Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Сторінка 47

Кажу вам, що не хочу! Не можу й не хочу!.. Чуєте! Чуєте! — крикнув Раскольников, стукнувши знову кулаком по столу.

— Та тихше ж, тихше! Почують же! Серйозно попереджаю: побережіть себе. Я не жартую! — промовив пошепки Порфирій, але цього разу в обличчі його вже не було недавнього по-баб´ячому добродушного і зляканого виразу; навпаки, тепер він прямо наказував, суворо насупивши брови і мовби разом відкидаючи машкару з таємниць і двозначностей. Але це було тільки на мить. Спантеличений спочатку Раскольников раптом впав у справжню несамовитість; та дивно: він знову послухався наказу говорити тихше, хоч і був у найвищому пароксизмі люті.

— Я не дозволю себе мучити! — зашептав він раптом, як і недавно, з болем і ненавистю вмить усвідомлюючи, що не може не скоритись наказові, і розлютовуючись від цієї думки ще більше,— заарештуйте мене, обшукайте мене, але ж дійте за всіма правилами, а не грайтеся зі мною! Не смійте!..

— Та не турбуйтесь ви про форму, — перебив Порфирій з тією ж лукавою усмішкою і начебто навіть з насолодою милуючись Раскольниковим,— я вас, голубчику, запросив тепер по-домашньому, зовсім по-дружньому!

— Не хочу я вашої дружби і плюю на неї! Чуєте ви? І от вам: беру кашкет і йду. Ану, що тепер скажеш, коли маєш намір заарештувати?

Він схопив кашкет і рушив до дверей.

— А сюрпризик хіба не хочете подивитись? — захихотів Порфирій, знову беручи його вище ліктя і зупиняючи біля порога. Він ставав дедалі веселіший і грайливіший, що остаточно позбавляло Раскольникова будь— якого самовладання.

— Який сюрпризик? що таке? — спитав він, раптом спиняючись і злякано дивлячись на Порфирія.

— Сюрпризик, ось тут, за дверима в мене сидить, хе-хе-хе! (Він показав пальцем на замкнені двері в перегородці, що вели в його казенну квартиру).— Я навіть замкнув, щоб не втік.

— Що таке? де? що?..— Раскольников підійшов був до дверей і хотів відчинити, але вони були замкнені.

— Замкнено, ось і ключ!

І справді, він витяг з кишені і показав йому ключ.

— Брешеш ти все! — закричав Раскольников, уже не стримуючись,— брешеш, полішинель проклятий! — і кинувся на Порфирія, який метнувся до виходу, хоч і трохи не злякався.

— Я все, все розумію! — підскочив до нього Раскольников.— Ти брешеш і дратуєш мене, щоб я себе виказав...

— Та вже більше й не можна себе виказати, голубчику, Родіоне Романовичу! Адже ви шаленіти почали. Не кричіть, бо я людей покличу.

— Брешеш, нічого не буде! Клич людей. Ти знав, що я хворий, і роздратувати мене хотів до шалу, щоб я себе виказав, от який твій намір! Ні, ти факти давай! Я все зрозумів! У тебе фактів немає, у тебе самі тільки мізерні, незначні догадки замьотовські!.. Ти знав мій характер, до шалу мене довести хотів, а потім приголомшити раптом попами та депутатами... Ти їх чекаєш, га? Чого чекаєш? Давай сюди!

— Ну, які тут депутати, голубчику! Приверзеться ж людині! Та як же тут за формою діяти, як ви кажете, діла ви, рідний мій, не знаєте... А форма не втече, самі побачите!..— бурмотів Порфирій, прислухаючись до дверей.

Справді, в цей час біля самих дверей в другій кімнаті почувся якійсь гомін.

— А, йдуть! — скрикнув Раскольников,— ти за ними послав!..Ти їх чекав!.. Ти розрахував... Ну, давай сюди всіх: депутатів, свідків, що хочеш... давай! Я готовий, готовий!

