Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Сторінка 31

Справді, я вас вважаю мовби за провидіння наше, тому і була така переконана, що вам уже все відомо. Я вас за рідного маю... Не сердьтеся, що так кажу. Ой Боже мій, що це у вас з правою рукою! Забили?

— Еге ж, забив,— пробурмотів ощасливлений Разуміхін.

— Я іноді занадто вже від серця все висловлюю, так що Дуня мене спиняє... Але, Боже мій, в якій він комірчині живе! Чи прокинувся ж він одначе? І ця особа, хазяйка його, вважає це кімнатою? Слухайте, ви кажете, він не любить серце розкривати, отож я, мабуть, і докучу йому моїми слабостями?.. Чи не навчите ви мене, Дмитре Прокоповичу? Як мені з ним? Я, знаєте, зовсім як сама не своя ходжу.

— Не розпитуйте його^дуже про що-небудь, коли побачите, що він кривиться; надто про здоров´я дуже не розпитуйте: не любить.

— Ой, Дмитре Прокоповичу, як тяжко бути матір´ю! А от і ці сходи... Які жахливі сходи!

— Мамо, ви навіть бліді, заспокойтеся, голубонько моя,— сказала Дуня, лащачись до неї,— він ще повинен бути щасливий, що вас бачить, а ви так себе мучите,— додала вона, блиснувши очима.

— Стривайте, я загляну спершу, чи прокинувся.

Дами потихеньку пішли за Разуміхіним, який побіг сходами вперед, і коли вже порівнялися на четвертому поверсі з хазяйчиними дверима то помітили, що двері прочинені на маленьку щілину і що два пильних чорних ока розглядають їх обох з темряви. Коли ж погляди стрілися, то двері раптом зачинились, грюкнувши так, що Пульхерія Олександрівна мало не скрикнула з переляку.

III

— Здоровий, здоровий! — весело вигукнув назустріч жінкам Зосимов. Він уже хвилин із десять як прийшов і сидів у тому ж кутку, що й учора, на дивані. Раскольников сидів у кутку напроти, зовсім одягнений і навіть старанно вмитий і зачесаний, чого вже давно с ним не було. В кімнаті одразу стало тісно, але Настя все-таки встигла пройти слідом за прибулими і почала слухати.

Справді, Раскольников був майже здоровий, особливо коли порівняти з учорашнім, тільки був дуже блідий, неуважливий і похмурий. Зовні він скидався начебто на пораненого, або на людину, що терпіла якийсь сильний фізичний біль: брови його були нахмурені, губи стулені, очі запалені. Говорив він мало і неохоче, мовби через силу або виконуючи обов´язок, і в його рухах часом відчувалося якесь занепокоєння.

Бракувало якої-небудь пов´язки на руці або чохла з тафти на пальці для повної подібності з людиною, у якої, наприклад, дуже боляче нариває палець, або забита рука, або ще щось подібне.

Проте і це бліде й похмуре обличчя немовби освітилося на мить сяйвом, коли ввійшли мати і сестра, але це тільки додало йому, замість попередньої тужливої неуважливості, Начебто більше страждання. Сяйво скоро померкло, а мука лишилася, і Зосимов, який спостерігав і вивчав свого пацієнта з усім молодим запалом лікаря, що тільки починає практику, з подивом помітив у ньому, коли ввійшли рідні, замість радості немовби тяжку приховану рішимість терпіти годину-другу муку, якої вже не можна уникнути. Він бачив потім, як майже кожне слово початої розмови наче доторкалося до якоїсь рани його пацієнта і ятрило її; але водночас він і трохи здивувався вмінню вчорашнього мономана, який з-за найменшого слова мало не шаленів, тепер володіти собою і приховувати свої почуття.

— Справді, я тепер сам бачу, що майже здоровий,— сказав Раскольников, привітно цілуючи матір і сестру, від чого Пульхерія Олександрівна одразу ж засяяла,— і вже не по-вчорашньому це кажу,— додав він, звертаючись до Разуміхіна і дружньо потискаючи йому руку.

