Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Сторінка 34

А втім, це, може, тільки так здалося Раскольникову, бо сталось усе в якусь мить. Принаймні щось таке та було. Раскольников побожився б, що той йому підморгнув, біс його знає для чого.

"Знає!" — блискавкою промайнуло в голові.

— Пробачте, що такими дурницями турбував,— говорив він далі, трохи збившись, — речі мої коштують якихось там^п´ять карбованців, але вони мені особливо дорогі, як пам´ять про тих, від кого дісталися, і, признаюсь, я, коли почув, дуже схвилювався.

— Тим-то ти так і стрепенувся вчора, коли я Зосимову сказав, що Порфирій закладників опитує! — вкинув Разуміхін, з очевидним наміром.

Це вже було занадто. Раскольников не стерпів і злісно блиснув на нього своїми чорними очима, в яких спалахнув гнів. Та одразу ж і схаменувся.

— Ти, брат, здається, з мене підсміюєшся? — звернувся він до нього із спритно удаваним роздратуванням.— Я згоден, що, може, вже надто турбуюсь про такий, як на твій погляд, дріб´язок, але ж не можна вважати мене за це ні егоїстом, ні пожадливим, і як на мій погляд — ці дві жалюгідні дрібнички можуть бути зовсім і не дріб´язком. Я тобі вже казав оце недавно, що цей срібний годинник, якому ціна — копійка, єдина річ, що після батька лишилася. З мене смійся, але до мене мати приїхала,— повернувся він зненацька до Порфирія,— і коли б вона дізналася,— повернувся знову він хутчій до Разуміхіна, особливо стараючись, щоб затремтів голос,— що цей годинник пропав, то, присягаюсь, це б її до розпачу довело! Жінки!

— Та зовсім же ні! Я зовсім не те хотів сказати! Я зовсім навпаки! — кричав засмучений Разуміхін.

"Чи добре? Чи натурально? Чи не переграв часом? — потерпав про себе Раскольников.— Навіщо сказав: "жінки"?"

— То до вас мати приїхала? — поцікавився для чогось Порфирій Петрович.

— Еге ж.

— Коли ж це?

— Вчора ввечері.

Порфирій помовчав, неначе щось обмірковуючи.

— Ваші речі ні в якому разі й не могли пропасти,— спокійно й холодно повів він далі.— Адже я давно вас тут чекаю.

І, мов нічого не сталося, він дбайливо став підставляти попільничку Разуміхіну, який нещадно струшував попіл цигарки на килим. Раскольников здригнувся, але Порфирій наче й не дивився, все ще заклопотаний цигаркою Разуміхіна.

— Що-о? Чекав! Та ти хіба знав, що й він туди носив застави? — крикнув Разуміхін.

Порфирій Петрович прямо звернувся до Раскольникова.

— Обидві ваші речі, перстень і годинник, були у неї в одному папірці загорнуті, а на папірці ваше ім´я олівцем чітко виведене, так само як і число і місяць, коли вона їх від вас одержала...

— Які ви спостережливі!..— незграбно усміхнувся Раскольников, особливо стараючись дивитись йому просто в очі; але не зміг утерпіти і раптом додав: — Я тому так сказав це, що, десь певно, дуже багато було заставників... так що вам важко було б їх усіх запам´ятати... А ви, навпаки, так добре всіх їх пам´ятаєте, і... і...

Безглуздо! Погано! Навіщо я це додав!"

— А майже всі заставники тепер уже відомі, так що тільки ви одні й не зволили завітати,— відповів Порфирій з ледь помітною ноткою глузливості.

— Я був не зовсім здоровий.

— І про це чув... Чув навіть, що дуже вже були чимось розстроєні. Ви й тепер наче бліді?

— Зовсім не блідий... навпаки, цілком здоровий! — грубо й злісно відрізав Раскольников, раптом змінюючи тон. У ньому накипала злість, і він не міг угамувати її. А саме в злості й проговорюсь! — майнула знову думка.— І чого вони мене мучать!.."

