Життя ведмедя-грізлі - Сторінка 3

- Ернест Сетон-Томпсон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Поки він стояв, роздумуючи, що робити, на схилі гори з’явився і сам старий ведмідь: він, похнюпившись, сунув уперед, раз за разом зупиняючись, щоб вирвати ріпу або солодовий корінь.

Це було справжнє здоровило. Ваб інстинктивно відчув небезпеку і пробрався поміж дерев до виступу скелі, звідки й почав стежити за ведмедем.

Ось той наткнувся на сліди Ваба, сердито рикнув і по слідах дійшов до дерева. Тут він став на задні лапи й почав здирати кору набагато вище, ніж діставав Ваб. Потім швидко подався слідами Ваба. Ведмедик не став чекати на нього, а чимдуж побіг в каньйон Мітітсі, зміркувавши своєю ведмедячою думкою, що там мало поживи, а тому здоровило туди не піде.

Коли настало літо, Ваб почав линяти. Шкіра його дуже свербіла, і він з величезним задоволенням залазив у грязюку, а потім чухався об яке-небудь дерево. Дертися на дерево він зараз не міг: у нього виросли дуже довгі кігті, а передні лапи, великі й дужі, втратили ту гнучкість, яку мають молоді грізлі і всі чорні ведмеді. Зараз у нього ввійшло у звичку, чухаючись об дерево, діставати носом якомога вище й робити таким чином позначку своєї висоти.

Мабуть, Ваб і сам не помічав, що, чухаючись об одне й те ж дерево через тиждень-два, він діставав носом усе вище й вище. Тепер він швидко ріс і дужчав.

Ваб блукав то в одній частині своєї території, то в іншій і скрізь почував себе господарем. Він чухався об різні дерева і таким чином залишав свої позначки, які свідчили, що увесь ліс належить йому.

Якось під кінець літа Ваб помітив у своїх володіннях чорного ведмедя з лискучою шкірою і дуже розсердився. Коди чорний ведмідь надійшов ближче, Ваб виразно побачив його червонястий писок, білу цятку на грудях, розірване вухо, а при подуві вітру почув і його запах. Так, це був, без сумніву, той самий запах, Ваб спіткав того негідника, що колись давно прогнав його з Пайні. Але ж який він зараз малий! Тоді він скидався був на велетня, а тепер Ваб міг розчавити його однією лапою. Помста — дуже приємна річ, і Ваб попростував назустріч чужинцю. Але той, немов білка, скочив на невелике дерево. Ваб хотів і собі подратися за ним, але не міг. Він не знав, що йому робити, зрештою вирішив піти геть, хоча чорний ведмідь насмішливо кахикав і змушував його кілька разів повертатися. А коли під вечір Ваб прийшов до цього дерева, то від червононосого уже не було й сліду.

Надходив кінець літа, в горах поживи поменшало, тож однієї ночі Ваб вирішив пошукати їжі внизу й спустився до річки Мітітсі. Вітер доніс до нього якийсь приємний запах, і, йдучи по ньому, Ваб наткнувся на тушу бика. Недалеко від неї сиділи декілька койотів, зовсім невеликих, як порівняти з тими, яких він зустрічав колись. Один койот був біля самої туші, він чомусь стрибав по-дурному на одному місці. Здавалось, що він не може звідти піти. У Ваба прокинулась давня зненависть, він кинувся на койота й одним ударом лапи розплющив його на кудлату ганчірку й потрощив щелепами. Як гарно було відчути смак свіжої крові!

Виявляється, койот спіймався у пастку. Ваб ненавидів запах заліза і обережно перейшов на другий бік туші, де не так сильно пахло, і тільки заходився їсти як — клац! — і його лапа опинилась у вовчій пастці.

Проте він пригадав, як колись звільнився з капкана, натискуючи на нього лапами. Тож Ваб і тепер поставив задні лапи на пружини, щосили натис і звільнив спійману ногу. Скрізь тут було чути людський запах. Ваб пішов за водою, але запах було чути й тут. Тоді він повернув і подався у свої кедрові ліси.

Частина друга. Змужніння

І

На третій рік життя Ваб став видаватися дорослим ведмедем, хоч справжньої ведмежої сили в нього ще й не було. Хутро його дуже посвітліло, ось чому індіянин-мисливець Спават з Шошонських гір і назвав його Вабом, тобто світлошкірим.

Спават був чудовий мисливець, і як тільки він побачив у верхів’ї Мітітсі дерево, об яке чухався Ваб, то відразу ж здогадався, що тут водиться великий грізлі. Багато днів никав він по долині, коли, нарешті, вислідивши здобич, вистрелив по ній; але цього разу він тільки поранив Ваба в плече. Ведмідь страшно заревів з болю, але войовничий його настрій пропав. Він подерся на гору, минув передгір’я, знайшов собі затишне місце й заліг.

Інстинкт підказав йому, як треба лікуватися. Лежачи якомога спокійніше, він почав лизати рану і шерсть кругом неї. Цим самим він вичистив її від бруду, а намочена слиною шерсть злиплася, і на рані утворилася наче пов’язка, так що туди тепер не могли потрапити повітря, пилюка та мікроби. Кращого лікування годі було й придумати.