— А я так навіть подивувався на нього сьогодні,— почав Зосимов, що дуже зрадів прибулим, бо за десять хвилин він устиг втратити нитку розмови з своїм хворим.— Днів через три-чотири, коли так піде, зовсім буде як колись, тобто яким був місяць, або два... або, може, й три тому? Адже це здалека почалося та підготовлялося... га? Признайтесь тепер, що, може, й самі винні були? — додав він з обережною усмішкою, наче все ще побоюючись чим-небудь роздратувати його.

— Цілком можливо,— холодно відповів Раскольников.

— Я до того кажу,— вів далі підохочений Зосимов,— що ваше повне одужання залежить тепер виключно від вас самих. Тепер, коли вже з вами можна розмовляти, мені хотілося б вам підказати, що треба усунути первісні, так би мовити, корінні причини, які впливали на виникнення вашої хвороби, тоді й одужаєте, а ні, то буде навіть гірше. Цих первісних причин я не знаю, але вам вони повинні бути відомі. Ви людина розумна і вже, десь певно, спостерігали себе. Мені здається, початок розладу у вас збігається якоюсь мірою з виходом вашим з університету. Вам без занять лишатись не можна, а тому праця і твердо поставлена перед собою мета, мені здається, дуже б могли вам допомогти.

— Так, так, ви цілком маєте рацію... от я якнайшвидше вступлю в університет, і тоді все піде... як по маслу...

Зосимов, який почав свої розумні поради почасти і щоб справити враження на дам, був, звичайно, трохи збентежений, коли, кінчивши мову і глянувши на свого слухача, помітив на його обличчі неприховану посмішку. Але це тривало якусь мить. Пульхерія Олександрівна одразу ж почала дякувати Зосимову, особливо за вчорашні нічні відвідини їх у готелі.

— Як, він у вас був і вночі? — спитав Раскольников, мовби стривожившись.— Виходить, і ви теж не спали після дороги?

— Ой, Родю, адже це все тільки до другої години було. Ми з Дунею і дома раніше від другої ніколи не лягали.

— Я теж не знаю, як йому дякувати,— говорив Раскольников, раптом нахмурившись і опустивши очі.— Відкинувши питання грошове,— ви пробачте, що я про це згадав (звернувся він до Зосимова),— я вже й не знаю, чим це я заслужив таку особливу вашу увагу? Просто не розумію... і... і вона мені навіть тяжка, бо незрозуміла: я кажу одверто.

— Хай це вас не хвилює,— засміявся через силу Зосимов,— уявіть, що ви мій перший пацієнт, ну а наш брат, що оце тільки починає практикувати, своїх перших пацієнтів мов власних дітей любить, а дехто в них майже закохується. А я ж на пацієнтів не дуже багатий. [...]

— Ой, Родю, ти не повіриш,— сказала Пульхерія Олександрівна,— які ми з Дунечкою вчора були... нещасні! Тепер, коли вже все минулося й кінчилося і всі ми знову щасливі,— можна розповісти. Уяви, біжимо сюди щоб обняти тебе, замалим не просто з вагона, а ця жінка,— та онде й вона! Здрастуй, Насте!.. Каже вона нам раптом, що у тебе біла гарячка і ти тільки що утік нишком від лікаря, не при повному розумі, на вулицю і що тебе побігли розшукувати. Ти не повіриш, що з нами було! Мені саме пригадалося, як трагічно загинув поручик Потанчиков, наш знайомий, друг твого батька,— ти його не пам´ятаєш, Родю,— теж у білій гарячці і так само вибіг і на дворі в колодязь упав, на другий день тільки витягли. А ми, звичайно, ще й перебільшили все. Хотіли були кинутись на розшуки Петра Петровича, щоб хоч з його допомогою... бо ми ж були самі, зовсім самі, — протягла вона жалібним голосом і раптом осіклася, згадавши, що заводити мову про Петра Петровича ще досить небезпечно, хоч і "всі вже знову щасливі".

