Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Сторінка 30

Євдокія Романівна не могла не розсміятись, дивлячись на нього.

— Щодо Роді, ви обоє можете помилятись,— підхопила трохи вражена Пульхерія Олександрівна.— Я не про теперішнє кажу, Дунечко. Те, що пише Петро Петрович в цьому листі... і що ми припускали з тобою,— можливо, неправда, але ви уявити собі не можете, Дмитре Прокоповичу, який він фантастичний і, як би це сказати, капризний. Його характерові я ніколи не могла довіритись, навіть коли йому було тільки п´ятнадцять років. Я певна, що він і тепер може зненацька що-небудь зробити з собою таке, чого нікому в світі й на думку не спаде зробити... Та нащо далеко шукати: чи відомо вам, як він, півтора року тому, мене здивував, приголомшив і мало зовсім із світу не звів, коли надумав був одружитися з цією, як її — дочкою цієї Зарніциної, хазяйки його?

— Знаєте ви що-небудь докладніше про цю історію? — спитала Євдокія Романівна.

— Ви думаєте,— палко говорила далі Пульхерія Олександрівна,— його б спинили тоді мої сльози, мої благання, моя хвороба, можливо моя смерть від туги або наші злидні? Спокійнісінько б переступив через усі перешкоди. А невже він, невже ж він нас не любить?

— Він ніколи й нічого сам про цю історію мені не казав,— обережно відповів Разуміхін,— але я дещо чув від самої пані Зарніциної, яка теж не дуже говірка, і те, що чув, можливо, навіть трохи й дивне...

— А що, що ви чули? — спитали разом обидві жінки.

— Та нічого такого особливого. Дізнався я тільки, що шлюб цей, хоч він був уже зовсім злагоджений і не здійснився виключно через смерть нареченої, самій пані Зарніциній був не до душі... Крім того, кажуть, наречена була з себе навіть не гарна, тобто, кажуть, навіть погана... і така квола, і... і чудна... хоч, здається, було в ній дещо й хороше. Неодмінно ж мало бути хоч щось хороше, інакше й збагнути нічого не можна..— Посагу теж ніякого, та він би на посаг і не позаздрився... Взагалі про таку справу важко й судити.

— Я певна, що вона достойна була дівчина,— коротко зауважила Євдокія Романівна.

— Бог мене простить, а я таки зраділа тоді, що вона вмерла, хоч і не знаю, хто з них згубив би одне одного: він її, чи вона його? — закінчила Пульхерія Олександрівна, потім обережно, часто зупиняючись і раз у раз поглядаючи на Дуню, що тій було, очевидно, неприємно, почала знову розпитувати про вчорашню сцену між Родею і Лужиним. Ця подія, як видно, непокоїла її найбільше, до страху й трепету. Разуміхін розповів докладно все знову, але на цей раз додав і свій висновок: він просто обвинуватив Раскольникова в умисній образі Петра Петровича, цього разу зовсім мало виправдуючи його хворобою.

— Він ще до хвороби це надумав,— додав він.

— Я теж так гадаю,— сказала Пульхерія Олександрівна з пригніченим виглядом. Але її дуже вразило, що про Петра Петровича Разуміхін висловився тепер так обережно і навіть немовби й з повагою. Вразило це і Євдокію Романівну.

— То ви он якої думки про Петра Петровича? — не втерпіла, щоб не спитати Пульхерія Олександрівна.

— Про майбутнього чоловіка вашої дочки я й не можу бути іншої думки,— твердо і палко відповів Разуміхін,— і не з якоїсь звичайної ввічливості це кажу, а тому... тому... ну хоч тому лише, що Євдокія Романівна сама, добровільно, удостоїла вибрати цю людину. А що я так паплюжив його вчора, то через те, що вчораі я був гидко п´яний і ще... безумний; так, безумний, безголовий, збожеволів, зовсім... і сьогодні мені соромно перед вами!..— Він почервонів і замовк. Євдокія Романівна спалахнула, але не переривала мовчанки. Вона не вимовила й слова від тієї самої хвилини, як заговорили про Лужина.