Але тим часом індіянин ішов його слідами. Ваб почув запах ворога і подерся ще вище. Проте скоро й там він відчув, що ворог наближається. Вабові довелося відступати далі й далі, аж поки пролунав другий постріл, завдавши йому ще одної рани. Тут уже Ваб розлютився. З того дня, як загинула його мати, він нічого так не боявся, як цього жахливого запаху людини, заліза і рушниці, але тепер усякий страх у нього наче рукою зняло. Переборюючи біль, він піднявся ще вище на гору, пройшов під прискалком футів на шість заввишки, а потім повернувся і заліг, причаївшися на прискалкові. Небавом з’явився індіянин з рушницею й ножем у руках. Він радісно роздивлявся криваві ведмежі сліди, простуючи схилом, засіяним гострими каменюками. Упертий мисливець піднімався все вище, пильно розглядаючи криваві плями долі і ні разу не поглянувши вгору, де, ледве втримуючи біль і лють, притаївся ведмідь. Ваб бачив, як до нього підходить індіянин, що ніс йому смерть, чув неприємний людський запах. Він сперся на поранену тремтячу лапу, а здорову підвів, очікуючи слушної миті. І коли індіянин порівнявся з ним, Ваб так його вдарив, що той покотився без жодного звуку. У цьому ударі поєдналися природна сила ведмедя з його лютою ненавистю до переслідувача. А потім Ваб устав і пішов шукати спокійного закутка, щоб загоїти свої рани. Відтоді він уже ніколи не зустрічався з. цим індіянином і міг спокійно спочивати й видужувати. Так він переконався, що коли хочеш миру, спокою, то треба боротися, воювати.

II

Роки все минали й минали, і Ваб тепер уже спав не так міцно, і кожної весни прокидався дедалі раніше. Він став тепер величезним ведмедем-грізлі, і було все менше й менше ворогів, які наважилися б зустрітися з ним віч-на-віч. За шість років з нього вдався здоровий, дужий, понурий ведмідь, що не знав ні кохання, ні дружби, відколи загинула його мати.

Ніхто ніколи не чув, щоб у Ваба була подруга. Інші ведмеді парувалися з року в рік, а він залишався одиноким, як і колись у юності. А для ведмедя у всіх відношеннях не добре залишатися одному, його похмурість збільшувалася так само, як і його сила. Тепер кожен, кому доводилося з ним зустрітись, бачив, що це вельми небезпечний ведмідь.

Потрапивши змалечку в долину Мітітсі, Ваб так і залишився там жити, і вдача його стала ще лютіша після численних пригод з пастками та сутичок з іншими дикими звірами. Щоправда, тепер йому вже ніхто не був страшний. Не боявся він і пасток, бо навчився чудово розпізнавати гострий запах людини й заліза, особливо після того випадку, що стався на шостому році його життя.

Якось своїм чутливим носом він почув, що в лісі лежить мертвий лось.

Він пішов на запах і побачив, що найкраща частина туші розідрана. Правда, тут ледь-ледь учувався запах людини і заліза, такий страшний для нього, але надто ласе було це м’ясиво. Він обійшов навколо туші, став на задні лапи і з своєї восьмифутової висоти уважно розглянув її. Потім обережно рушив уперед. Аж раптом його ліва лапа потрапила у здоровий ведмедячий капкан. Він страшно заревів з болю і люто став кидатися на всі боки. Але це вже був не бобровий капкан, а великий, у сорок фунтів вагою.

Ваб люто накинувся на капкан і почав його гризти так, що з рота пішла піна. Він спробував застосувати свій давній спосіб: став задніми ногами на обидві пружини й натиснув на них усією своєю вагою. Але цього було не досить. Тоді він витяг кілок і з гуркотом потяг капкан за собою на гору. Знову і знову намагався він звільнити лапу, та все даремно. Раптом Ваб побачив недалеко товсте дерево, яке лежало впоперек дороги, і йому майнула щаслива думка. Підійшовши до дерева, він натиснув задніми лапами на пружини пастки, а сам щосили уперся своїми могутніми плечима об дерево. Цього разу капкан не витримав, його щелепи розкрилися, і Ваб витяг свою лапу. Він знову був вільний, хоч і позбувся великого пальця, який залишився в пастці.

Знову Вабу довелося лікувати болючу рану, а що він був лівша,— коли йому треба було перекинути камінь, він ставав на праву лапу, а перекидав лівою,— то тепер він уже не міг добувати ті ласощі, які заховуються під камінням або трухлими стовбурами дерев. Нарешті рана загоїлася, але він ніколи не міг забути цього випадку, і відтепер різкий запах людини або заліза, не кажучи вже про пороховий дим, доводив його до страшної люті.

Багаторазовий досвід навчив його, що, почувши мисливця здалеку, краще якнайшвидше тікати, а коли вже тікати пізно, то треба відразу ж кидатися в запеклий бій. Незабаром усі пастухи довідалися, що у верхів’ях живе ведмідь, з яким краще не зустрічатися.

III

Якось Ваб прийшов у горішню частину своїх володінь, де вже давно не бував, і здивовано побачив дерев’яний барліг, в якому звичайно живуть люди. Обійшовши його, він почув відразу ж ненависний запах людини й рушниці, який завжди лютив його. Раптом почулося голосне "бах!" — і гострий біль пройняв йому задню ліву лапу, яка ще змалечку була скалічена. Ваб повернувся й побачив людину, що бігла до недавно збудованої хатки. Якби Ваба поранили в плече, він був би безсилий, але мисливець поцілив тільки в лапу.

Могутні лапи Ваба могли кидати соснові колоди, наче палички, одним ударом цих лап він міг убити найбільшого гірського бика, його кігті могли відривати величезні шматки каменю від скелі,— то що була для них навіть смертоносна рушниця?

Коли ввечері повернувся додому товариш цього мисливця, то на закривавленій долівці він побачив мертве тіло. Криваві сліди знадвору і кілька слів, надряпаних тремтячою рукою на звороті книжки, розповіли йому, що тут сталося:

На мене напав Ваб. Я його побачив коло річки і поранив його.

Хотів утекти в хату, але він мене догнав.