— Справді... все це, звичайно, досадно...— пробурмотів у відповідь Раскольников, але з такбм неуважливим і майже байдужим виглядом, що Дунечка глянула на нього здивовано.

— Що саме я ще хотів,— говорив він далі, з зусиллям пригадуючи,— ага: прошу вас, мамо, і ти, Дунечко, не подумайте, що я не хотів до вас сьогодні перший прийти і чекав вас перших.

— Та що це ти, Родю! — скрикнула Пульхерія Олександрівна, так само дивуючись.

"Що це він, з обов´язку, чи що, нам відповідає? — подумала Дунечка,— і мириться, і вибачення просить, наче службу виконує або урок завчив".

— Я оце тільки прокинувся і хотів іти, та мене одяг затримав; забув учора сказати їй... Насті... замити ту кров... Оцр тільки тепер встиг одягтися.

— Кров? яку кров? — стривожилася Пульхерія Олександрівна.

— Це так... не турбуйтесь. Це кров через те, що вчора, коли я тинявся не в собі, я натрапив на одну роздавлену людину... чиновника одного...

— Не в собі? Але ж ти все пам´ятаєш? — перебив Разуміхін.

— Це правда,— з якоюсь особливою уважністю відповів Раскольников,— пам´ятаю все, до найменшої навіть дрібниці, а от розумієш, навіщо я те робив, та туди ходив, та оте говорив — уже й не можу як слід пояснити.

— Дуже навіть відомий феномен,— втрутився Зосимов,— виконання діла іноді майстерне, щонайвправкіше, а управління діями, початок дій розладнані і залежать від різних хворобливих вражень. Схоже на сон.

"А це ж, може, й добре, що він мене майже за божевільного вважає",— подумав Раскольников.

— Але ж отак, мабуть, і в здорових буває,— зауважила Дунечка, занепокоєно дивлячись на Зосимова.

— Досить вірне зауваження,— відповів той,— в цьому розумінні дійсно всі ми, і дуже часто, майже як божевільні, з тією лише невеликою різницею, що "хворі" трохи більше від нас божевільні, бо тут треба розрізняти межу. А гармонійної людини, це правда, майже зовсім не буває; на десятки, а може, й на багато сотень тисяч по одній трапляється, та й то в досить недосконалих екземплярах...

Почувши слово "божевільні", що так необережно вихопилося у Зосимова, коли він заговорив на улюблену тему, всі скривилися. Раскольников сидів, начебто не звертаючи уваги, замислений і з дивною усмішкою на блідих губах. Він продовжував щось обмірковувати.

— Ну, то що ж отой роздавлений? Я тебе перебив! — поспішив вигукнути Разуміхін.

— Що? — немовби прокинувся той.— Ага... ну і забруднився в крові, коли допомагав переносити його додому... До речі, мамо, я одну непростиму річ зробив учора; дійсно не при своєму розумі. Я вчора всі гроші, які ви мені прислали, віддав... його дружині... на похорон. Зараз удова, сухотна, безпорадна жінка... троє маленьких сиріт, голодні... в домі порожньо... і ще одна дочка є... Може, ви б і самі віддали, коли б бачили... Я, звичайно, права не мав ніякого, визнаю, особливо, коли згадати, як вам самим ці гроші дісталися. Щоб допомагати, треба спочатку право таке мати, а то: "Здихайте, собаки, коли вам погано!" — Він засміявся.— Адже так, Дуню?

— Ні, не так,— твердо відповіла Дуня.

— Диви! То й ти... з переконаннями!..— пробурмотів він, глянувши на неї мало не з ненавистю і глузливо осміхнувшись.— Мені слід було б догадатися...