Журавлиний крик - Сторінка 6

Не подобався сьогодні старшині похмурий настрій Овсєева, небагато пуття чекав він і від Глечика, знав, що завтра потрібен буде його, командирський нагляд за всім і за всіма. Йому подобався Свист, він непогано поводився в ці тижні відступу, та хто його знає?.. Чоловік сидів у тюрмі, і хоч зовні веселий і товариський, але невідомо, що він носить у собі.

Думав і про Фішера. На мить старшині чомусь стало шкода того вченого, розумного чоловіка, не призвичаєного до знегод військового життя, безпорадного й кволого. Як вони від батальйону, так і Фішер від взводу підставлений тепер під перший удар, від якого хто знає, чи й буде порятунок. Думалося, хоч би він там не заснув перед світом, бо тоді може скоїтися лихо, яке і для них добром не скінчиться. Про себе Карпенко думав мало, він сам для себе був зрозумілий і простий, тож без найменшого сумніву й вагання знав: раз на нього поклалися комбат і командир полку, він не підведе. Може, вб'ють його, може, поранять, а як залишиться цілий, зробить усе, що буде треба.

Гоготіла, прискала іскрами грубка, за стіною десь дзюрчала з даху вода, шумів за стіною вітер, і дуже хотілося спати. Але старшина зусиллям волі відганяв дрімоту. Бійці сиділи на підлозі, не зводячи очей з казанка у грубці.

– Еге ж… Улипли ми на цьому чортовому переїзді, – тужливо сказав Овсєєв, кладучи підборіддя на зігнуті коліна. – Це вже аксіома.

На його слова ніхто не обізвався – не заперечив і не підтримав тих невеселих думок, тільки Глечик зітхнув у тиші та Пшеничний гучно висякався.

– Овсєєв, – глухуватим, але рішучим голосом сказав Карпенко, коли запала тиша, – бери гвинтівку і – на варту.

Овсєєв круто повернувся на підлозі.

– А чому я? Що я, гірший за інших?

– Без розмов.

– Давай, давай, Паничу, – під'юджував Свист. – Не бійся, каші не прогавиш. Залишимо, клянуся солоним огірком з хвостом оселедця.

Овсєєв посидів ще, потім неквапливо застебнувся і неохоче вийшов, хряпнувши дверима.

Каша вдалася на диво смачна. Свист непомітно поклав на дно казанка витягнуте у Пшеничного сало, від чого все це несолоне місиво вийшло досить жирне й наваристе. Їли всі разом, з однієї посудини, дружно скребучи дерев'яними й алюмінієвими ложками, а Свист – навіть трофейною виделкою, скріпленою з ложкою. Коли вже насподі лишилося небагато, Карпенко облизав ложку й сказав:

– Досить. Решта Овсєєву й Фішеру…

– Ну, братухо Мурло, як каша? – хитрувато спитав Свист.

– А нічого. З голоду сама в роті тане, – задоволено відповів Пшеничний. На його мордате, з товстими губами обличчя лягла лінькувата ситість.

– За це дякуй самому собі. Добре в тебе було сальце.

Пшеничний вражено закліпав очима, здогадався й відразу схопився за торбу.

– Злодюга ти, Свисте, ось хто, – злісно кинув він з темряви, мацаючи свій напакований мішок. – За такі штуки тобі треба пику набити, блатняго.

– Для твого ж пуза, диваче, – жартував Свист. – А то кокнули б тебе завтра голодного, і який-небудь Ганс покраяв би твоє сало тоненькими скибочками та на свій бутерброд. А так ось і життя повеселіло, наче сто грамів пропустив.

Пшеничний усе ще бурчав у своєму кутку, а розморений ситістю Свист солодко розлігся на підлозі, розкинувши криві ноги.

– Ну от і чудово, – казав він, погладжуючи свого живота. – Давно такої насолоди не відчував. Хіба що тоді, як із табору вийшов.

