Зимовий круїз - Сторінка 2

Ніщо не спроможне було стримати бурхливий потік її балаканини. Він плинув навально, як ураган. Одного разу вони з відчаю заговорили по-німецькому, але міс Рейд одразу ж урвала їх.

— Я не бажаю, щоб ви говорили про речі, які я не розумію. Вам слід скористатися нагодою побесідувати зі мною й удосконалити свої знання англійської мови.

— Ми говорили про технічні проблеми, які не цікаві для вас, міс Рейд,— сказав капітан.

— Мені все цікаво, і якщо ви не будете вважати мене, так би мовити, за дурку, мені усе буде цікаво. Бачите, мені подобається пізнавати щось нове, мене все цікавить, і важко сказати, які саме відомості згодяться колись у майбутньому.

Лікар ледь посміхнувся.

— Капітан сказав так, бо йому стало ніяково. Справа в тому, що він розповідав історію, яку непристойно слухати незаміжній жінці.

— Так, я незаміжня, але я маю багатий досвід. Я не вважаю моряків святими. Ніколи не бійтеся говорити у моїй присутності, капітане. Мене це не шокує. Я хотіла би почути ваше оповідання.

Лікареві було шістдесят років. Він мав ріже сиве волосся, сиві вуса і маленькі світло-блакитні очі. Це була тиха, замкнута людина, і хоч як намагалася міс Рейд викликати його на розмову, однак їй не вдавалося витягнути з нього хоча б слово. Та вона була не з тих жінок, які здаються без боротьби. Якось уранці, коли вони були у морі, вона побачила лікаря — він сидів на палубі з книжкою в руках. Вона поставила поруч із ним стілець і сіла.

— Ви любите читати, докторе? — бадьоро спитала вона.

— Так.

— Я теж. І, мабуть, як усі німці, обожнюєте музику!

— Певна річ.

— Я теж. Коли я побачила вас, зразу подумала, що ви розумна людина.

Він позирнув на неї, стулив губи і продовжував читати. Це аж ніяк не збентежило міс Рейд.

— Ну, певна річ, читати можна завжди. Я сама віддаю перевагу приємній розмові перед приємною книжкою. А ви?

— Я ні.

— О, це дуже цікаво. А чи не скажете, чому саме?

— Я не можу вам цього пояснити.

— Дивно, правда ж? А втім, я вважаю, що людина — дивне створіння. Розумієте, мене дуже цікавлять люди. Мені подобаються лікарі, вони дуже добре знають людську вдачу, і все ж таки я могла б розказати вам дещо таке, що здивувало б навіть вас. Добре пізнаєш людей, якщо як я, наприклад, володієш кафекондитерською. Інакше кажучи, якщо стежиш за тим, що відбувається навколо.

Лікар підвівся.

— Прошу пробачити мене, міс Рейд, мені треба йти оглянути хворого.

"Хоч як там є, а лід зламано,— подумала вона, дивлячись йому вслід. — Мабуть, він усього лише сором'язлива людина".

Та через два дні лікар почув себе зовсім погано. У нього була внутрішня хвороба, яка давалася взнаки час від часу. Він звик до неї і волів її не згадувати. Коли у нього бували приступи, він лише хотів, щоб його залишили у спокої. Каюта у нього була мала, задушлива, тому він сідав на шезлонг на палубі і лежав, заплющивши очі. Міс Рейд ходила палубою туди-сюди протягом півгодини вранці і ввечері.

Він гадав, що вона не турбуватиме його, коли він прикинеться, що спить. Але вона пройшла повз нього кілька разів, зупинилася проти нього і завмерла. Хоч він лежав, заплющивши очі, але знав, що вона дивиться на нього.

— Я можу вам чим-небудь допомогти, докторе? — спитала міс Рейд.

Він здригнувся.

— А чим саме?

Він глянув на неї і побачив: вона дивиться на нього стурбовано.

— Вигляд у вас дуже хворої людини,— сказала вона.

