Журавлиний крик - Сторінка 5

- Василь Биков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

"Твоя правда чи ні, а сказав – стій на своєму", – так колись учив його старшина надстрокової служби Броваров, і Карпенко на все життя запам'ятав мудрі слова старого служаки.

Дощ усе сіявся й сіявся рідкими дрібними краплями, від яких мокріло обличчя, і по скронях, стікаючи до шиї, котилися неприємні холодні струмені. Старшина встав з бруствера й оглянувся: забувати про обережність тут не випадало. Усі копали. Поруч Свист та Овсєєв, з того боку сторожки – чутно було – длубався Глечик. З усіх боків обложила землю глупа ніч, негода, холоднеча й невиразна, як давно забута турбота, незрозуміла тривога.

Не почувши нічого підозрілого, Карпенко взяв з бруствера свій мокрий "ручник" і, ховаючи його від дощу, поставив під стіну сторожки. Потім переніс туди ж дві скриньки патронів і зупинився біля розгрузлої землі над траншеею, де, сопучи й покректуючи, копирсався Овсєєв. Боєць відчув, що поруч старшина, і, не розгинаючись та все колупаючи землю лопаткою, поскаржився:

– Сізіфова праця: довбаєш, довбаєш – і ніякого сліду.

– Погано довбаєш, виходить, – думаючи про щось інше, сказав Карпенко.

Овсєєв кинув у темну яму лопатку й випростався.

– А взагалі на якого біса все це? Полк відійшов, а нами прикрився? Як це називається?

Він був стомлений, важко дихав і говорив з давно накипілою злістю.

– Це називається: виставити заслін, – спокійно відповів старшина.

– Ага, заслін? А чим кінчається такий заслін, тобі, командире, відомо?

– На що ти натякаєш? Га? – розсердився Карпенко.

Овсєєв заворушився в траншеї, шпурнув у темряву грудку і сказав тоном, що давав зрозуміти: дарма сперечатися про те, що й так ясно:

– Що там натякати! Ти й сам знаєш: смертники ми, ось хто!

– От що, Овсєєв, – помовчавши, твердо сказав старшина. – Ти думай що завгодно, але базікати не смій! Чуєш?

Він не хотів більше розмовляти з цим бійцем, який надто швидко здогадався про все те, чого краще було б йому не знати, і пішов геть. Чоботи ковзали по розмоклих грудках землі, стомлене тіло від холоду проймали дрижаки. У довколишній темряві шумів рясний дощ, барабанив по шматку бляхи на даху сторожки.

Старшині було неприємно, що його затаєні навіть від самого себе здогади й підозри так легко збагнув цей хитруватий, тямущий боєць. Прослуживши разом з ним кілька днів, Карпенко так і не знав, який насправді цей Овсєєв і як йому, командирові, ставитися до нього. Якби було це в мирний час, то з Овсєєва, мабуть, вийшов би непоганий боєць – такий на політзаняттях одержував би самі п'ятірки, краще за багатьох справлявся б з фізпідготовкою, та й щодо інших наук багато кому довелося б позаздрити йому. Але тепер, у лиху годину війни, Овсєєв своєю хитрістю, надмірною здогадливістю та кмітливістю щодо різних ходів-виходів не подобався старшині. Правда, прямих причин для обурення ще не було, а тому не було й твердої впевненості, що почуття це справедливе.

"От добре", – задоволено подумав Карпенко, підходячи до Глечикової позиції. У нічній пітьмі невиразно чорнів високий бугор бруствера, що його вимостив цей боєць, а десь у темній глибині траншеї все шурхала й шурхала з лопатки сира земля.

Карпенко помовчав, задоволений старанням молодого бійця, хотів похвалити його, але стримався. Такі слухняні, як Глечик, у мирний час, якщо мають певні здібності, теж бувають добрими червоноармійцями, дисципліни вони не порушують, за їхні вчинки до начальства не викличуть. Але яким він буде завтра, цей тихий, покірливий Глечик? Мабуть, уткне голову в куток своєї глибокої траншеї і тремтітиме, поки навколо відгримить бій, а мо', й гірше? Найважче в такому випадку, як старшина знав по собі, це – початок. Пережити його, витримати, а там почне вже гартуватися справжній боєць.