А тим часом Пульхерію Олександрівну, без її підтримки, видно, мучила нерішучість. Нарешті, зупиняючись і безперервно поглядаючи на дочку, вона заявила, що її дуже непокоїть тепер одна обставина.

— Бачите, Дмитре Прокоповичу,— почала вона.— Я буду цілком одвертою з Дмитром Прокоповичем, Дунечко.

— Звичайно, мамо,— значливо сказала Євдокія Романівна.

— От у чому річ,— заквапилася та, мовби з неї гору зняли дозволом розповісти про своє лихо.— Сьогодні, рано-вранці, одержали ми від Петра Петровича записку, у відповідь на наше вчорашнє повідомлення про приїзд. Бачите, вчора він мав зустріти нас, як і обіцяв, в самому вокзалі. Замість того, у вокзал прибув висланий назустріч нам якийсь лакей, з адресою цих номерів і щоб провести нас туди, а Петро Петрович звелів переказати, що сам він прибуде до нас сюди сьогодні вранці. Замість того, ми дістали сьогодні вранці від нього оцю записку... Краще прочитайте її самі; тут є місце, яке дуже мене непокоїть... ви зараз побачите самі, яке це місце, і... скажіть мені одверто вашу думку, Дмитре Прокоповичу! Ви краще від усіх знаєте характер Роді і краще від усіх можете порадити. Попереджаю вас, що Дунечка вже все вирішила, одразу, але я, я ще не знаю, що робити, і... і все чекала вас.

Разуміхін розгорнув записку, помічену вчорашнім числом і прочитав:

"Шановна добродійко, Пульхеріє Олександрівно, маю за честь повідомити вас, що через затримки, які виникли зненацька, зустріти вас біля дебаркадера не міг, пославши замість себе людину, вельми розбитну. Позбавлю себе також честі побачитися з вами і завтра вранці через невідкладні сенатські справи і щоб не перешкодити родинному побаченню вашому з вашим сином і Євдокії Романівни з її братом. Буду ж мати честь відвідати вас і вітати вас у вашій квартирі не інакше як завтра, о восьмій рівно годині після полудня, причому насмілююсь додати ще велику і, я б сказав, крім того, настійну просьбу мою, щоб нід час загального побачення нашого Родіон Романович вже не був присутній зовсім, оскільки він нечувано і грубо образив мене, коли вчора я відвідав його, хворого, і, крім того, маю особисто до вас конче потрібну і докладну розмову у відомому питанні, відносно якого хочу знати вашу думку. Маю за честь при цьому заздалегідь вас повідомити, що коли, всупереч цій просьбі, зустріну Родіона Романовича, то змушений буду негайно відкланятись, і тоді нарікайте вже на себе. Пишу ж це тому, що передбачаю, що Родіон Романович, який здавався під час моїх відвідин таким хворим, через дві години раптом одужав і виявилося, що він цілком в силі виходити з дому, а значить, може й до вас прибути. Переконався ж в цьому, бачивши на власні очі, як він у квартирі якогось розтоптаного кіньми п´яниці, що через те й помер, дочці його, дівиці певної професії, віддав учора близько двадцяти п´яти карбованців, ніби на похорон, що дуже мене вразило, оскільки я знаю, яких турбот ви доклали, щоб зібрати цю суму. При цьому засвідчую мою особливу повагу шановній Євдокії Романівні і прошу прийняти мої почуття шанобливої відданості вашого найпокірнішого слуги

П. Лужина".

— Що мені тепер робити, Дмитре Прокоповичу? — заговорила Пульхерія Олександрівна, мало не плачучи.— Ну, як я скажу Роді, щоб не приходив? Він так наполегливо вимагав учора відмовити Петрові Петровичу, а тут і його самого не велять приймати! Та він навмисно прийде, коли дізнається, і... що тоді буде?