Але тут сталося щось дивне, настільки несподіване при звичайному ході речей, що вже, звичайно, ні Раскольников, ні Порфирій Петрович такої розв´язки не могли передбачити.

VI

Вже потім, коли Раскольников згадував про цю подію, все поставало в його пам´яті в такому вигляді:

Гомін, що почувся за дверима, раптом збільшився, і двері трохи прочинилися.

— Що там? — крикнув з досадою Порфирій Петрович.— Я ж попередив...

Якусь мить ніхто не відповідав, але чути було, що за дверима товпилися кілька чоловік і начебто когось відштовхували.

— Та що там таке? — стривожено повторив Порфирій Петрович.

— Арештанта привели, Миколая,— озвався чийсь голос.

— Не треба! Геть! Почекати!.. Чого він сюди заліз! Що за непорядок! — закричав Порфирій, кидаючись до дверей.

— Та він...— почав був знову той самий голос і враз осікся. Секунди зо дві, не більше, тривала справжня боротьба; потім раптом начебто хтось когось з силою відштовхнув, і якийсь дуже блідий юнак ступив прямо в кабінет Порфирія Петровича.

Вигляд того юнака з першого погляду був дуже чудний. Він дивився просто перед собою, але начебто нікого не бачив. В очах його блискала рішимість, але водночас смертельна блідість вкривала його обличчя, наче його привели на страту. Зовсім побілілі губи злегка здригалися.

Він був дуже молодий, одягнений по-простому, середній на зріст, худорлявий, з волоссям, остриженим кружальцем, з тонкими, мовби сухими рисами обличчя. Той, кого він відштовхнув коло дверей, одразу ж кинувся за ним у кімнату і встиг схопити йоію за плече: це був конвойний; але Миколай смикнув руку і знову вирвався від нього.

У дверях збилось кілька цікавих. Дехто з них хотів увійти. Все описане сталося в якусь мить.

— Геть, рано ще! Почекай, поки покличуть!.. Нащо його передчасно привели? — бурмотів надзвичайно роздосадуваний, мовби спантеличений Порфирій Петрович. Але Миколай раптом став на коліна.

— Чого тобі? — крикнув Порфирій здивовано.

— Винен! Мій гріх! Я вбивця! — раптом проказав Миколай, трохи мовби задихано, але досить голосно.

Якийсь час тривала мовчанка, всі наче остовпіли; навіть конвойний відсахнувся і вже не підходив до Миколая, а позадкував машинально до дверей і став там нерухомо.

— Що таке? — скрикнув Порфирій Петрович, виходячи з раптового заціпеніння.

— Я... убивця...— повторив Миколай, помовчавши трохи.

— Як... ти... Як... Кого ти вбив? Порфирій Петрович, видимо, розгубився. Миколай знову помовчав трохи.

— Альону Іванівну і сестрицю їхню Лизавету Іванівну, я... вбив... сокирою. Затьмарення найшло...— додав він раптом і знову замовк. Він усе не підводився з колін.

Порфирій Петрович якусь мить стояв, мовби роздумуючи, потім враз отямився і замахав руками на непроханих свідків. Ті вмить подалися назад, і двері зачинились. Потім він глянув на Раскольникова, який стояв у кутку, дико дивлячись на Миколая, рушив був до нього, але одразу ж спинився, глянув знову на нього, перевів погляд на Миколая, потім знову на Раскольникова, далі ще раз на Миколая і раптом, наче вжалений якоюсь думкою, знову напустився на Миколая.

— Ти мені чого з своїм затьмаренням наперед вириваєшся? — крикнув він на нього майже із злістю.— Я тебе ще не питав: находило що на тебе чи ні... кажи: ти вбив?

— Я вбивця... признаюся...— відповів Миколай.

— Е-ех! Чим ти вбив?

— Сокирою. Припас.

— Ач, квапиться! Сам?

Миколай не зрозумів запитання.

— Сам убив?

— Сам. А Митька не винен і до всього того не причетний.

