Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Сторінка 29

Ще тільки заходячи, він помітив, яка напрочуд гарна з себе Євдокія Романівна, і одразу ж постарався зовсім навіть не помічати її і тримався так протягом усього візиту, звертаючись виключно до Пульхерії Олександрівни. Все це давало йому величезне внутрішнє задоволення. Щодо хворого, він заявив, що, як на його думку, той зараз у цілком задовільному стані. За спостереженнями ж його, хвороба пацієнта, крім поганих матеріальних обставин в останні місяці, має ще певні моральні причини, "є, так би мовити, продукт багатьох складних моральних і матеріальних впливів, тривог, побоювань, турбот, деяких ідей... та іншого". Помітивши побіжно, що Євдокія Романівна почала особливо уважно прислухатись, Зосимов заговорив на цю тему докладніше. А на тривожне і боязке запитання Пульхерії Олександрівни про "нібито деякі підозріння відносно божевілля" він відповів із спокійною і одвертою усмішкою, що слова його перебільшені; що, звичайно, у хворого помічається якась настійлива думка, щось, що виказує мономанію,— а він, Зосимов, особливо стежить тепер за цією надзвичайно цікавою галуззю медицини,— але ж треба пам´ятати, що майже до сьогоднішнього дня хворий був не при повній свідомості, і... і, звичайно, приїзд рідних його заспокоїть, розважить і вплине рятівно, "якщо тільки можна буде уникнути нових особливих зворушень", додав він значуще. Потім підвівся, солідно і привітно відкланявся, супроводжуваний благословеннями, палкою подякою, благаннями і навіть несподівано простягнутою йому для потиску ручкою Євдокії Романівни, і вийшов надзвичайно задоволений цими відвідинами і ще більше самим собою. [...]

II

Занепокоєний і серйозний прокинувся/Разуміхін другого дня о восьмій годині. Багато нових і непередбачених турбот з´явилося раптом у нього цього ранку. Він ніколи не думав, що коли-небудь отак прокинеться. Він пам´ятав до найменших дрібниць усе вчорашнє і розумів, що з ним сталося щось незвичайне, що він прийняв у душу якесь, досі зовсім не відоме йому і не схоже на всі інші враження. Водночас він ясно усвідомлював, що мрія, яка загорілася в його думках, зовсім не здійсненна,—така нездійсненна, що йому навіть соромно стало її, і він якнайшвидше перейшов до інших, більш насущних турбот і сумнівів, які залишилися йому в спадок після "триклятого вчорашнього дня".

Найжахливішим був спогад про те, яким учора "негідним і гидким" показав він себе, не тільки тому, що був п´яний," а тому, що лаяв перед дівчиною, скориставшись з її становища, через свої дурні песпішні ревнощі, її жениха, не знаючи не тільки їх взаємин і зобов´язань, але ж і самої людини не знаючи як слід. Та й яке право мав він судити про нього так поспішно й нерозважливо? І хто кликав його в судді! І хіба може така людина, як Євдокія Романівна, віддаватися за негідного чоловіка, маючи на меті його гроші? Отже, є і в ньому щось хороше. Номери? А й справді, звідки він міг знати, які то номери? Адже опоряджає він квартиру... ой, як усе це низько! І хіба це виправдання, що він, мовляв, був п´яний? Дурна відмовка, яка ще більш його принижує! У горілці — правда, і от вона, правда та, вся й виявилась, "тобто виявився увесь бруд його заздрісного, грубого серця!" І хіба хоч трохи дозволена така мрія для нього, Разуміхіна? Хто він в порівнянні з такою дівчиною,— він, п´яний буян і хвалько? "Хіба можливе таке цинічне і смішне порівняння?" Разуміхін страшенно почервонів від цієї думки, і раптом, мов навмисне, в ту ж саму мить, ясно пригадалося йому, як він говорив їм учора, стоячи на сходах, що хазяйка приревнує його до Євдокії Романівни... Це вже було нестерпно. Щосили вдарив він кулаком по кухонній печі, забив собі руку і вибив одну цеглину.

"Звичайно,— пробурмотів він сам собі за хвилину, з якимсь почуттям самоприниження,— звичайно, всієї цієї погані не закрасити і не загладити тепер ніколи... отже, і думати про це нічого, а тому прийти мовчки і... виконати свої обов´язки... Так само мовчки, і... і не просити вибачення, і нічого не говорити, і... і вже, звичайно, тепер усе загинуло!"

А проте, одягаючись, він оглянув свій костюм пильніше, ніж звичайно. Іншого одягу в нього не було, а коли б і був, він, мабуть, і не надів би його,— "отак, навмисне б не надів". Але в усякому разі циніком і брудним нечупарою не можна лишатись: він не має права ображати почуття інших, тим більше, що ті, інші, мають потребу в ньому і самі кличуть його до себе. Одяг свій він старанно почистив щіткою. Білизна ж була на ньому завжди чиста; щодо цього він був особливо охайний. [...]

Рівно о дев´ятій годині Разуміхін прийшов в номери Бакалєєва. Обидві дами вже давно чекали його з страшним нетерпінням.

Повставали вони годині о сьомій або навіть раніше. Він увійшов похмурий, мов та ніч, уклонився незграбно, за що, звичайно, одразу ж розсердився на себе. Але він помилився в своїх сподіваннях: Пульхерія Олександрівна так і кинулася до нього, схопила його за обидві руки і мало не поцілувала їх. Він боязко глянув на Євдокію Романівну; але і в цьому гордовитому обличчі було в ту мить стільки вдячності і приязні, така неприхована цілковита і несподівана для нього повага (замість гаданих глузливих поглядів і мимовільного, погано приховуваного презирства!), що йому вже, далебі, було б легше, коли б зустріли лайкою, а то вже надто ніяково зробилося. На щастя, була готова тема для розмови, і він якнайшвидше за неї ухопився.