– Ти звідки, Глечик? – спитав Карпенко, стоячи над траншеєю.

– Я? З Білорусії, Бешенковицького району, коли чули, – скромно відповів боєць.

– А як же ти тут опинився, в Росії?

– Утік. Був у Вітебську, у ФЗН учився, а як німцй підступили, утік. У Смоленську пішов до військкомату – прийняли в армію.

– Доброволець, виходить? – удавано здивувався старшина.

– Ба ні. Мій рік почали вже призивати. Якраз того дня у військкомат наказ надіслали – брати двадцять третій рік.

– То скільки ж тобі?

– Ну рахуйте – з двадцять третього року, вже вісімнацять.

– Так, небагато, – задумано мовив Карпенко. – А чому це ти сам копаєш? Де Пшеничний?

– Та хай, я й сам упораюсь, – ухильно відповів з темряви Глечик.

– Пшеничний! – покликав старшина. – Берись допомагай. Бач, на одного хлопця звалив стільки роботи.

Десь поруч, не дуже поспішаючи вилазити з окопчика, вовтузився в чорнобилі Пшеничний, потаємні думки якого було так несподівано перервано. Цього разу він не заперечував, слухняно стрибнув у Глечикову траншею і взяв з його рук лопатку.

А дощ припускав усе більший. Важчала на плечах шинель, чоботи чвакали в набухлій вологою землі. Від залізниці старшину покликав Свист – Карпенко підійшов до нього.

– Приймай роботу. Все, – сказав боєць.

Старшина скочив у траншею, пройшов кілька кроків, в одному місці вона була до пояса – не більше.

– Давай глибше, так не піде.

Вітька Свист мудровано вилаявся, постояв, віддихався і, завзято поплювавши на долоні, знову заходився копати.

6

Мабуть, уже тільки майже опівночі вигнута дугою траншея сяк-так з'єднала п'ять стрілецьких окопчиків. Не скрізь вона була потрібної глибини – на ділянці Пшеничного, якому разом з Глечиком випала ще й Фішерова частина, вона сягала не більш ніж до колін. А про зграбність уже нічого було й казати – вийшла вона крива й кострубата: звісно, нічна робота. Та на це тепер не дуже зважали ні бійці, ні їхній командир.

Усі вони страшенно намокли, і опівночі Свист, першим закінчивши свою роботу, навідавсь у сторожку, затулив якимось ганчір'ям обоє віконець і взявся розпалювати в грубці. Старшині, який прийшов туди слідом, це самоправство не дуже подобалося, проте він не заперечив ні Свисту, ні Овсєєву, коли той невдовзі теж заходився коло того діла. Карпенко розумів, що людям, як-не-як, треба відпочити до ранку, бо завтра на них чекає немало інших турбот, інших, куди важчих справ.

Так поступово в цю покинуту людьми халупу зійшлися всі п'ятеро. У розчиненій грубці весело горіли сухі соснові тріски, а дбайливий Свист усе щось трощив на підлозі своєю незамінною піхотинською лопаткою.

Затишку було тут небагато; дуло з вікон, дим не хотів іти в комин і, розповзаючись під низькою стелею, виїдав людям очі, та все це здавалося їм раєм після тієї негоди, від якої вони сюди сховалися. Головне – тут було сухо, мокрота й холод лишилися за дверима і нагадували про себе тільки невиразним шерхотом вітру та стукотом дощових крапель по даху.

Карпенко приліг на тапчані, витягнувши обліплені гряззю ноги. Тіло відразу зборола солодка знемога, так і кортіло заплющити очі й безтурботно подрімати кілька хвилин. Коло грубки, мов зачаровані, втупилися в миготливий вогонь Овсєєв і Свист, у потемках біля порога, крекчучи й сопучи, перевзувався Пшеничний. Позаду всіх приткнувся Глечик, постать якого розпливалася в напівтемряві.

