Жовтий Кром

Олдос Хакслі

Жовтий Кром

(Роман)

Розділ 1

На цій лінії ніколи не ходив експрес. Поїзди — а їх було небагато — зупинялися на всіх станціях. Їхні назви Деніс знав напам'ять: Боул, Тріттон, Спейвін—Делавар, Ніпсвіч, Уест—Баулбі й, нарешті, Камлет. На цій останній він завжди виходив, а поїзд ліниво сунув далі, невідомо куди, в зелені глибини Англії.

Тепер поїзд із Денісом, пахкаючи, відходив від Уест—Баулбі. Слава богу, наступна станція — вже його. Деніс зняв з полиці свої речі й акуратно склав їх у кутку напроти себе. Марна праця. Але ж треба якось згаяти час. Скінчивши, він знову опустився на м'яке сидіння й заплющив очі. Було дуже жарко.

Ох, уже ця дорога! Дві години геть–чисто викреслені з життя; дві години, за які він міг би зробити так багато, так багато… Написати гарного вірша, наприклад, або прочитати розумну книгу. А натомість… Його занудило від запаху запилених подушок вагонного сидіння.

Дві години. Цілих сто двадцять хвилин. Все що завгодно можна зробити за стільки часу. Все що завгодно. Нічогісінько. В нього були сотні годин, і як він з них скористався? Змарнував їх, розтринькав дорогоцінні хвилини, немовби їх було в нього безліч. Деніс тяжко зітхнув, нещадно засуджуючи і себе самого, й усю свою поведінку. Яке він має право грітися на сонечку, займати сидячі місця у вагонах третього класу, взагалі жити? Ніякого, ніякого, ніякого.

Його охопило відчуття власної нікчемності і якоїсь невимовної туги. Йому двадцять три роки, і як гостро він це усвідомлює!

Поїзд різко загальмував. До Камлета принаймні він таки добувся. Деніс схопився на ноги, насунув капелюха на самісінькі очі, порозкидав складений багаж, визирнув із вікна й гукнув носія, схопив у кожну руку по валізі, але йому довелося знову поставити їх, щоб відчинити двері. Щасливо випавши врешті на перон разом із своїм багажем, він помчав уперед до багажного вагона.

— Велосипед, велосипед! — важко дихаючи, гукнув він кондукторові. Він почував себе людиною дії. Кондуктор не звернув на це уваги і методично подавав далі один за одним пакунки з наліпкою "Камлет". — Велосипед! — повторив Деніс. — Зелений велосипед, чоловічий, на ім'я Стоуна. Сто–у–на.

— На все свій час, сер, — заспокійливо мовив кондуктор. Це був кремезний, статечний чоловік із шкіперською бородою. Неважко було уявити його вдома, за чаєм, серед багатолюдного сімейства. Мабуть, саме таким тоном він умовляє своїх дітлахів, коли ті надто докучають йому. — На все свій час, сер.

Денісова людина дії знітилася і зморщилася, немов проколений м'яч.

Він залишив багаж у камері схову й вирушив далі на велосипеді. Деніс завжди брав із собою за місто велосипед. Це було частиною його теорії про фізичне загартування. Одного чудового ранку він прокинеться о шостій і вирядиться велосипедом до Кенілворта чи Стратфорда–на–Ейвоні, чи куди завгодно. А пополудні вирушатиме на прогулянки за двадцять миль, милуючись дорогою на норманські церкви та тюдорівські хороми. Чомусь вони ніколи йому не траплялися, але все одно було приємно відчувати, що велосипед завжди поруч і що одного чудового ранку і справді можна встати о шостій.

Виїхавши на вершину горба, який починався від самої станції Камлет, він відчув, що настрій у нього підноситься. Світ і справді прекрасний. Сині пагорби вдалині, золоте стигле колосся обабіч, рівненький безлісий обрій. А які гарні ці глибокі яруги, що покраяли схили! Вигини, вигини — спроквола повторював він. водночас підшукуючи слово, яке найкраще передало б його захоплення. Вигини — ні, це не те. Він махнув рукою, неначе хотів уловити в повітрі потрібний вираз, і ледве не впав з велосипеда. Яким словом можна описати довершені форми цих видолинків, прекрасних, як лінії людського тіла, сповнених витонченості, притаманної творам мистецтва.

Gable (округлість). Це гарне слово, тільки французьке. Le gable evase de ses hanches (округлості її розлогих стегон) — чи хтось читав коли–небудь французький роман, в якому не зустрілася б ця фраза? Колись він складе словник для письменників. Gable, gonfle, goulu, parfum, peau, pervers, potele, pudeur, vertu, volupte (округлість, пухлявий, жадібний, пахощі, шкіра, розбещений, пишнотілий, соромливість, доброчесність, сластолюбство).

А він таки повинен знайти це слово. Вигини, вигини… Ці маленькі улоговини мали обриси чаш, виготовлених за формою жіночих грудей. Здавалося, що то сліди, залишені велетенським тілом богині, яка відпочивала колись на цих пагорбах. Образ не блискучий, але завдяки йому він принаймні хоч наблизився до того, що шукав. Горбастий, лобастий, заглиблий, загиблий, дірчастий, квітчастий — його думки блукали лункими коридорами співзвуч та алітерацій, все далі й далі від вихідної точки. Він був закоханий у красу слів.