— Та не поспішай ти з Митькою твоїм! Е-ех!.. Як же ти, ну, як же ти з сходів тоді збіг? Адже двірники вас обох зустріли?

— Це я тоді... щоб очі відвести... біг з Митькою,— поквапливо, наче заздалегідь приготувався, відповів Миколай.

— Ну, так воно і є! — злісно крикнув Порфирій,— не свої слова говорить! — пробурмотів він, мовби сам до себе. І раптом погляд його знову впав на Раскольникова.

Він так захопився з Миколаем, що на якусь мить навіть забув про Раскольникова. Тепер же раптом опам´ятався, навіть схвилювався.

— Родіоне Романовичу, голубчику! Пробачте,— кинувся він до нього,— так же не можна; прошу вас... вам тут нема чого... я й сам... бачите, які сюрпризи! Прошу вас!..

І, взявши його за руку, він показав йому на двері.

— Ви, здається, цього не сподівались? — промовив Раскольников, який, звичайно, нічого ще не розумів ясно, але вже встиг значно заспокоїтись.

— Та й ви, голубе, не сподівались. Ач, ручка як он труситься, хе-хе!

— Та й ви труситесь, Порфирію Петровичу.

— І я трушуся; не сподівався ж!

Вони вже стояли на дверях. Порфирій нетерпляче чекав, щоб Раскольников пішов.

— А сюрпризик отой так і не покажете? — промовив раптом Раскольников.

— Говорить, а в самого он ще зубки в роті один об одний клацають, хе-хе! Іронічна ви людина! Ну, то до побачення.

— По-моєму, то прощайте!

— Як Бог дасть, як Бог дасть! — пробурмотів Порфирій з якоюсь кривою посмішкою.

Проходячи через канцелярію, Раскольников помітив, що багато хто на нього пильно подивився. В прихожій, у натовпі, він встиг розглядіти обох двірників з того будинку, яких він тоді вночі кликав з собою до квартального. Вони стояли і чогось чекали. Та тільки він вийшов на сходи, аж раптом знову почув за собою голос Порфирія Петровича. Обернувшись, він побачив, що той, засапавшись, доганяв його.

— Одне слівце, Родіоне Романовичу; там відносно всього цього іншого як Бог дасть, а все-таки за формою дещо доведеться спитати... Отже, ми ще побачимось, отак!

І Порфирій спинився перед ним з посмішкою.

— Отак! — проказав він ще раз.

Здавалося, що йому ще щось хотілося сказати, та якось не вимовлялося.

— А ви мене, Порфирію Петровичу, вибачте відносно того, що сталося оце... я погарячився,— почав було Раскольников, який уже зовсім підбадьорився, аж до непереборного бажання похизуватись.

— Нічого, нічого,— майже радісно підхопив Порфирій.— Та я й сам... Уїдливий характер у мене, каюсь, каюсь! Та от ми зустрінемось. Якщо Бог дасть, то й скоро, скоро зустрінемось!

— І остаточно пізнаєм один одного? — підхопив Раскольников.

— І остаточно пізнаєм один одного,— підтримав Порфирій Петрович і, примружившись, дуже серйозно подивився на нього.— А тепер на іменини?

— На Похорон.

— Чи то пак, на похорон! Здоров´я ж своє бережіть, здоров´я...

— А я вже й не знаю, чого вам побажати з свого боку! — сказав Раскольников, вже спускаючись сходами, але раптом знову обернувшись до Порфирія,— побажав би більших успіхів, але ж бачите, яка ваша посада кумедна! [...]

Раскольников пішов просто додому. Він був такий спантеличений, що, прийшовши додому і кинувшись на диван, з чверть години тільки відпочивав і намагався хоч трохи зібратися з думками. Про Миколая він і не брався міркувати: він відчував, що вражений; що в признанні Миколая є щось непоясненне, дивне, чого йому не збагнути нізащо. [...]

Тільки-но він хотів відчинити двері, аж вони зненацька почали прочинятись самі.