– Ех, ярина зелена, думаю іноді й дивом дивуюся, як недоладно людина зроблена, – розважливо говорив Вітька Свист, перегортаючи тріскою жар. – Коли є багато, то хочеться ще більше. А коли нема нічого, то якась дрібниця – вже мрія. Нещодавно під Щербаками, коли нас розпластували танки, я тільки й мріяв: скоріше стемніло б. Здавалось, усе віддав би за одну хвилину темряви. А тепер от і німців нема, і танків не чути, то хочеться ще й тепла, і сухого місця. Дивно…

– Відкрив Америку, – буркнув Овсєєв. – Ще Шекспір писав: "Коня, коня! Півцарства за коня!" Розумієш? За коня. Припече, то віддаси.

Він міцно обхопив коліна білими пальцями й сидів так, поглядаючи в грубку, – стомлений, роздратований і невеселий.

– А що це німець сьогодні: запропастився чи заблукав? Не чути щось, – накручуючи обмотку, обережно зауважив Пшеничний.

Свист люто глянув на нього.

– Ага, чекай, заблукає він тобі. Настане ранок – почуєш. – Він ще поворушив тріскою у грубці й раптом вигукнув: – Хлопці! Ідея! Давайте вечерю злагодимо. А то, їй-бо, кишка з кишкою свариться. Пшеничний, діставай свій казанок!

– А що зваримо?

– Ну, братці, що в кого є. У мене – півпачки пшона.

– У мене горохового концентрату трохи було, – озвався Глечик.

– Чудово. Зваримо кашу на згубу фашизмові, – розохотився Свист. На його білявому, тонкогубому обличчі сяйнуло захоплення. – Мурло, неси води, та чистої набери, як з-під крана.

– Де її набереш тепер чистої? Усюди грязюка.

– Ото дивак, ярина зелена. Під дах підстав. Забув, як бабуся ночви наливала, а ти солдатського казанка не набереш?

Пшеничному не хотілося вставати з місця, але не було бажання й заводитися з цим Свистом, і він незграбно підвівся з підлоги, зав'язав свою торбину й вийшов. Як тільки за ним зачинилися двері, Вітька враз підхопив його напакований мішок і спритно запустив туди руку.

– Так, ремінь командирський Мурло на кінець війни припасає, якась банка, нова сорочка, сухі онучки – на, Салаго, на переміну буде. – Він тицьнув Глечику пару онуч і знов поліз у торбу. – Ага, ось він, окрайчик, так, так… цукру грудочка… о, братці, сало! Ура Пшеничному, от молодчина, не все з'їв. Каша буде з салом.

Він швиденько зав'язав лямки торбини і шпурнув її в куток.

– Слухай, Свист, недобре робиш, – кинув з тапчана Карпенко. – Треба б спитатися.

– Еге, спитатися! Дулю ти в нього, скнари, візьмеш.

Незабаром прийшов з водою Пшеничний, подав казанок Свисту й тихо сів на своє місце в кутку. Свист, моргнувши білими віями, лукаво подивився на нього.

– Братухо Пшеничний, чи немає в тебе якого шматка до загальної складчини?

Пшеничний мовчки покрутив головою. Свист знову підморгнув друзям.

– Ну що ж… Обійдемося гречко-вівсяною сумішшю.

Втиснутий у грубку казанок з водою незабаром зашипів на жару, а Свист на розстеленій полі шинелі почав розтирати сухі шматки концентрату. Овсєєв похмуро дивився на вогонь, щулився за Свистовою спиною вайлуватий Глечик, а в кутку невиразно ворушилося широке обличчя Пшеничного. Старшина, підперши голову рукою, лежав на боці, поглядав на свій нечисленний взвод і думав. Хто знає, як їм пощастить завтра, чи впораються вони з тим завданням, заради якого їх тут залишили? Чи вистачить у них сили й уміння? Чи всі подолають страх? Кому судилася доля вистояти до кінця? Командир усе ще не міг примиритися, що людей йому дали без вибору, перших, хто попався комбатові, а це, на його думку, було неправильно.