— Мені дуже болить.

— Я знаю. Я це бачу. Як вам допомогти?

— Не треба нічого робити. Скоро пройде саме собою.

Вона постояла хвилину і пішла. Незабаром повернулася.

— Вам, мабуть, незручно лежати без подушки. Я принесу свою, яку я завжди беру з собою у дорогу... Дозвольте мені покласти її вам під голову.

Він саме почувався зовсім погано і не міг запротестувати. Міс Рейд обережно підняла його голову і підклала під неї м'якеньку подушку. Він справді відчував себе краще. Вона доторкнулася рукою до його лоба. Її долоня була прохолодна і м'яка.

— Бідолашний,— сказала вона. — Я знаю вдачу лікарів. Про себе вони не можуть подбати.

Вона пішла, але незабаром повернулася із стільцем і сумкою у руках. Побачивши її, лікар знервовано здригнувся.

— Заспокойтесь, я не збираюся силувати вас до розмови. Я просто сидітиму поруч з вами і плестиму. Я вважаю, що легше терпіти біль, коли є хто-небудь поруч з тобою.

Міс Рейд сіла на стілець, вийняла з торбинки недоплетений шарф і почала діловито орудувати дротиками. Вона не промовила жодного слова. Хоч як це дивно, але її присутність цілюще вплинула на лікаря. Ні одна людина на судні не помітила, що він був хворий. На нього, самотнього, співчутливе ставлення цієї набридливої жінки справило благотворний вплив. Він заспокоївся, дивлячись, як вона мовчки працює, і незабаром заснув. Коли він прокинувся, міс Рейд ще плела свій шарф. Вона злегка усміхнулася йому, але нічого не сказала. Біль ущух, і він почувався трохи краще.

Він з'явився у салоні тільки надвечір. Там він застав капітана і Ганса Краузе, помічника. Вони пили пиво.

— Сідайте, докторе,— сказав капітан. — Ми проводимо військову нараду. Ви знаєте, що післязавтра день святого Сильвестра.

— Звичайно, знаю.

День святого Сильвестра, переддень Нового року; це свято, яке має велике значення для кожного німця, і весь екіпаж чекав його з нетерпінням. Тож, вирушаючи в рейс, він захопив з собою новорічну ялинку.

— Сьогодні за обідом міс Рейд була надзвичайно балакуча. Ми з Гансом вирішили, що треба щось робити.

— Сьогодні вранці вона цілі дві години тихо сиділа поруч зі мною. Мені здається, вона надолужувала прогаяний час.

— І все ж таки дуже погано бути віддалік від рідної хати і родини. Нам залишається тільки залагодити цю нашу біду. Ми хочемо весело провести Різдво, але не зможемо цього зробити, якщо не вживемо заходів щодо міс Рейд.

— Ми не зможемо гарно погуляти, якщо вона буде з нами. Вона неодмінно зіпсує нам усе свято,— сказав помічник.

— Як ви збираєтесь позбутися її — просто викинути її за борт? — посміхнувся лікар. — Сама по собі вона людина не така вже й погана. їй просто потрібен коханець.

— В її літах? — скрикнув Ганс Краузе.

— Саме в її літах. Ця незвичайна балакучість, надзвичайна допитливість, її безкінечні запитання, докучливість, її незвичайна наполегливість — все це наслідок того, що вона й досі незаймана. Тільки коханець міг би заспокоїти її, підвищена нервовість ослабне, десь через годину вона б ожила. Глибоке задоволення, яке їй потрібно, благотворно вплинуло б на збуджені центри мовної діяльності і нам було б спокійніше.

Важко було зрозуміти, чи серйозно говорив лікар, чи жартував. У блакитних очах капітана блиснув насмішкуватий вогник.

— Що ж, докторе, я цілком довіряю вашій здібності ставити діагноз. Мабуть, варто спробувати засіб, який ви пропонуєте. Беручи до уваги, що ви — холостяк, вам і карти в руки.