– Слухай, Свист, а за що ти до табору попав? – спитав Карпенко, скручуючи цигарку. Він знову вмостився на тапчані, теж подобрів від тепла і їжі, став по-домашньому простий, товариський, приязний – такий, як і всі.

– Ет, довга історія. Історія з географією. Було діло, ага.

– Може, нізащо?

– Не скажу, – відразу посерйознішавши і щось згадуючи, відповів Свист. – Було за що. Могли б і більше припаяти, відбрикався двома роками. Можу розповісти, коли цікавить.

Він помовчав, поглядаючи на задимлену стелю, прислухався до негоди надворі, потім зітхнув і пошурував у грубці. Там щось стрільнуло в жару, яскравіше спалахнули дрова, освітивши насупленого в кутку Пшеничного, зацікавлене кирпате лице Глечика й замислене обличчя старшини.

7

– Дурний я чоловік… ось. Шалений, безголовий… – почав Свист. – Взагалі йолоп. Тільки тепер зрозумів це. Як кажуть, не воші мене заїли, а молодість загубила. Жив у Саратові, на Монастирці. Розкіш містечко, скажу вам, перший сорт – Саратов… еге ж… – Він помовчав, мрійливо пригадуючи щось і все поглядаючи в грубку. – Чотири роки вже, як не був там, душа знудьгувалась. Ага… Так ось, учився трохи. Учитись не любив. Та й дисципліна кульгала. Мати, бувало, ходить, ходить до школи – частенько викликали, лупцює мене, а толку ніякого… А взагалі била мало. Треба було б більше, тоді, може, й людина вийшла б, а так – ні те, ні се.

Підріс трохи, зашився в компанію – дружки любенькі, ярина зелена. А все-таки славний був час. Привілля, особливо влітку. Мати на роботі (на підшипниковому заводі працювала), а я – мов у раю. На кладовищі у війну граємо – до речі, там у нас Чернишевський, письменник, похований, – діловито повідомив Свист, повернушись до Карпенка. – Пам'ятник такий величезний – як курінь, стоїть. Так ось – на кладовищі, на Лисій горі, в сосняку, а іноді вирвемося й на Волгу. Ото, братці, щастя, ярина зелена, сто чортів і бочка рому. Ніхто в тих місцях не бачив Волги? Ні? О, є на що подивитися. Широчінь, простір, вода, сонце, небо і, якби ви поглянули, райський куточок – Зелений острів посередині. Схопимо чийогось човна, попливемо туди і – забав на два дні. Мати шукає – і в міліції, і в колонії, і в тюрмі, а ми на острові кинджали вистружемо й розбійників удаємо.

Потім пішов працювати. – Вітька зітхнув, засунув у грубку край якоїсь дошки, заклопотано пошурував там тріскою. – Спочатку Григорій Семенович, сусід наш, мене до токарного діла призвичаював. Працював на тому самому підшипниковому, втулки робив. Спершу нічого, а потім набридло – гірше від редьки. Вранці – втулки, увечері – втулки, вчора – втулки і завтра – втулки, взимку і влітку – самі втулки. Уже ці кільця та дірки снитися вночі почали – гидота! З нудьги до горілки приохотився. Випивав. Якось у пивниці познайомився з одним чоловіком – Фроловим звали, щоб йому дишло в пузо! Так хитро до мене під'їхав, і так і сяк, дивлюся – мила людина. І грошей не шкодує. Пили. Спритно він мені житуху отруїв, і не помітив, як оступачив дурня. Ти, каже, свій хлопець, навіщо тобі мозолі натирати? Хочеш, улаштую, робітка – лафа. І що ж? Улаштував продавцем у хлібний магазин. Працюю місяць, другий. Не скажу, щоб дуже подобалося. Правда, ситий (а тоді голоднувато було на Волзі), а так майже як і на підшипниковому – нудна робота, ріж та й ріж кілограми. П'ять тонн сьогодні, п'ять тони завтра. Дарма що хліб, а за день так наріжешся, що гірше, ніж на заводі, стомишся.