— Не зовсім здоровий! — підхопив Разуміхін.— Оце так сказав! До вчорашнього дня майже не при повному розумі був... Ну, віриш, Порфи— рію, сам ледве на ногах, а тільки лиш ми, я та Зосимов, вчора одвернулись — одягся і втік потихеньку і колобродив десь мало не до півночі, і це в цілковитому, я тобі скажу, маренні, можеш ти це уявити! Надзвичайний випадок!

— І невже в цілковитому маренні? Он яке діло! — якось по-баб´ячому похитав головою Порфирій.

— Ет, дурниця! Не вірте! А втім, ви ж і без того не вірите! — занадто вже зло вихопилось у Раскольникова. Але Порфирій Петрович немовби не розчув цих дивних слів.

— Та як же інакше міг би ти вийти, коли б не був у маренні? — запалився раптом Разуміхін.— Навіщо вийшов? Для чого?.. І чому саме потай? Хіба ж ти в здоровому розумі тоді був? Тепер, коли вся небезпека минула, я вже прямо тобі це скажу!

— Надокучили вони мені дуже вчора! — звернувся раптом Раскольников до Порфирія з нахабно-визивною усмішкою,— я і втік від них квартиру найняти, щоб вони мене не розшукали, і грошей купу взяв з собою. Он пан Замьотов бачив ті гроші. А що, пане Замьотов, при своєму розумі я був учора чи в маренні, розсудіть-но суперечку?

Він би, здається, так і задушив в цю мить Замьотова. Занадто вже не подобалися йому його погляд і мовчання.

— По-моєму, ви говорили дуже розумно і навіть хитро, тільки роздратовані були надміру,— сухо заявив Замьотов.

— А сьогодні казав мені Никодим Хомич,— вкинув Порфирій Петрович,— що зустрів вас учора вже зовсім пізно, в квартирі роздавленого кіньми чиновника...

— Ну от хоч би цей чиновник! — підхопив Разуміхін,— ну, чи не божевільний був ти у чиновника? Останні гроші на похорон удові віддав! Ну захотів допомогти — дай п´ятнадцять, дай двадцять, ну а хоч три карбованці собі залиш, а то всі двадцять п´ять так і відвалив!

— А може, я десь скарб знайшов, а ти не знаєш? От я вчора й розщедрився... Он пан Замьотов знає, що я скарб знайшов!.. Ви пробачте, будь ласка,— звернувся він з тремтячими губами до Порфирія,— що мивас такою безглуздою суперечкою вже з півгодини турбуємо. Набридли десь, га?

— О прошу вас, навпаки, на-а-впаки! Коли б ви знали, які ви для мене привабливі! Цікаво і дивитись і слухати... і я, признаюсь, такий радий, що ви зволили, нарешті, завітати...

— Та дай же хоч чаю! Горло пересохло! — скрикнув Разуміхін.

— Прекрасна ідея! Може, і всі компанію розділять. А чи не хочеш часом... істотнішого чогось, перед чаєм?

— Ну тебе!

Порфирій Петрович вийшов розпорядитися відносно чаю.

Думки крутилися у голові Раскольникова, мов вихор. Він був страшенно роздратованийу[...]

Порфирій Петрович миттю повернувся. Він раптом якось повеселішав.

— У мене, брат, від учорашнього твого голова... Та й весь я якось розклеївся,— почав він зовсім іншим тоном, сміючись, до Разуміхіна.

— А що, цікаво було? Я ж вас учора на найцікавішому пункті покинув? Хто переміг?

— Та ніхто, звичайно. На одвічні питання з´їхали.

— Уяви, Родю, на що вчора з´їхали: є злочин чи немає? Казав я тобі, що до безглуздя добрехались!

— Що ж тут дивного? Звичайнісіньке соціальне питання,— байдуже відповів Раскольников.

— Питання було не так сформульоване,— зауважив Порфирій.