— Прошу пробачення, капітане, мій професійний обов'язок — прописувати ліки хворим, за яких я несу відповідальність на цьому кораблі, але я не зобов'язаний давати їм ліки особисто. І крім цього, мені шістдесят років.

— Я — одружена людина, в мене дорослі діти,— сказав капітан.— Я — старий, огрядний і страждаю від астми. Зрозуміло, що я не можу взяти на себе таке завдання. Сама природа призначила мені роль чоловіка і батька, а не коханця.

— Молодість і врода — вельми важливі у таких справах,— поважно сказав лікар. Капітан торохнув кулаком по столу.

— Ви маєте на увазі Ганса. Маєте рацію. Це повинен зробити Ганс.

Помічник скочив на ноги.

— Я? Нізащо.

— Гансе, ти високий на зріст, вродливий, сильний, як лев, сміливий і молодий. До прибуття у Гамбург у нас залишається двадцять три дні. Невже ти здатний зрадити вірного тобі старого капітана у такій критичній ситуації і підвести свого доброго друга-лікаря?

— Ні, капітане, це вже занадто: не минуло й року, як я одружився, я люблю свою дружину і з нетерпінням чекаю повернення у Гамбург. Вона скучає за мною, а я за нею. Я не хочу зраджувати її, а тим більше з міс Рейд.

— Міс Рейд не така вже й погана з лиця,— сказав лікар.

— А декому вона може здатися навіть гарненькою,— сказав капітан.

І справді, якби хтось пильно придивився до міс Рейд, то виявив би, що вона по суті була приваблива жінка. Так, у неї було довгасте, дурнувате лице, але очі в неї були великі, карі, а вії дуже густі, каштанове волосся було коротко підстрижене і гарно кучерявилося на шиї, шкіра була ніжна, а сама вона була не дуже товста, але і не худа. Та вона була ще не така й стара, як вважають у наш час, і якби вона сказала вам, що їй сорок, ви цілком би могли повірити цьому. Закинути їй можна було лиш те, що вона навіювала на всіх сум.

— Невже мені доведеться цілих двадцять три дні терпіти балаканину цієї докучливої жінки? Невже цілих двадцять три дні я змушений буду відповідати на її дурні запитання і вислуховувати її безглузді зауваження? Невже я, літня вже людина, мушу провести своє найулюбленіше свято у товаристві цієї нестерпної старої діви? І все тільки тому, що не можна знайти людину, яка виявила би принаймні мінімальну люб'язність, хоч трохи звичайної людської доброти і співчуття до самотньої жінки. Я потоплю корабель.

— На судні завжди чергує радист,— сказав Ганс.

Капітан гучно скрикнув:

— Хай воскреснуть усі десять тисяч кельнських незайманих дів-мучениць і віддадуть тобі хвалу. Стюарде! — гукнув він. — Покличте сюди радиста.

Радист зайшов у салон і хвацько цокнув каблуками. Трійко чоловіків мовчки розглядали його. А він тим часом перелякано згадував, чи не проштрафився чимось, за що його можуть висварити. Він був вище середнього зросту, плечистий, з вузькими стегнами, стрункий, статурний, до його гладенького засмаглого обличчя, мабуть, ще не торкалося лезо бритви. У нього були дивовижно блакитні, великі очі і копиця золотавого кучерявого волосся. Це був чудовий зразок молодого тевтонця — такий енергійний, повний сил і здоров'я, що аж пашів життєвою силою.

— Справжній арієць,— сказав капітан. — У цьому немає ніякого сумніву. Скільки тобі років, парубче?

— Двадцять один, сер.

— Одружений?

— Ні, сер.

— Наречена є?

Радист усміхнувся. Його усмішка зворушувала своєю хлопчачою веселістю.

— Ні, сер.

— Тобі відомо, що у нас на судні є жінка?

— Так, сер.

— Ти знайомий з нею?

— Я привітався з нею вранці, коли побачив її на палубі.

Капітан прибрав строгого офіційного вигляду.