— Зробіть так, як вирішила Євдокія Романівна,— спокійно і одразу ж відповів Разуміхін.

— Та, Боже мій! Вона говорить... вона бозна-що говорить і не пояснює мені свого наміру! Вона говорить, що краще буде, тобто не те що краще, а начебто для чогось конче потрібно, щоб і Родя теж навмисно прийшов сьогодні о восьмій годині і щоб вони обов´язково зустрілися... А я ж і листа не хотіла йому показувати, думала як-небудь хитрощами зробити, з вашою допомогою, щоб він не приходив... бо він же такий дратівливий... Та й нічого я не розумію, який там п´яниця помер і яка там дочка і як він міг віддати цій дочці всі останні гроші... які...

— Які так важко вам дісталися, матусю,— додала Євдокія Романівна.

— Він був не при повному розумі вчора,— замислено промовив Разуміхін.— Коли б ви знали, що він там накоїв учора в трактирі, хоч і розумно... гм! Про якогось покійника і про якусь дівицю він справді говорив мені щось учора, коли ми йшли додому, та я нічого не зрозумів... А втім, і сам я учора...

— Найкраще, мамо, ходімте до нього самі і там, запевняю вас, одразу стане ясно, що нам робити. До того ж і пора,— Господи! Одинадцята година! — скрикнула Євдокія Романівна, глянувши на свій прекрасний золотий годинник з емаллю, що висів у неї на шиї на тоненькому венеціенському ланцюжку і дуже не гармоніював з її одягом. "Женихів подарунок",— подумав Разуміхін.

— Ой, пора!.. Пора, Дунечко, пора! — тривожно заметушилася Пульхерія Олександрівна,— ще подумає, що ми від учорашнього гніваємося і тому довго не йдемо. Ой Бгіже ж мій!

Кажучи це, вона метушливо накидала на себе мантилію і надівала капелюшок; Дунечка теж вдягалася. Рукавички на ній були не тільки зношені, але навіть і діряві, як помітив Разуміхін, а тимчасом ця очевидна бідність убрання навіть надавала обом дамам якоїсь особливої гідності, що завжди буває з тими, хто вміє носити бідний одяг. Разуміхін з благоговінням дивився на Дунечку і був гордий, що поведе її. "Та королева,— думав він про себе,— яка штопала свої панчохи в тюрмі, вже звичайно в ту мить мала вигляд справжньої королеви і навіть більше, ніж під час найпишніших торжеств і виходів".

— Брже мій! — вигукнула Пульхерія Олександрівна,— чи ж думала я, що боятимусь зустрічі з сином, з моїм любим, любим Родею, як тепер оце боюся!.. Я боюсь, Дмитре Прокоповичу! — додала вона, несміло глянувши на нього.

— Не бійтесь, мамо,— сказала Дуня, цілуючи її,— краще вірте в нього. Я вірю...

— Ой Боже мій! Я вірю теж, а цілу ніч не спала! — скрикнула сердешна жінка.

Вони вийшли на вулицю.

— Знаєш, Дунечко, тільки-но я над ранок трохи заснула, зразу ж приснилася небіжчиця Марфа Петрівна... і вся в білому... підійшла до мене, взяла за руку, а сама головою хитає, і так ото суворо, суворо, мовби осуджує... Чи на добре це? Ой Боже мій, Дмитре Прокоповичу, ви ще не знаєте: Марфа Петрівна вмерла!

— Ні, не знаю; яка Марфа Петрівна?

— Раптово! і уявіть собі...

— Потім, мамо,— втрутилася Дуня,— адже вони ще не знають, хто така Марфа Петрівна.

— А, не знаєте? А я думала, вам уже все відомо. Ви мені простіть, Дмитре Прокоповичу, у мене в ці дні просто голова обертом іде.