловік сказав товаришеві:

— Не чіпай його, і він нас не зачепить.

— Але який він здоровило, правда ж? — стривожено мовив той.

Ваб уже готовий був кинутися на них, проте щось його стримувало — щось йому самому незрозуміле, щось таке, що і в людині, і в ведмеді важить більше навіть за його розум, даючи можливість знаходити правильне рішення навіть у найскладніших життєвих обставинах.

Звичайно, Ваб не зрозумів, про що балакали поміж собою ці люди, але відчув у них щось інше, не таке, як завжди. Запах людини й заліза був і тут, але цей запах був не такий гострий, і тому Ваб не лютував так. як раніше.

Люди не рухалися, Ваб глухо зарикав, опустився на всі чотири лапи і зник.

Під кінець цього року Ваб знову зустрівся з чорним ведмедем. Та який він став тепер маленький! Ваб міг його одним ударом перекинути через Грейбул.

Але чорний ведмідь не став цього чекати. Він швидко, хоч і задихаючися, виліз на дерево. Це був товстий, гладкий ведмідь. Ваб підійшов до дерева, став біля нього на задні лапи, сягнувши висоти в дев’ять футів. Своїми здоровенними кігтями він зірвав усю кору з дерева. Від кожного удару його лап дерево тряслося, а чорний ведмідь на ньому тремтів і скрикував із жаху.

Що пригадав Ваб, побачивши чорного ведмедя? Може, давно забуту рідну річку Пайні, тамтешні ліси, в яких так багато різної їжі?

Ваб залишив переляканого ведмедя на самісінькому вершечку дерева, а сам, не довго думаючи, почимчикував уздовж Мітітсі до Грейбулу, обминув гору Рімрок і через кілька годин уже був у рідному лісі нижнього Пайні, де було, як і колись, у далекому дитинстві, чимало ягід та мурах.