Жовтий Кром - Сторінка 2

Це була скромна прикраса розмови, такий собі гандикап у світській грі.

— Ви застали мене за моїми гороскопами, — мовила вона, навіть не помітивши, що перебила його.

Трохи засмучений, Деніс вирішив приберегти свою розповідь для уважніших вух. Він холодно перепитав:

— Он як?

І задовольнився цією маленькою помстою.

— Я вам розповідала, як виграла цього року чотириста фунтів на Великих Національних?

— Так, — відповів він усе ще сухо й коротко. Вона розповідала йому про це щонайменше шість разів.

— Чудово, правда? Усе залежить від Зірок. За Минулих Днів, до того, як мені стали допомагати Зірки, я програвала тисячі. А тепер… — вона замовкла на мить, — зразу чотириста фунтів на Великих Національних. Ось що значить Зірки.

Деніс охоче послухав би ще про Минулі Дні. Але він був надто скромний і надто сором'язливий, щоб розпитувати. Там було щось схоже на банкрутство — це все, що він знав. Стара Прісілла — зрозуміло, тоді вона була ще не така стара і трохи жвавіша — розтринькала чимало грошей, сиплячи ними направо й наліво, граючи на всіх скачках, які тільки відбувалися в країні. Г рала вона й у карти. В різних легендах називалося неоднакове число тисяч, та завжди це була велика цифра. Генрі Уїмбушу довелося продати американцям кілька своїх примітивістів — одного Таддео да Поджібонсі, одного Аміко ді Таддео та чотири чи п'ять картин безіменних сієнських майстрів. То була остання крапля. Вперше в житті Генрі зробив по–своєму, і це, як видно, призвело до найкращих наслідків.

Веселому мандрівному життю Прісілли настав край. Тепер вона майже безвиїзно жила в Кромі, плекаючи якусь погано визначену хворобу. Знічев'я вона втішалася Новою Думкою та окультизмом. Пристрасть до перегонів усе ще не відпускала її, і Г енрі, котрий, власне, мав добре серце, приділяв їй сорок фунтів "ігрових" грошей на місяць. Майже весь час Прісілла проводила за складанням гороскопів коней і витрачала гроші на науковій основі, за велінням зірок. Г рала вона й на футбольному тоталізаторі і мала великий блокнот, куди були занесені гороскопи всіх гравців усіх команд футбольної ліги. Порівнювання одинадцяти гороскопів проти одинадцяти було справою дуже тонкою і непростою. Який–небудь матч між "Острогами" й "Віллою" призводив до такого гострого й заплутаного конфлікту на небесах, що нічого дивного, коли вона часом і помилялася.

— Мені так жаль, що ви в це не вірите, Денісе, справді жаль, — мовила місіс Уїмбуш низьким, виразним голосом.

— А мені аж ніяк.

— Бо ви навіть не уявляєте, що то означає вірити, не уявляєте, яким цікавим тоді стає життя. Все, що відбувається, має якесь значення; хоч би що ви робили — воно залишає слід. Ось, наприклад, я тепер у Кромі. Ви, певно, думаєте: життя її безбарвне, як вода в канаві; але я так не вважаю. І анітрохи не жалкую за Минулими Днями. У мене є Зірки… — Вона взяла аркуш паперу, що лежав на бюварі. — Г ороскоп Інмена, — пояснила вона. — (Я бо збиралась цієї осені трішки розважитися на більярдному чемпіонаті.) Я мушу підтримувати постійний зв'язок з Нескінченним. — Вона помахала рукою. — Окрім того, потойбічний світ і духи, моя Аура, місіс Ідді й необхідність переконувати себе, що ти не хвора, Християнські містерії й місіс Безант. Усе це просто чудово. Нудьгувати не доводиться ані хвилини. Не можу собі уявити, як я обходилася без усього цього раніше, за Минулих Днів. Хіба це втіха — метушитися і більш нічого, тільки метушитися? Щодня сніданок, чай, обід, театр, вечеря. Звичайно, це було мило, поки воно тривало. Та згодом від цього мало що залишилося. Про це дуже гарно сказано в новій книзі Барбік'ю-Сміта. Де ж вона?

