Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Сторінка 32

Що ж, і похвально; тобі ж краще... і дійдеш до такої межі, що коли не переступиш її — нещаслива будеш, а переступиш — може, ще нещасливіша... А втім, все це дурниця! — додав він роздратовано, досадуючи, що мимоволі сам захопився.— Я хотів тільки сказати, що вас, мамо, прошу мене простити,— закінчив він різко і уривисто.

— Годі, Родю, я певна, все, що ти робиш, все прекрасно! — зрадівши, сказала мати.

— Не будьте певні,— відповів він, скрививши рота в посмішку. Запанувала мовчанка. Щось було напружене в усій цій розмові і в мовчанці, і в примиренні, і в прощенні, і всі це відчували.

"А вони наче бояться мене",— думав Раскольников, спідлоба дивлячись на матір і сестру. Пульхерія Олександрівна дійсно, чим більш мовчала, тим більш і ніяковіла.

"Поки не бачив, то здавалося — так люблю їх",— майнуло в його думці.

— Знаєш, Родю, Марфа Петрівна вмерла! — раптом похопилась Пульхерія Олександрівна.

— Яка це Марфа Петрівна?

— Ой Боже ж мій, та Марфа ж Петрівна, Свидригайлова! Я ж ще так багато про неї писала тобі.

— А-а-а, так, пригадую... то померла? Справді? — раптом стрепенувся він, немовби прокинувшись.— Невже померла? Від чого ж?

— Уяви собі, раптово! — заквапилася Пульхерія Олександрівна, підбадьорена його цікавістю,— і саме тоді, коли я тобі листа тоді відправила, навіть того ж самого дня! Уяви собі, цей жахливий чоловік її, здається, і був причиною її смерті. Кажуть, він її дуже побив!

— Хіба вони ото так жили? — спитав він, звертаючись до сестри.

— Ні, навіть навпаки. З нею він завжди був дуже терплячий, навіть ввічливий. У багатьох випадках навіть занадто був поблажливий до її характеру, аж сім років... Якось раптом терпіння не стало.

— Значить, він зовсім не такий уже жахливий, коли сім років кріпився? Ти, Дунечко, здається, його виправдуєш?

— Пі, ні, це жахлива людина! Жахливішого я нічого й уявити не можу, — мало не здригаючись, відповіла Дуня, нахмурила брови й задумалася.

— Трапилося це в них вранці,— продовжувала квапливо Пульхерія Олександрівна.— Після того вона наказала запрягти коні, щоб не гаючись одразу ж по обіді і їхати в місто, бо вона завжди в таких випадках у місто їздила; за обідом їла, кажуть, з великим апетитом...

— Побита?

— ...А втім, у неї і завжди була ця... звичка, і як тільки пообідала, щоб не загаятись із від´їздом, одразу ж пішла в купальню... Бачиш, вона якось там лікувалася купанням; у них там джерело холодне є, і вона купалася в ньому регулярно щодня, і як тільки увійшла в воду, раптом з нею удар!

— Ще б пак,— сказав Зосимов.

— І дуже він її побив?

— Та хіба не однаково,— озвалася Дуня.

— Гм! А зрештою, охрта вам, мамо, про такі дурниці розповідати,— роздратовано і мовби ненароком сказав раптом Раскольников.

— Ой, друже мій, та я не знала, про що вже й заговорити,— вихопилось у Пульхерії Олександрівни.

— Та що ви боїтесь, чи що, мене всі? — сказав він, криво всміхаючись.

— Це справді так,— сказала Дуня, прямо й суворо дивлячись на брата.—Мама, ідучи по сходах, навіть хрестилася від страху.

По обличчю його ніби пройшла судорога.

— Ой, що ти, Дуню! Не сердься, прошу тебе, Родю... Навіщо ти, Дуню! — заговорила збентежена Пульхерія Олександрівна,— це я, справді, їдучи сюди, всю дорогу мріяла у вагоні: як ми зустрінемося, як про все розповімо одне одному... і така була щаслива, що й дороги не бачила! Та що я! Я й тепер щаслива... Даремно це ти, Дуню! Я вже і з того щаслива, що бачу тебе, Родю...