Коли, нарешті, він повернувся на грішну землю, то побачив себе на краю урвища. Вузька дорога стрімко пірнала вниз, у розлогу долину. На її протилежному схилі стояв Кром — мета його подорожі. Він натиснув на гальма; вид Крома був приємний, і тут варто було затриматися. З-поза темних дерев саду стрімко виростали три чіткі силуети веж. Будинок купався в яскравому сонячному світлі; стара цегла випромінювала рожеве сяйво. Яке тут було все пишне і стигле! І водночас–яке строге! Схил ставав дедалі крутішим. Г альма вже не могли стримати велосипед. Деніс пустив їх і помчав стрімголов униз. Через п'ять хвилин він був під брамою великого маєтку. Парадні двері були гостинно відчинені. Деніс прихилив велосипед до стіни і зайшов. Зараз він їх захопить зненацька.

Нікого він не захопив зненацька, бо там не було кого захоплювати. Скрізь було тихо. Деніс переходив з однієї безлюдної кімнати до іншої і з приємністю дивився на знайомі картини й меблі, на весь тон ледь помітний безлад, який свідчив, що тут живуть люди. Йому навіть подобалося, що ніде нікого немає; це було весело — блукати по будинку, немов дослідник, що вивчає мертву Помпею. Яке життя відтворив би археолог із цих забутків минулого і якими людьми заселив би порожні кімнати? Перед ним була довга картинна галерея з рядами респектабельних і (хоча, звісно, цього не можна говорити вголос) досить нудних італійських примітивістів, з китайськими статуетками та простими меблями невідомої епохи. Далі була озлоблена панелями вітальня. де стояли величезні фотелі, оббиті ситцем, такі собі оази комфорту серед суворої старовини, що закликала до умертвіння плоті. Далі — мала вітальня із світло–лимонними стінами, фарбованими венеціанськими стільцями і столами в стилі рококо, із дзеркалами та картинами сучасного малярства. Ще далі — бібліотека, прохолодна, простора й напівтемна, заставлена од підлоги до стелі книжками, здебільшого похмурими фоліантами. Потім — їдальня, по–англійському солідна й простора, з величезним столом червоного дерева, із стільцями, буфетом і картинами ХУШ сторіччя — родинними портретами та ретельно виписаними зображеннями тварин. Що можна відтворити на підставі таких даних? У довгій картинній галереї та бібліотеці багато було від Генрі Уїмбуша, а в малій вітальні, либонь, щось від Анни. Оце й усе. Серед того, що нагромадили кільканадцять поколінь, живі мешканці залишили зовсім мало слідів.

Він побачив книжку своїх віршів, що лежала на столі в малій вітальні. Який такт! Він узяв її в руки й розгорнув. Такі книжки критики називають "тоненьким томиком". Він прочитав навмання:

…Бездонна ніч свою мовчазну арку Простерла над вогнями лупа–парку;

І Блекпул у глибинах небосхилу Копає гомінку ясну могилу.

Деніс поклав книжку на місце, похитав головою і зітхнув. "Яким же генієм я був тоді", — подумки мовив він, наслідуючи старого Свіфта. Минуло вже місяців шість відтоді, як книжку надрукували. Йому було приємно думати, що він уже ніколи не напише чогось подібного. Хто б то міг її читати? Напевне, Анна. Пому хотілося, щоб це була вона. Може, вона навіть впізнала себе в гамадріаді молоденької тополі, стрункій гамадріаді, чиї рухи були схожі на погойдування деревця під вітром. "Жінка, що була деревом" — ось як Деніс назвав того вірша. Він подарував цю книжку Анні одразу ж, тільки–но вона вийшла з друку, сподіваючись, що вірші повідають їй те, чого сам він не наважувався сказати. Та вона ніколи не згадувала про книжку.

Деніс заплющив очі й побачив Анну перед собою: у червоному оксамитовому плащі, вона, погойдуючись, заходить із запізненням на три чверті години до маленького ресторану в Лондоні, де вони іноді разом обідали. А він сидить біля столу, змучений від чекання, роздратування, голоду. О, він був тоді ладен її проклясти!

Йому спало на думку, що господиня дому, мабуть, у своєму будуарі. Треба принаймні піти подивитися. Будуар місіс Уїмбуш був у середній вежі й виходив у сад. Із зали туди вели вузенькі кручені сходи. Деніс піднявся ними й постукав у двері.

— Прошу! — А, вона таки тут; краще б її не було. Деніс відчинив двері.

Прісілла Уїмбуш лежала на канапі. На колінах у неї спочивав бювар, і вона замислено гризла кінчик срібного олівця.

— Привіт, — мовила вона, підводячи голову. — Я й забула, що ви мали приїхати.

— Але, на жаль, я вже тут, — відповів Деніс вибачливим тоном. — Мені дуже шкода.

Місіс Уїмбуш засміялася. Розмовляла і сміялася вона низьким чоловічим голосом. Та й усе в неї було чоловіче. Велике квадратне, ще не старе обличчя, на якому стримів чималий ніс і блищали зелені очиці. А над усім цим підносилась пишна, старанно споруджена зачіска, причому волосся мало дивний, неприродно оранжевий відтінок. Дивлячись на неї, Деніс завжди згадував Уїлкі Барда в ролі шансонетки.

Так, це я вам заспіваю.

В опері вам заспіваю.

В опер–попер–попері!

Сьогодні на ній була пурпурова шовкова сукня з високим коміром і низкою перлів. Ці шати, яких не посоромилася б і королева–вдова, більше, ніж звичайно, робили її схожою на героїню якогось водевілю.

— Що ви поробляли весь цей час? — спитала вона.

— Ну… — сказав Деніс і з насолодою замовк, смакуючи свої дальші слова. В нього вже визріла і рвалася назовні надзвичайно цікава розповідь про Лондон і події в ньому — Почати з того…

Та було вже пізно. Запитання місіс Уїмбуш належало до тих, які в лінгвістиці називаються риторичними. Воно не потребувало відповіді.