Хотів уже драла дати з цього щастя, та одного разу з'явився цей Фролов. Каже, приходь у "Поплавок", діло є. Приходжу. Сидять у кутку під пальмою – мій Фролов і ще один, дядьком Огієм звали. Що, думаю, за діло? Випили, закусили – нічого не кажуть, ще випили, закусили – мовчать. Ще й ще. А потім Огій і каже: так, мовляв, і так, підкинемо кілька пудиків понад накладну – продаси? Продам, кажу, не залежиться: товар ходовий. Ну от і порядочок, хлопець свійський, тішиться Огій. А мені сп'яну і невтямки, що це – мій перший крок до чорта в зуби. Добре на душі, сміливість так і пре, догодити хочеться людям – ось і згодився. А не знав того, ярина зелена, що сьогодні – кілька пудів, а завтра – десяток, а опісля – тоннами підкидатимуть мені хлібець. Прийде машина, почнуть вивантажувати – цей самий Огій і ще один, дивлюся – на вазі дві тонни. А накладну дають на півтори. Решта – наше. Гроші зайві всі їм віддавав. А вони ділилися. Спочатку скребло в мене на серці, думаю – до добра не доведе. А потім ті гроші збили з пантелику – повалили купою. Не звик стільки мати, що робити з ними? Не проп'єш: півлітровка шість карбованців, і тільки.

– Ну, це ти брешеш, – докинув Пшеничний. – З грішми ще ніхто не мав клопоту.

– Не мав? – ущипливо перепитав Свист. – Що ти розумієш, Мурло, душа копійчана…

– Гаразд, годі вам. Давай далі, – обірвав сварку Карпенко.

– Ага. Ну, тут розпалилася моя фантазія, захопивсь я фотографією. Купив апарат, усяке до нього причандалля, почав псувати папір і пластинки. Знімав. І на Волзі, і на Зеленому острові, і в парку. Наловчився з часом – нічого виходило. Подумав був: а чи не вступити мені до фотоартілі? Сказав якось Фролову – той тільки зубами заскреготав. Спробуй, каже.

Так, живу далі. Набридло фото, купив байдарку і ввечері, у вихідні – на Волзі. О, це я любив. Мабуть, душа така: завжди простору прагне. Фролов з Огієм теж інколи приходили, катав. Потім продав байдарку, купив моторку. Знову Зелений острів, та вже – не розбійники, а злодії, і не гра, а насправді. П'ємо, рибу ловимо. Туди ж якось раз привезли вони Льольку. Дівка, братці, розкіш, ярина зелена. Пальчики оближеш. Вогняна, бойова, весела, і захмеліла моя голова за один вечір – і горілки не треба. Купалися, пили, і там, у кущах, зловчився я, згріб її в обійми й поцілував. Думав, у морду ляпне, а вона – куди там – обхопила мене обома руками за шию, вп'ялася в губи, і дух мені перехопило, наче в яку прірву полетів.

Закрутило мене кохання з цією Льолькою, місця собі не знайду. Кажу, давай одружимося, житимемо по честі, а вона тільки сміється. Ходить до мене на побачення, цілується, але все потай, щоб Фролов не знав. Що ти, кажу, маленька чи він – батько тобі, чого боїшся? Не можна, каже, щоб довідався, і все. Не знаю, чим би це скінчилось, якби одного разу така історія не сталася.

На якесь свято домовилися зустрітись, приходжу, а вона стоїть біля танцмайданчика в парку з цим самим Фроловим. Відчув я недобре, але підійшов, а Фролов бере мене за лікоть і відводить на бічну алейку. Думаю, щось буде, а він отак мені каже: облиш Льольку, не чіпай – не твоя. Лють у мені скипіла. А чия, кажу, мо', твоя? Моя, каже, і очі як у вовка горять, а рука в кишені щось намацує. Ну, я не зважав на це, зловчився та добре садонув його у вилицю. Зчинилася бійка, штрикнув він мене фінкарем у лопатку, але і я кулаком почастував. Позбігалися люди, зарепетувала Льолька, ну, нас і взяли.