Прісілла випросталася й простягла руку за книжкою, що лежала на столику коло узголів'я канапи.

— До речі, ви його знаєте? — спитала вона.

— Кого?

— Містера Барбік'ю-Сміта.

Деніс знав про нього небагато. Ім'я Барбік'ю-Сміта зустрічалося в недільних газетах. Він писав про Життєві Правила. Він міг навіть бути автором книжки "Що повинна знати молода дівчина".

— Ні, ми не знайомі, — відповів він.

— Я запросила його сюди на уїк–енд. — Вона перегорнула кілька сторінок.

— Ось місце, яке я мала на увазі. Воно в мене позначене. Я завжди позначаю місця, які мені подобаються. Тримаючи книжку в майже випростаній руці (вона була трохи далекозора) і жестикулюючи другою рукою, Прісілла почала неквапно, драматично:

— "Що таке хутра за тисячі фунтів, що таке чвертьмільйонні прибутки?" — Вона театрально відірвала очі від сторінки, велично кивнувши оранжевою копицею волосся. Деніс не зводив з неї захопленого погляду. Що це — Натура плюс хна, чудувався він, а чи одна з широко розрекламованих Удосконалених Перук?

— "Що таке трони та скіпетри?"

Оранжева перука — так, найімовірніше, це перука — знов підстрибнула.

— "Що таке розваги Багатих, пишнота Можновладних, гординя Великих, що таке нестримні розкошування Вищого Світу?"

Г олос, який запитально підвищувався від фрази до фрази, раптом упав і прогудів відповідь:

— "Вони ніщо. Марнославство, прах, пушинка, кульбаби під вітром, болотяні випари лихоманки. Все, що справді важливе, відбувається в серці. Видимі речі прекрасні, та невидимі в тисячу разів значливіші. Суть життя — саме в Невидимому".

Місіс Уїмбуш опустила книжку.

— Чудово, правда? — мовила вона.

Деніс визнав за краще не ризикувати й мугикнув нейтральне "гм".

— Атож, це хороша книга, прекрасна книга, — говорила Прісілла, відпускаючи по одній сторінки, що їх вона притримувала великим пальцем. — А ось тут написано про Озеро Лотоса. Розумієте, він порівнює Душу з Озером Лотоса. — Вона знову піднесла книжку й прочитала. — "У саду мого Друга є Озеро Лотоса. Воно лежить у маленькій улоговині, заквітчаній дикими трояндами і шипшиною, де ціле літо виспівує свої любовні трелі соловейко. В озері квітнуть лотоси, і пташки небесні прилітають сюди пити прозору воду й купатися…" Знаєте, що це мені нагадало? — вигукнула Прісілла, закривши книжку і засміявшись своїм гучним сміхом профундо. — Це нагадало мені, що робиться в нашому плавальному басейні після того, як ви були тут в останній раз. Ми дозволили людям із села приходити сюди вечорами купатися. Що тут діється, ви навіть уявити собі не зможете!

Вона нахилилась і заговорила інтимним пошептом, час від часу перериваючи розповідь і булькаючи глибоким сміхом:

— …Чоловіки й жінки разом… Я сама бачила з вікна… Звеліла навіть принести бінокль, щоб переконатися… Ніяких сумнівів. — Вона знову засміялася, а за нею й Деніс. Барбік'ю-Сміта було скинуто на підлогу.

— Час піти подивитися, чи накрито до чаю, — сказала Прісілла. Вона підвелася з канапи, зашурхотіла сукнею і пішла до дверей, переступаючи через шовк, що плутався в неї під ногами. Деніс попростував за нею, ледь чутно мугикаючи собі під ніс:

Так, це я вам заспіваю,

В опері вам заспіваю.

