Журавлиний крик - Сторінка 8

К бісу цю війну, к бісу муки й кров, коли людині треба тільки одного – жити. Стільки насолод у цьому житті – спізнаних і ще не спізнаних, стільки радості й щастя, що гинути на самому його початку— злочин щодо себе. Цей твердолобий Карпенко ладен розбитися на дрізки, аби тільки виконати якийсь безглуздий наказ. А Овсєєв звик завжди зважувати, аналізувати, думати й знаходити для себе найкращий з усіх можливих вихід.

Цю звичку він набув давно, ще в школі, коли збагнув, що більшого іноді можна досягти й малими засобами. Він багато читав, учився легко, і вчителі та товариші вважали його здібним, розвинутим учнем. Без особливого зусилля давалися йому гуманітарні науки, математику він також знав, але дедалі більше не полюбляв. Вона вимагала ретельності, наполегливості, уїдливості до дрібниць, а це було не до вподоби легковажній вдачі Алика. Нескінченні домашні завдання з алгебри, тригонометрії, фізики забирали в нього весь вільний час, такий потрібний для спорту, втіх та розваг. І він домовився з однокласником Шугайлом – обмеженим учнем-переростком, який непогано справлявся з математикою і сидів другий рік у восьмому класі через цілковиту нездатність до мов. Цей Шугайло виконував за Алика всі домашні завдання з математики, писав за нього контрольні, полегшував усі його математичні обов'язки. Алик допомагав йому писати диктанти й твори, але робив це хитро, і якщо з математики оцінки в них були однакові, то з мовних робіт оцінка в Шугайла рідко коли сягала "4". А Алик майже не мав четвірок, він був відмінник.

Батько його, військовий лікар підполковник Овсєєв, у справи юнака-сина втручався мало, у нього було по зав'язку власного клопоту. Зате мати, вже немолода й дуже лагідна жінка, пестила єдиного свого синка за п'ятьох батьків і п'ятьох матерів. З дитинства вона вбачала в Аликові тисячу талантів і незвичайних обдарувань. Досить було малому, пустуючи, торкнути клавіші піаніно, як мати вже захоплювалась і хвалилася перед чоловіком, сусідами, знайомими: "Він же чудо-дитя – узяв акорд! О, він буде композитором!" Коли Алик незграбно виводив на папері послиненим олівцем якісь кривулі, мати підхоплювала той папірець і бігла всім показувати – ось який здібний її син! Коли синок кривдив когось із малюків у дворі й на нього скаржилися сусідки, вона, зачинивши двері, казала: "Молодчина, синку. Не дозволяй, щоб над тобою брали гору".

Підрісши, Алик пішов до музичної школи, непогано провчився там два роки, але потім покинув. Мати через це дуже переживала, дивувалися педагоги, чому це він, хлопець, наділений хистом до музики, раптом утратив до неї охоту. Овсєєв нікому не пояснював нічого, але сам знав достеменно, що вчинив правильно. "Краще бути першим у Галії, ніж другим у Римі", – вичитав колись Алик і тепер зрозумів, що в музичній школі йому ніколи не бути першим. Першою там була Ніна Машкова, а на інше місце для себе Алик не міг погодитися.

Через місяць чи два Овсєєв записався у студію образотворчого мистецтва, купив величезний альбом, медові акварельні фарби й цілу зиму малював натюрморти. Аликові здавалося, що його акварелі не гірші за роботи інших студійців, але викладач Леонід Євгенович, старенький чоловік у засмальцьованій толстовці, іноді, зупинившись біля його мольберта, куйовдив вузеньку борідку й хтозна-чого питав:

– Ви, Овсєєв, спорт поважаєте?

– Поважаю, – жваво повертаючись до нього, казав Алик, і вчитель згідливо кивав бородою.

– Правильно, футбол, наприклад, – чудове заняття для юнака.

Спершу Овсєєв не розумів, а потім здогадався про ті невиразні натяки й перестав відвідувати студію. Якраз починалася весна, пригрівало сонце, на дитячому стадіоні до пізнього вечора бухали м'ячі – і Алик Овсєєв віддався спорту.

Після кількох тренувань його зарахували до юнацької футбольної команди району, яка потім у змаганнях на першість міста зайняла перше місце. Знімок команди-переможниці надрукували в місцевій газеті. Алик у вирішальному матчі забив два голи й відчув, наче він став набагато старший за свої шістнадцять років. Його перестали цікавити однокласники й навіть учителі, які виявляли до юнака-спортсмена щиру повагу. Він помічав, як дівчата поглядали на нього закоханими очима й товариші згоряли від заздрощів до його успіхів. Усе це приємно лоскотало його почуття, і Алик починав уже думати, що знайшов свою стежку в житті, коли на початку літа їхню команду спіткала ціла низка невдач. Тричі підряд на відповідальних змаганнях вони ганебно програли, одного разу Алика вивели з гри за грубість і врешті замінили іншим юнаком.

Довго після того Овсєєв на самоті переживав свої життєві невдачі, але мати втішала сина, доводячи, що він дуже здібний, всебічно обдарований, але трохи лінькуватий, а коли постарається, то стане просто геніальним. Цей засвоєний з дитинства довід поступово заспокоїв Алика, наповнив його зневагою до інших і дав підставу дивитися на себе як на винятковість. Але люди чомусь уперто не хотіли помічати винятковості Овсєєва й зовсім не так, як того жадала його, вдача, ставилися до юнака. Особливо це виявилось, коли Алик Овсєєв приїхав до Ленінграда і вступив до артилерійського училища.

