Зимовий круїз

До прибуття пароплава "Фрідріх Вебер" у Гаїті капітан дуже мало знав міс Рейд. Вона сіла на пароплав у Плімуті, але на той час на борту вже було багато пасажирів,— французів, бельгійців та гаїтянців,— з яких чимало вже плавало на цьому судні, і її посадили за стіл головного механіка. "Фрідріх Вебер" був вантажним судном, яке здійснювало регулярні рейси з Тамбурга у Картахену, порт на узбережжі Колумбії, дорогою воно відвідувало декілька островів у Вест-Індії. На ньому з Німеччини везли фосфати і цемент, а на зворотному шляху — каву та дерево. Власники судна — брати Вебери — охоче змінювали маршрут плавання, якщо треба було взяти який-небудь вантаж. "Фрідріх Вебер" міг перевозити рогату худобу, мулів, картоплю та інший вантаж, який давав можливість чесно заробити гроші. Пароплав перевозив також пасажирів. Він мав шість кают на верхній палубі і шість унизу. Каюти були не надто розкішні, проте годували добре, їжа проста і різноманітна, а плата за проїзд — низька. Рейс тривав дев'ять тижнів і коштував міс Рейд не більше сорока п'яти фунтів. Вона прагнула побачити багато цікавих місць, що мали історичне минуле, а також збагатитися безліччю нових вражень.

Агент компанії попередив її, що до прибуття судна в Порт-о-Пренс у Гаїті їй доведеться міститися у каюті вдвох із супутницею. Міс Рейд не заперечувала і навіть була рада такому товариству, а коли агент повідомив їй, що її компаньйонкою буде мадам Боллен, вона зразу ж подумала про те, що в неї з'явилася чудова можливість удосконалити свою французьку мову. Вона лише трохи збентежилася, коли побачила, що мадам Боллен — негритянка. Вона сказала собі, що в житті бувають і вдачі і невдачі і що у світі багато різних людей. Міс Рейд добре витримувала морську подорож, в цьому не було нічого дивного, бо її дід був морським офіцером. Після кількох штормових днів настала чудова погода, і скоро вона познайомилася з усіма своїми супутниками. Вона була жінка товариська. Це була одна з причин, чому їй пощастило налагодити свій бізнес: вона володіла кафе-кондитерською в популярній серед туристів, привабливій своєю красою місцині на заході Англії і завжди зустрічала кожного відвідувача усмішкою і добрим словом. Взимку вона зачиняла свій заклад і останні чотири роки дозволяла собі зробити круїз. Коли зустрічаєшся з цікавими людьми, завжди пізнаєш для себе щось нове, невідоме,— казала вона. Щоправда, пасажири "Фрідріха Вебера" не були людьми такого високого класу, як ті, з якими вона познайомилася рік тому під час своєї мандрівки по Середземному морю.

Але міс Рейд не була снобом і хоча деякі з супутників трохи шокували її своєю поведінкою за столом, вона твердо вирішила дивитися на речі оптимістично і ніколи тим не перейматися.

Вона була завзятим читачем і з задоволенням відвідувала суднову бібліотеку, де знайшла багато книжок Філіпса Оппенгайма, Едгара Уоллеса та Агати Крісті, але зустрічі і бесіди з багатьма людьми не залишали їй часу для читання і вона вирішила облишити його до прибуття пароплава в Гаїті.

— Зрештою,— говорила вона,— людська природа важливіша за літературу.

Міс Рейд завжди мала репутацію чудового співрозмовника, і їй було приємно усвідомлювати, що протягом багатьох днів їй вдавалося підгримувати жваву бесіду за столом; вона вміла викликати людей на розмову, і коли, здавалося, тема була вичерпана, їй вдавалося влучною фразою продовжити її або ж у неї вже була напоготові нова тема — і розмова знову оживала. Її подруга — міс Прінс, донька покійного вікарія з Кемпдена, яка проводжала її в Плімуті (вона мешкала там), часто говорила їй:

— Я хочу, щоб ти знала, Венеціє,— у тебе розум, як у чоловіка, і ти ніколи не лізеш за словом у кишеню.

— Що ж, я вважаю, якщо ти виявляєш інтерес до якоїсь людини, то їй завжди буде цікаво з тобою спілкуватися,— скромно відповідала міс Рейд. — Практика — чудова річ, і я маю необмежену здатність брати на себе такий клопіт. Діккенс говорив, що це хист.

Насправді ім'я міс Рейд було не Венеція, а Аліса, але воно їй не подобалося і вона з дитинства вибрала собі поетичне ім'я, яке, на її думку, краще усього їй личило.

І міс Рейд провела чимало цікавих розмов із своїми супутниками, і їй справді було дуже шкода, коли пароплав, нарешті, прибув у Порт-о-Пренс і вони зійшли на берег.

"Фрідріх Вебер" простояв там два дні. За цей час вона оглянула місто і його околицю.

Коли пароплав вийшов у море, вона була єдина пасажирка. Корабель ішов уздовж узбережжя острова, зупиняючись у різних портах для вантаження і розвантаження.

— Сподіваюсь, вас не бентежить те, що вас оточують одні лише чоловіки, міс Рейд,— щиро сказав капітан, коли вони сіли опівдні за стіл. Її посадовили праворуч від нього, крім них, за стіл сіли помічник капітана, а також головний механік і лікар.

— Я жінка, навчена життєвим досвідом, капітане. Я завжди вважала, якщо дама веде себе достойно, то джентльмен завжди залишається джентльменом.

— Ми усього лише грубі, неотесані моряки, мадам, тому вам не слід плекати надто великі ілюзії.

