Журавлиний крик - Сторінка 4

Але не закричав, а поволі йшов до них, хоч його поривало дременути звідси, щоб не бачити й не чути нічого.

За поламану косу Яшка працював у них зайвий тиждень – стогував, сушив, звозив сіно, потім ще допомагав у жнива. Іван до нього ставився доброзичливо, після того випадку на сіножаті він у душі відчував і свою провину й затаєну невиразну кривду. Вони заприятелювали, ходили разом купатися, ставили на кротів пастки й ніколи не говорили про батька. Іван знав, що Яшка ненавидів господаря, ця його неприязнь непомітно передалася й молодому Пшеничному, він відчував, що батько – зажерливий, злий, несправедливий і що це недобре.

Минуло кілька років. Іван втягнувся в селянську роботу і, всупереч собі, в усьому йшов за батьком, який нещадно школив сина в нехитрій землеробській науці, що її осягнув на практиці сам. Яшка незабаром пішов на службу в Червону Армію, відслужив там два роки й повернувся до села зовсім іншим – змужнілим і порозумнілим. Через якийсь час він став заводієм усіх молодіжних справ у селі, почавши цю свою діяльність з гуртка войовничих безбожників.

Іван взагалі цурався сільських хлопців, до села ходив хіба що в свята на вечірки, а так жив відлюдкувато – своїм хутором, господарством, під щоденним батьківським наглядом. Але взаємна прихильність молодого Пшеничного і колишнього наймита Яшки, певно, не згасла в серцях обох, і ось одного разу пізньої осені, зустрівшись на сільському вигоні, Яків запросив Івана прийти ввечері подивитися на репетицію безбожної п'єси. Іван не подумав тоді, як до того поставиться батько, й згодився; увечері намазав дьогтем юхтові чоботи, надяг чумарку й пішов. Там йому сподобалося. Хоч сам він і не брав участі в п'єсі, проте подивитися на інших було цікаво. Згодом він зачастив до тієї похилої вдовиної хатини, ближче зійшовся з хлопцями й дівчатами, його не кривдили, хоч часом незлобиво насміхалися й жартома обзивали молодим підкуркульником.

І ось про це якось довідався батько й одного ранку, не тямлячись від злості, нагримав на Івана, вдарив вуздечкою матір, коли та заступилася за нього, і пригрозив вигнати з дому безбожника-сина, який зганьбив на старості літ батькову честь. Іванові було дуже прикро, але давня закореніла звичка в усьому скорятися батьковій волі взяла гору, і він перестав навідувати Яшку. Яків це помітив. Якось, разом повертаючись з млина, вони щиро розговорилися.

Говорив, правда, Яшка, Іван слухав, бо за вдачею був мовчазний, але не погодитися з хлопцем не міг. А Яків розповідав про класову боротьбу, про крах приватновласницьких звичаїв, про те, що старий Пшеничний – сільський глитай, що він виснажив його, Іванову, матір, як наймита, заїздив і самого Івана, що він ладен луснути від зажерливості.

"Слухай, як ти живеш з ним? Я втік би від такого лиходія. Хіба це батько?"

Іванові було вельми тяжко. Вони йшли тоді тихою піщаною дорогою за навантаженими возами, і в його очах, наганяючи нездоланну млість, мигтіли й мигтіли колеса. Він вірив Яшці й розумів, що краще було б йому порвати з батьком, піти на свій хліб, як-небудь прожив би, але на це не вистачало відваги. Отак, як слід не зімкнувшись, назавжди розійшовся його шлях з громадою, з тими, хто дав би йому віру в життя, у власну гідність і, може, вберіг би душу від нестерпних мук самотності.

Далі, через якийсь рік чи два, батька розкуркулили – забрали до сільради все їхнє майно, описали будівлі, а самого з матір'ю вислали. Іван тієї зими жив у містечку в дядька і вчився в семирічці. Дядько був непоганий чоловік, майстер на всі руки, до племінника ставився так само, як і до своїх трьох дочок, і ні за що не докоряв йому. Але по ледь уловимих прикметах та дрібницях юнак бачив, що він усе ж таки тут зайвий, що він чужий, і від того Іванові не було радості. Учився він непогано, розумів і любив математику й після семирічки подав документи до вчительського технікуму. Він чекав екзаменів, чекав і мріяв, убачаючи в своєму студентстві єдиний щасливий вихід з того глухого кута, в який його загнало життя. Але на екзамени його не викликали, документи незабаром повернули, і в казенному папері холодно пояснювалося, що до технікуму прийняти його не можна, бо він – син куркуля.

Це було величезне горе для молодого Пшеничного, куди більше ніж розкуркулення, бачити яке йому не довелося, перша справді невигойна рана в душі. Іван подумав, що він не такий, як усі, що батькова тінь, мов прокляття, тепер застуватиме йому дорогу в житті. Але змінити щось, здавалося йому, було вже пізно.

Після невдалої спроби вчитися далі Пшеничний – уже рослий, призвичаєний до праці парубчак – з рік опановував у дядька мулярське ремесло, а потім подався до міста шукати свого хліба і свого щастя.

У Брянську він вступив до мулярської артілі, потрапив до бригади таких, як сам, молодих хлопців, мурував фабричні озії, по вузьких дощаних помостах ганяв тачки з розчином, по драбинах таскав на поверхи цеглу. Себе він не шкодував, працював із запалом, з батьковою заповзятливістю, і це невдовзі помітили товариші й начальство. Його хвалили на зборах, ставили за приклад іншим, і хлопець поступово почав забувати про свою неповноцінність і нещасливу долю. Про батьків він не розповідав нічого, листів від них не одержував і не знав, де вони та що з ними. Уночі йому іноді снилося що-небудь з дитинства, і тоді його огортав жаль за тихою, забитою матір'ю; батька він не згадував, знав: він і там такий самий зажерливий, злий і затятий.