— Не зовсім так, це правда,— одразу ж погодився Разуміхін, поспішаючи й запалюючись, як завжди.— Бачиш, Родіоне: вислухай і скажи свою думку. Цікаво знати. Я з шкіри пнувся вчора з ними і тебе чекав; я і їм про тебе говорив, що прийдеш... Почалося з погляду соціалістів. Він відомий: злочин є протест проти ненормальності соціального устрою — і тільки, і нічого більше, і ніяких причин більше не допускається,— і край!..

— От і збрехав! — крикнув Порфирій Петрович. Він, видимо, пожвавлювався і раз у раз сміявся, дивлячись на Разуміхіна, чим ще більше піддрочував його.

— Н-нічого не допускається! — з жаром перебив Разуміхін,— не брешу!.. Я тобі книжки їхні покажу: все у них через те, що "середовище заїло", і нічого більше! Улюблена фраза! Звідси, мовляв, виходить, що коли суспільство організувати нормально, то враз і всі злочини зникнуть, бо ні для чого буде протестувати і всі миттю зробляться праведними. На особистість не зважають, особистість заперечують, особистості не може бути! У них не людство, розвинувшись історичним, живим, шляхом до кінця, само собою перетворюється, врешті-решт, в нормальне суспільство, а навпаки, соціальна система, вийшовши з якої-небудь математичної голови, враз і приведе до порядку все людство і миттю зробить його праведним і безгрішним, раніше від усякого живого процесу, без усякого історичного і живого шляху! Через те вони так інстинктивно й не люблять історії: "неподобства самі в ній та дурощі" — і все самою тільки дурістю пояснюється! Через те так і не люблять живого процесу життя: не треба живої душі! Жива душа життя вимагатиме, жива душа не послухається механіки, жива душа підозрілива, жива душа ретроградна! А тут хоч і мертвечинкою трохи тхне, з каучуку зробити можна,— зате не жива, зате без волі, зате рабська, не збунтується! [...]

— Подумайте,— обернувся Порфирій до Раскольникова,— отак само вчора ввечері, в одній кімнаті, на шість голосів, та ще пуншем напоїв перед тим,— можете собі уявити? Ні, брат, дурницю верзеш: "середовище" багато що в злочині важить; це я тобі доведу.

— І сам знаю, що багато важить, та ти от що скажи: сорокарічний безчестить десятирічну дівчинку,— середовище, чи як, його на те спонукало?

— А що ж, коли в точному розумінні, можливо, й середовище,— з дивною серйозністю відповів Порфирій,— злочин над дівчинкою дуже й дуже навіть можна "середовищем" пояснити. [...]

— Знаєте, я вам усю правду скажу. З приводу всіх цих питань, злочинів, середовища, дівчаток мені пригадалася тепер,— а втім, і завжди цікавила мене,— одна ваша статейка. "Про злочин"... чи як там у вас, забув назву, не пам´ятаю. Два місяці тому мав приємність в "Періодичному слові" прочитати.

— Моя стаття? В "Періодичному слові"? — з подивом спитав Раскольников,— я справді написав півроку тому, коли з університету вийшов, з приводу однієї книги статтю, але я відніс її тоді в газету "Щотижневе слово", а не в "Періодичне".

— А потрапила в "Періодичне".

— Та "Щотижневе слово" перестало´ж існувати, тому тоді й не надрукували...

— Це правда; але, перестаючи існувати, "Щотижневе слово" об´єдналась з "Періодичним словом", тому і статейка ваша два місяці тому з´явилася в "Періодичному слові". А ви й не знали?

Раскольников справді нічого не знав.

— Та як же це, та ви ж гроші можете зажадати від них за статтю! Який же все-таки у вас характер! Живете так відлюдно, ще таких речей, які вас прямо стосуються, не знаєте. Це ж факт.

— Браво, Родька! І я теж не знав! — вигукнув Разуміхін.— Сьогодні ж у читальню забіжу і попрошу газету! Два місяці тому? Якого числа? Все одно розшукаю.