— Добра душа і чисте сумління важливіші за дворянське звання, капітане,— відповіла міс Рейд.

Капітан був невеликий на зріст, кремезний чоловік з поголеною головою і червоним, чисто поголеним лицем. Він ходив у білій куртці, що поза кают-компанією була розстебнута біля горла, відкриваючи волохаті груди. Хлопець він був товариський і як звикле розмовляв гучним голосом.

Міс Рейд вважала його досить ексцентричною людиною, але вона мала тонке почуття гумору і ладна була вибачити йому химерні витівки. Вона уважно прислуховувалась до розмов і в дорозі почерпнула багато відомостей про Гаїті, а ще більше за час дводенної зупинки у порту. Вона знала, що моряки вважають за краще говорити, аніж слухати. Ось чому вона ставила їм багато запитань, на які в неї були вже готові відповіді. Але, хоч як дивно, вони не могли відповісти на ті її запитання. Кінець кінцем, їй довелося прочитати коротку лекцію, й за обідом, за Mittagessen, як кумедно говорили вони, вона повідомила їм силу-силенну цікавих відомостей про історію й економічне становище республіки, проблеми, з якими вона стикалася, і перспективи на майбутнє. Вона говорила досить повільно, чітким голосом і задіяла весь свій словниковий запас.

Надвечір вони прибули у невеликий порт, де їм належало навантажити на судно триста мішків кави. На корабель з'явився представник компанії. Капітан запросив його повечеряти з ними й замовив коктейлі. Коли офіціант приніс напої, міс Рейд неквапливо попрямувала у салон. Вона йшла повільно, елегантно й упевнено. Вона частенько казала, що по ході жінки можна одразу впізнати, чи вона леді. Капітан познайомив її з представником компанії, і вона сіла.

— Що ви, чоловіки, п'єте? — спитала вона.

— Коктейль. Ви бажаєте, міс Рейд?

— Не відмовлюся.

Вона випила склянку, і капітан нерішуче спитав її, чи хоче юна ще випити.

— Ще? Ну, якщо просто за компанію.

Агент компанії, значно біліший деяких гаїтянців, але набагато темніший багатьох інших, був син колишнього посланника Гаїті при дворі німецького імператора, багато років жив у Берліні і чудово розмовляв німецькою мовою. Ось чому його прийняли на роботу у німецьку пароплавну компанію. Беручи до уваги цю обставину, міс Рейд під час вечері докладно розповідала їм про свою мандрівку по Рейну. Потім вона, а також агент, капітан, лікар і помічник капітана сіли за стіл і випили пива. Міс Рейд вважала за свій обов'язок завести з агентом розмову. Оскільки на судно вантажили каву, у неї виникла думка, що йому цікаво було б дізнатися, як вирощують чай на Цейлоні. Так, вона була на Цейлоні, подорожувала туди на круїзному пароплаві. Оскільки ж його батько був дипломатом, міс Рейд була впевнена, що йому буде цікаво дізнатися про англійську королівську родину. Вона дуже приємно провела вечір. Коли нарешті міс Рейд пішла спочити (вона ніколи не говорила, що йде спати), вона сказала собі: "Ця мандрівка, безперечно, є хорошою школою".

їй випала рідкісна щаслива нагода опинитися наодинці зі всіма цими чоловіками. Як же будуть сміятися, коли вона розповість про все це, коли повернеться додому. Там скажуть, що така нагода могла випасти тільки Венеції. Вона усміхалася, слухаючи, як капітан виспівує на верхній палубі своїм громовим голосом. Німці мають пристрасть до музики. Він кумедно і поважно походжав на своїх коротких ногах, наспівуючи мелодії Вагнера на свої слова. Міс Рейд не розуміла німецької мови і могла лише гадати, які дивні слова він співав на цей мотив. А він співав:

— Ой, яка занудна ця жінка. Я неодмінно вб'ю її, якщо вона буде поводитися так і надалі,— потім він перейшов на мотив арії Зігфріда. — Вона занудна, занудна, занудна. Я кину її у море.

Міс Рейд справді була така: балакуча і страшенно занудна жінка. Вона говорила рівним, монотонним голосом, й уривати її не було ніякого сенсу, бо вона знов починала говорити з самого початку. Вона завжди намагалася дістати докладні відомості і коли чула побіжне зауваження, задавала безліч запитань. Щоночі їй щось снилося, і вона могла без кінця розповідати про свої сни. З будь-якого приводу вона висловлювала своє банальне судження. Говорила те, що було відомо кожному. Повторювала одне й те саме, наче забивала у стіну цвях. Проголошуючи банальні істини, вона скидалася на циркового блазня.

Мовчанка навколишніх людей не турбувала її — бідолашні були відірвані від своїх домівок і діточок, тому не дивно, що наближення Різдва наганяло на них смуток. Вона з подвійною енергією намагалася зацікавити і розважити їх. Вона твердо вирішила хоч трохи прикрасити їхнє одноманітне нудне життя. При цьому міс Рейд керувалася якнайкращими намірами. Вона не тільки сама цікаво проводила час, але намагалася розважити і їх. Вона була переконана: вони її люблять так само, як вона їх. Вона вважала, що робить усе можливе, щоб створити добрий настрій у товаристві, і наївно думала, що їй вдалося це зробити. Вона докладно розповідала їм про свою подругу — міс Прайс і про те, як міс Прайс говорила їй: "Венеціє, з тобою нікому не нудно". Капітан зобов'язаний був поводитися з пасажирами чемно, але хоч як би він намагався переконати її придержувати свій дурний язик за зубами, проте не міг їй сказати про це відверто, а якби його навіть не стримували правила службової етики, він не зважився б образити її почуття.