— Годі, мамо,— зніяковіло пробурмотів він, не дивлячись на неї і стиснувши їй руку,— встигнемо ще наговоритись!

Сказавши це, він зненацька збентежився і зблід: знову оте недавнє жахливе відчуття мертвим холодом пройшло по душі його; знову йому стало ясно і зрозуміло, що сказав він зараз страшну неправду, що віднині не тільки ніколи не доведеться йому встигнути наговоритись, але вже ні про що більше, ніколи і ні з ким віднині не можна йому говорити. Ця думка так тяжко подіяла на нього, що він, на мить, майже зовсім знетя— мившись, підвівся з місця. [...]

Ще трохи, і ці люди, ці рідні, після трирічної розлуки, цей родинний тон розмови при цілковитій неможливості бодай про щось говорити,— зробилися б, нарешті, зовсім йому нестерпні. Було, проте, одне невідкладне питання, яке так чи інакше треба було неодмінно розв´язати сьогодні,— це вирішив він ще тоді, коли прокинувся. Тепер він зрадів цьому питанню, як виходу.

— От що, Дуню,— почав він серйозно й сухо,— я, звичайно, прошу в тебе за вчорашнє пробачення, але я за обов´язок свій вважаю знову тобі нагадати, що від головного свого я не відступаюсь. Або я, або Лужин. Хай я негідник, а ти не повинна. Хтось один. Коли ж ти підеш за Лужина, я одразу ж перестаю тебе вважати за сестру.

— Родю, Родю! Та це ж те саме, що й вчора,— з болем вигукнула Пульхерія Олександрівна,— і чому ти все негідником себе називаєш, не можу я цього стерпіти! І вчора теж...

— Брате,— твердо і так само сухо відповіла Дуня,— в усьому цьому є помилка з твого боку. Я за ніч все обміркувала і знайшла помилку. Річ у тому, що ти, здається, гадаєш, начебто я комусь і для когось приношу себе в жертву. Зовсім це не так. Я просто для себе йду, бо мені самій тяжко; звичайно, буду рада, коли при цьому пощастить стати корисною рідним, але не це було основною причиною мого рішення...

"Неправду говорить! — думав Раскольников, кусаючи нігті від злості.— Гордячка! Признатися не хоче, що забажалося благодіяти!.. О, низькі душі! Вони й люблять, наче ненавидять... О, як я... ненавиджу їх усіх!"

— Одно слово, я йду за Петра Петровича,— говорила далі Дунечка,— бо вибираю найменше зло. Я маю намір чесно виконувати все, чого він від мене сподівається, отже, я його не обманюю. Чого ти так зараз усміхнувся?

Вона теж спалахнула, і в очах її мелькнув гнів.

— Все виконувати? — спитав він, уїдливо посміхаючись.

— До певної межі. І манера і форма сватання Петра Петровича показали мені одразу ж, що саме йому потрібно. Він, звичайно, цінує себе, може, занадто високо, але я гадаю, що він і мене цінує... Чого ти знову смієшся?

— А чого ти знову червонієш? Ти неправду кажеш, сестро, ти навмисно вигадуєш, з самої тільки жіночої упертості, щоб тільки на своєму поставити тут переді мною... Ти не можеш поважати Лужина; я бачив його і говорив з ним. Отже, продаєш себе за гроші і, виходить, з усіх поглядів дієш негідно, і я радий, що ти принаймні червоніти можеш!