В опер–попер–попсрі.

А в кінці коротенький кучерявий приспівчик: "Ра–ра".

Тераса перед будинком являла собою довгу вузьку смугу дерну, обведену зовні красивою кам'яною балюстрадою. Обабіч стояли дві маленькі цегляні альтанки. Відразу за терасою було урвище, і тому вона видавалася дуже високою; балюстрада нависала над похилим лужком, що був унизу на відстані приблизно тридцяти футів. Якщо дивитися знизу, то висока й ще не пошкоджена стіна тераси викладена, як і весь будинок, із цегли, мала вигляд грізного фортечного муру, з якого відкривалися неозорі простори. Внизу, на передньому плані був закутий у камінь плавальний басейн, оточений товстими, неначе витесаними з граніту тисами. За басейном розлігся парк зі своїми крислатими берестами й зеленими галявинами, а на дні видолинка блищала вузенька річечка, її пологий протилежний берег був увесь у прямокутниках городів. Якщо глянути праворуч, угору по видолинку, можна було побачити пасмо далеких синіх пагорбів.

Стіл для чаю поставили в одній з альтанок, і, коли з'явилися Деніс та Прісілла, усі вже зібрались навколо нього. Генрі Уїмбуш розливав чай. Йому минуло п'ятдесят п'ять, але це був один із тих чоловіків, які непідвладні часові, яким можна дати і тридцять, і взагалі скільки завгодно. Деніс знав його майже завжди, відколи пам'ятав себе. За всі ці роки його бліде, досить вродливе обличчя нітрохи не змінилося, воно було подібне до його світло–сірого котелка, якого він носив і взимку, і влітку, — непідвладне рокам, спокійне, погідне й невиразне.

Поруч із ним, але відокремлена від нього й від решти світу майже непроникною стіною своєї глухоти, сиділа Дженні Малліон. Їй було років із тридцять, вона мала кирпатий ніс і біло–рожеве обличчя. Своє каштанове волосся вона заплітала в коси, які вкладала двома кільцями навколо вух. Замкнена у таємничій вежі глухоти, вона існувала осторонь від усіх і позирала на зовнішній світ гострими проникливими очима. Що вона думає про чоловіків, про жінок, про все інше? Цього Деніс ніколи не міг узнати. Загадкова самотність Дженні трохи непокоїла. Ось і тепер її, здавалося, тішило щось смішне, зрозуміле тільки їй, бо вона всміхалася сама собі, а її карі очі були схожі на блискучі мармурові кульки.

З другого боку від Г енрі Уїмбуша сяяло рожевою дитинністю і суворою цнотою кругле, як місяць, личко Мері Брейсгердл. їй було близько двадцяти трьох років, але ніхто б їй стільки не дав. Коротко підстрижене, як у пажа, волосся пружним золотим дзвіночком спадало їй на щоки. У неї були великі блакитні порцелянові очі, що дивилися з невинною і часом спантеличеною серйозністю.

Поруч із Мері непорушно й прямо сидів маленький, дуже худий чоловік. Зовні містер Скоган скидався на одного з вимерлих птероящерів мезозойської ери. Ніс у нього був, як дзьоб, а чорні очі поблискували, як у берестянки. Проте він був позбавлений пташиної тендітності, грації чи легкості. Брунатна шкіра на його зморшкуватому обличчі мала вигляд сухої луски. Руки були схожі на лапи крокодила. Рухався він рвучко й безладно, як ящірка або годинниковий механізм. Голос мав тонкий, як звук флейти, і якийсь ніби сухий. Шкільний товариш і ровесник Генрі Уїмбуша, містер Скоган завжди здавався значно старшим за нього, зате був по–юнацькому жвавий, не те що той — незворушний аристократ з обличчям, схожим на сірий котелок.

Якщо містер Скоган був подібний до викопного ящера, то в Гомбо все було цілком і істинно людське.