Почувши, що "ще не прокидався", але "все гаразд", Пульхерія Олександрівна заявила, що це на краще, "бо їй дуже, дуже, дуже треба спочатку поговорити" з ним, Разуміхіним. Спитали, чи пив він чай, і запросили пити разом; самі вони ще не пили, чекаючи Разуміхіна. Євдокія Романівна подзвонила, з´явився брудний шарпак, йому й наказано було подавати чай, який і був, нарешті, поданий, але сервіровка виявилася такою брудною і потворною, що дамам зробилось соромно. Разуміхін енергійно лайнув номер, але, згадавши про Лужина, змовк, зніяковів і дуже зрадів, коли запитання Пульхерії Олександрівни посипалися, нарешті, без упину, одне за одним.

Відповідаючи на них, він проговорив три чверті години, і хоч його раз у раз перебивали і перепитували, встиг розповісти про всі найголовніші і найпотрібніші факти, які тільки знав з останнього року життя Родіона Романовича, закінчивши докладно розповіддю про його хворобу. Багато що він, проте, пропустив, що й треба було пропустити, між іншим і сцену в конторі з усіма наслідками. Розповідь його слухали жадібно; але коли він думав, що вже закінчив і задовольнив своїх слухачок, то виявилося, що для них він немовби ще й не починав.

— Скажіть, скажіть мені, як ви гадаєте... ой, даруйте, я ще досі не знаю, як вас звуть? — квапилася Пульхерія Олександрівна.

— Дмитро Прокопович.

— Так от, Дмитре Прокоповичу, я б дуже, дуже хотіла знати... як взагалі... він дивиться тепер на все, тобто, зрозумійте мене, як би вам це сказати, тобто краще сказати: що він любить і чого не любить? Чи завжди він такий дратівливий? Які в нього бажання і, так би мовити, мрії, коли можна? Що саме тепер на нього впливає особливо? Одно слово, я б хотіла...

— Ой мамо, як же можна на все це так одразу відповісти! — зауважила Дуня.

— Ой Боже мій, та я ж зовсім, зовсім не таким сподівалася його зустріти, Дмитре Прокоповичу.

— Це ж цілком звичайна річ,— сказав Дмитро Прокопович.— Матері у мене немає, ну, а дядько щороку сюди приїздить і майже щороку мене не пізнає, навіть зовні, а людина розумна; ну, а за три роки вашої розлуки багато води збігло. Та й що вам сказати? Півтора року я Родіона знаю: похмурий, смутний, відлюдний і гордовитий; останнім часом (а може, й багато раніше) став недовірливим, ще й іпохондриком. Великодушний і дуже добрий. Почуттів своїх не любить виявляти і радніше зневажить людину, ніж словами розкриє своє серце. Часом, проте, зовсім не іпохондрик, а просто холодний і нечулий аж до жорстокості, далебі, наче в ньому два протилежні характери по черзі міняються. Страшенно іноді неговіркий! Все йому ніколи, все йому заважають, а сам лежить, нічогісінько не робить. Не насмішкуватий, і не тому, що дотепності бракує, а мовби часу в нього на такі дурниці не вистачає. Не дослухує, що йому кажуть. Ніколи не цікавиться тим, чим усі в цей час цікавляться. Дуже високо себе цінує і, здається, не без деякого права на те. Ну, що ж далі?.. Мені здається, ваш приїзд подіє на нього рятівно.

— Ох, дай-то Господи! — скрикнула/Пульхерія Олександрівна, яка болісно сприймала відзив Разуміхіна про її Родю.

А Разуміхін глянув, нарешті, на Євдокію Романівну сміливіше. Він раз у раз позирав на неї під час розмови, але побіжно, на якусь там мить, і одразу ж відводив очі. Євдокія Романівна то сідала до стола й уважно вслухалася, то підводилась знову і починала, за своєю звичкою, ходити з кутка в куток, схрестивши руки, стуливши губи, часом на ходу ставлячи запитання і замислюючись. Вона теж мала звичку не дослухувати, щ0 кажуть. Убрана вона була в якесь темненьке з легкої матерії плаття, а на шиї був пов´язаний білий прозорий шарфик. За багатьма ознаками Разуміхін одразу ж помітив, що їх обсіли страшні злидні. Коли б Євдокія Романівна була одягнена, як королева, то, здається, він би її зовсім не боявся; а тепер, може саме тому, що вона так бідно убрйна і що він помітив скрутність їх становища, в серце його увійшов страх, і він почав боятись за кожне своє слово, за кожний жест, а це, звичайно, гнітить людину, яка і без того собі не довіряє.

— Ви багато сказали цікавого про характер брата і... сказали безсто— ронньо. Це добре; я думала, ви перед ним благоговієте,— зауважила Євдокія Романівна з усмішкою.— Здається, і те вірно, що коло нього повинна бути жінка,— додала вона в роздумі.

— Я цього не казав, а втім, можливо, ви і в цьому маєте рацію, тільки...

— Що?

— Він же нікого не любить; може, і ніколи не полюбить,— відрізав Разуміхін.

— Тобто неспроможний полюбити?

— А знаєте, Євдокіє Романівно, ви самі дуже схожі на вашого брата, навіть в усьому! — брякнув він зненацька, несподівано для самого себе, але зараз же, згадавши про те, що оце тільки говорив їй про брата, почервонів, мов рак, і страшенно зніяковів.