— Ні, я правду кажу!..— крикнула Дунечка, втрачаючи весь спокій,— я не піду за нього, коли не буду переконана, що він цінує мене і дорожить мною; я не піду за нього, коли не буду твердо переконана, що сама можу поважати його. На щастя, я можу в цьому переконатись напевно, і навіть сьогодні ж. А такий шлюб не є підлотою, як ти це назвав! А коли б ти і мав рацію, коли б я й справді зважилася на підлоту,— хіба не безжалісно з твого боку так зі мною говорити? Навіщо ти вимагаєш від мене геройства, якого і в тобі самому, може, немає? Це деспотизм, це насильство! Коли я погублю кого, то тільки себе саму... Я ще нікого не зарізала!.. Чого ти так дивишся на мене? Чого ти так зблід? Родю, що тобі? Родю, любий!..

— Господи! До непритомності довела,— скрикнула Пульхерія Олександрівна.

— Ні, ні... дурниця... нічого!.. Трохи в голові запаморочилося. Зовсім я не знепритомнів... Далися вам ці непритомності!.. Гм! так... що пак я хотів? Ага: як саме ти сьогодні ж переконаєшся, що можеш поважати його і що він... цінує, чи що, як ти сказала? Ти, здається, сказала, що сьогодні? Чи, може, я помилився?

— Мамо, покажіть-но братові листа від Петра Петровича,— сказала Дунечка.

Пульхерія Олександрівна тремтячими руками подала листа. Він з великою цікавістю взяв його. Але, перше ніж розгорнути, раптом якось з подивом глянув на Дунечку.

— Чудно,— проказав він поволі, немовби раптом вражений новою думкою,— та чого це я так клопочуся? Навіщо весь отой галас? Та йди собі за кого хочеш!

Він говорив наче для себе, але вимовив уголос і якийсь час збентежено позирав на сестру.

Він розгорнув, нарешті, листа, все ще зберігаючи вигляд якогось незрозумілого здивування; потім повільно і уважно почав читати і прочитав двічі. Пульхерія Олександрівна була незвичайно занепокоєна, та й усі чекали чогось особливого. [...]

— Дунечка вже вирішила, і я цілком з нею згодна,— поспішила вставити Пульхерія Олександрівна.

— Я вирішила просити тебе, Родю, настійливо просити неодмінно бути у нас на цьому побаченні,— сказала Дунечка,— прийдеш?

— Прийду.

— Я й вас теж прошу бути у нас о восьмій годині, — звернулася вона до Разуміхіна.— Мамо, я їх теж запрошую.

— І прекрасно, Дунечко. Ну, вже як ви там вирішили,— додала Пульхерія Олександрівна,— так уже хай і буде. А мені й самій легше; не люблю прикидатись і брехати; краще будемо всю правду говорити... Сердься не сердься тепер, Петре Петровичу!

IV

В цю мить двері повільно відчинились, і в кімнату, боязко озираючись, ввійшла якась дівчина. Всі обернулися до неї з Подивом і цікавістю. Раскольников першу мить не пізнав її. Це була Софія Семенівна Мармеладова. Вчора бачив він її вперше, але в такий час, за таких обставин і в такому убранні, що в пам´яті його залишився образ немовби зовсім іншої особи. Тепер це була скромно і навіть бідно одягнена дівчина, дуже ще молоденька, схожа на дівчинку; трималас" вона скромно і пристойно, але з виразом якоїсь заляканості на ясному обличчі. На ній було дуже простеньке домашнє платтячко, на голові ношений, давнього фасону капелюшок; тільки в руках була, як і вчора, парасолька. Побачивши несподівано повну кімнату людей, вона не те щоб зніяковіла, а й зовсім розгубилася, сторопіла, мов маленька дитина, і навіть зробила рух, щоб піти назад.

— А... це ви?..— сказав Раскольников дуже здивовано і раптом сам зніяковів.

Він одразу ж пригадав, що мати й сестра знають уже в загальних рисах з листа Лужина про якусь дівицю "певної професії". Оце тільки зараз він протестував проти наклепу Лужина і сказав, що бачив цю дівчину вперше, аж раптом вона сама заходить до нього. Згадав також, що анітрохи не протестував проти слів: "певної професії". Все це швидко й невиразно майнуло в його голові. Але, подивившись пильніше, він враз побачив, що ця зневажена істота така вже принижена, що йому раптом стало шкода її.