Навчаючись у десятому класі, Алик зрозумів, що мистецтво – музика, живопис, а також спорт – це не його стихія, бо там потрібні фанатична нещадність до себе, наполегливість і праця. А все те, що дається величезним зусиллям, через труднощі, те – знав Овсєєв – перестає приносити насолоду, радість перемоги затьмарюється тим, що досягти її важко. А військова справа вабила його романтикою життя й красою форми. Він любив дивитися на червоноармійський стрій на парадах, йому подобався бравий вигляд молодих командирів, оперезаних ременями, з сумками й пістолетами на боці, любив потужні бойові машини і захоплювався вичитаними з книжок геройськими вчинками під час війни. Батько не заперечував проти цієї схильності юнака Овсєєва, а мати, у всьому догоджаючи синові, поступилася своїм колишнім бажанням щодо його блискучого майбутнього на мистецькій ниві, і за рік до війни Овсєєв став курсантом військового училища.

Але трапилося так, що з перших же днів свого військового життя курсант Овсєєв відчув розчарування. Командиром відділення, до якого зарахували Овсєєва, призначили вайлуватого тугодума Тодорова. Цей незграбний чоловік з тупою впертістю й особливим старанням намагався виконати все, що від нього вимагалося, не зважаючи ні на чиї і ні на які переваги. Він зовсім не хотів бачити, що Овсєєв розумніший за нього і за багатьох курсантів, що він розвинутіший і спритніший, куди краще вихований. До речі, цього не хотіли помічати й старшина та командир взводу – його школили так, як і всіх. А коли він спробував виділитися, показати свої знання й здібності, довести, що він вартий чогось кращого, ніж інші, тоді його не злюбили товариші.

Правда, ті знегоди швидко минули. Улітку, коли почалася війна, його разом з великою групою курсантів відкликали з училища і з маршовою ротою відправили на фронт. Овсєєв спочатку навіть зрадів і, добираючись до передової курними дорогами, був сповнений рішучості здійснити який-небудь геройський вчинок, йому все хотілося показати людям, на що здатен Овсєєв. Але в першому ж бою його оглушило гуркотом стрілянини, осліпило страхом близької смерті, опалило болем невдачі й розгрому. "Ні, – сказав собі Овсєєв, – це не для мене!" – і далі вже тільки тим і клопотався, щоб якось уціліти.

Досі йому сяк-так везло, але, здається, настав кінець його удачам. Овсєєв дуже непокоївся, чуло його серце – буде непоправне лихо, і все думав, що зробити, аби якось уникнути загибелі.

Так, стоячи під краєчком даху й марно сушачи собі голову, як вийти цілим з біди, Овсєєв і не помітив, коли вщух дощ. Уночі зробилося тихше, перестали ляскати краплі по даху, здається, потроху вгамовувався і вітер. Невідомо, котра була година, Овсєєв відчув мляву знемогу в усьому тілі і, сердито подумавши про тих, у сторожці, які стільки часу не зміняють його, відчинив двері.

9

Із сторожки шугнуло теплом, димом, кислими випарами від мокрих солдатських шинелей. Не переступаючи порога і тримаючи навстіж розчинені двері, Овсєєв спитав:

– Ну що? Ви зміните мене сьогодні?

– Щось ти скоро, – обізвався з тапчана Карпенко. – Ще, мабуть, і двох годин не минуло.

Він неквапливо витяг з кишеньки старого "кіровського" годинника на ланцюжку, вдивився, повернувшись до скупого світла з грубки.

– Еге, п'ята година! Скоро й світанок. Ну хто? Глечик, давай ти!

Глечик з готовністю підвівся, але поруч схопився Пшеничний.

– Стривай. Я піду. Хай Глечик відпочине. Він копав багато, тож…

Не чекаючи командирської згоди, боєць загорнув поли шинелі і поліз у двері. Овсєєв поставив у куток гвинтівку й почав улаштовуватись біля грубки.

– Дощ стихає, здається? – спитав Карпенко.

– Стих, – сказав Овсєєв, простягши до вогню почервонілі руки.

Поруч, розімлівши від жари й підігнувши під себе ноги, сидів Свист. Він, певно, все не міг подолати свого задумливого настрою і з розважливим спокоєм у світлих очах, втуплених у жар, говорив:

– Подивився я на людей і там, і тут, смерті надивився і думаю: ех, людино, людино, не відаєш ти, чого хочеш. Вередуєш, як мала розпещена дитина, поки тобі гарячий півень у зад клюне. А клюне, тоді враз де й розум візьметься. Тоді ти затямиш, як жити треба. Це я про себе, додумався, от, ярина зелена.

– Воно-то так, – озвався Карпенко, витягаючи на тапчані ноги. – Але хай вона згорить, війна оця. Скільки лиха, скільки горя! Мені вона все життя поламала. Тільки на ноги звівся, на свою стежку вибрався, як тут трах-бах – понесло.

– Це правда, – погодився Свист. – І коли ми вже його здужаємо, гада? Пре й пре, паразит!

– Нічого, здужаємо. До Москви вже не пустимо. Це напевно.

Овсєєв, гріючи мокрі пальці, неприязно блиснув на старшину чорними холодними очима, в яких були іронія й погорда.

– Ага. Можна подумати, що Москва за Уралом.

– За Уралом не за Уралом, а Москви не віддамо.

– Це ми вже чули, – пирхнув Овсєєв. – А три місяці відступаємо…

– Дурниця, – жваво озвався Свист. – Кутузов теж відступав. Тут, чоловіче добрий, план, може, такий, як з французом. А що? Заманити глибше в ліси, болота, оточити й кокнути к бісовій матері, щоб жодного не зосталося.

Карпенко курив, пускаючи в стелю широкі струмені диму, і щось думав.