У той час на будові створили комсомольський осередок, багато хлопців вступило до комсомолу і, звичайно ж, потягли туди й кращого муляра Пшеничного. Юнак подумав, погадав, і в нього, заохоченого довір'ям і вже повеселілого після недавніх знегод, прокинулася надія, що й він може стати людиною, тож і написав заяву. На зборах попросили розповісти все про себе, батьків та родичів і, коли почули, що він син куркуля-хуторянина, його не прийняли.

Він тяжко переживав, кілька днів не ходив на роботу, крижем лежав у гуртожитку. Сталося так, що не знайшлося нікого, хто був би йому ближчий за інших, утішив би тієї хвилини, підбадьорив. До нього раптом змінили ставлення всі найщиріші приятелі, почали цуратися хлопця, трималися осторонь своєю комсомольською компанією. Це була образа, що не забувається до смерті. Іван Пшеничний тепер уже остаточно повірив у свою відчуженість, і його вперте серце зажадало помсти.

Він поїхав з Брянська, жив якийсь час у Донбасі, працював на шахтах і всюди пам'ятав, що він не рівня іншим, що він – класовий ворог, що між ним і людьми пролягла глибока прірва в житті. Він намагався забутись часом у праці, часом – у горілці. Але це не забувалося, не минало ніяк і ніде. Про це йому нагадали у військкоматі, коли призивали до армії. "Ти – син куркуля і служитимеш у робочому батальйоні", – сказав заклопотаний метушливий капітан. І Пшеничний став червоноармійцем робочого батальйону – трохи вчився військової справи, а більше працював: будував залізниці, мости, тунелі. Це було в Сибіру, взимку він наловчився їздити на лижах, у змаганнях одного прекрасного дня посів перше місце. І коли якось стали організовувати лижний агітаційний пробіг на двісті кілометрів, то як кращого лижника записали й Пшеничного. Він був радий відзначитися бодай цим своїм умінням, але й тут, мов чорний кіт, з'явилося на його дорозі колишнє. Уже зі старту його повернув комісар, сказавши, що йому їхати не можна, бо в нього, червоноармійця Пшеничного, не все гаразд з біографією.

Згодом ще було багато дрібних і великих образ, викликаних батьковим минулим, і Пшеничний скорився, відступив набік, не ліз більше туди, де були не такі, як він, люди. Тільки сам собі, сам для себе, наперекір усім – такий вовчий девіз поступово засвоїв Іван Пшеничний. Він не гребував нічим: коли треба було, обманював, крав, ошукував, до слабших у нього завжди скипала ненависть, сильніших він побоювався і теж ненавидів. Він розумів, що поводився негарно, не по-людському, робився злим і недобрим, як батько, але переінакшити себе вже не міг і котився все більше туди, куди женуть людину її образа і злість.

Коли почалася війна і німецькі війська посунули на наші землі, серед величезного моря біди й сліз був чоловік, який таємно радів. Цим чоловіком був боєць запасного батальйону Іван Пшеничний, який згодом став фронтовиком і сьогодні ось остаточно намірився здатись у полон.

5

Уночі вітер поступово стих, зате звідкись із шелестливої темряви почав накрапати дощ. Відразу намокли капловухі пілотки на головах бійців, поступово набрякали вологою, важчали, ставали лубом шинелі. Свіжорозкопана земля швидко перетворювалася в глей і налипала на черевики.

У похмурому мовчанні бійці знову налягли на роботу. Більше навпомацки, бо майже нічого не могли бачити, вони скребли в темряві лопатками – копали траншею, щоб з'єднати нею всі стрілецькі окопчики. Та тривога, що несподівано охопила їх від недавньої перестрілки в тилу, поволі влягалася, наткнувшись на сувору непохитність старшинської упевненості в своїй силі й удачі. Карпенко, здається, був спокійний, такий, як і завжди, хіба що тільки менше покрикував на людей, а вночі на якийсь час і зовсім примовк. Та й інші теж працювали мовчки, більше наслухували: хіба мало що може принести їм ця фронтова непогожа ніч?

Напрацювавшись і віддавши лопатку Овсєєву, старшина сів на бруствер і замислився. Чим більше минало часу відтоді, як вони розстались із своїм батальйоном, тим усе щільніше обступали його турботи-думки. За день вони відірвалися від ворога, знесилений бомбуваннями, полк поспішав відступити за ліс, окопатися, налагодити оборону і якось удержатися на лісовому рубежі. Дорогу – підступ до цієї оборони – комбат наказав утримувати добу. Ніч стоїть ось тиха, а хто знає, яким буде завтрашній день? Підуть німці іншим шляхом чи наваляться на цю дорогу, і тоді, звісно, їм, шістьом, доведеться набратися горя. Ця думка весь час гризла старшину і тоді, коли він допомагав Овсєєву копати, і тоді, коли сидів, прислухаючись до звуків ночі. Зовні спокійний і завжди впевнений у своїх вчинках, Карпенко насправді був не такий. Але за тривалий час командирської служби він засвоїв правило: усі сумніви приховувати в собі, а напоказ виставляти тільки залізну впевненість та непохитну твердість волі.