Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Сторінка 44

Її завжди бліде обличчя заша— рілося і навіть сльози виступили на очах... їй було і тоскно, іс< ромно, і солодко... Раскольников швидко одвернувся і сів на стілець коло стола. Мигцем устиг він оглянути кімнату.

Це була велика кімната, але дуже низька, єдина, яку Капернаумови здавали внайми, замкнені двері до них були в стіні ліворуч. З протилежного боку, в стіні праворуч, були ще другі двері, завжди замкнені наглухо. Там уже була інша, сусідня квартира, під іншим номером. Сонина кімната скидалася на сарай, мала вигляд дуже неправильного чотирикутника, і це робило її потворною. Стіна з трьома вікнами, що виходила на канаву, перерізала кімнату якось навскіс, через що один куток, дуже гострий, заглиблювався кудись далеко, так що його, при поганому освітленні, навіть і розглядіти не можна було як слід; другий же куток був уже надто, до потворного тупий. В усій цій великій кімнаті майже не було меблів. В кутку, праворуч, стояло ліжко; біля нього, ближче до дверей, стілець. Вздовж тієї ж стіни, де було ліжко, біля самих дверей в чужу квартиру, стояв простий, збитий з дощок стіл, покритий синенькою скатеркою, і біля стола два плетених стільці. Коло протилежної стіни, поблизу від гострого кутка, стояв невеликий простого дерева комод, немовби загубившись у пустоті. От і все, що було в кімнаті. Жовтуваті, подерті й заяложені шпалери почорніли в усіх кутках; певно, тут бувало сиро і чадно взимку. Бідність прозирала тут звідусюди, і навіть на ліжку не було завісок.

Соня мовчки дивилась на свого гостя, що так уважно й безцеремонно оглядав її кімнату, і зрештою навіть почала дрижати зо страху, наче стояла перед суддею і вершителем своєї долі.

— Я пізно... Одинадцята година є? — спитав він, все ще не підводячи на неї очей.

— Є,— пробурмотіла Соня.— А так, звичайно, є! — заквапилася вона раптом, наче в цьому був для неї весь порятунок,— зараз у хазяїв годинник бив... і я сама чула... Є.

— Я до вас востаннє прийшов,— похмуро говорив далі Раскольников, хоч і оце тільки вперше,— я, може, вас не побачу більше.

— Ви... їдете?

— Не знаю... все завтра...

— То ви не будете завтра у Катерини Іванівни? — здригнувся голос у Соні.

— Не знаю. Все завтра вранці... Не в тому річ: я прийшов одне слово сказати...

Він підвів на неї свій задумливий погляд і раптом помітив, що сидить, а вона все ще стоїть перед ним.

— Чого ж ви стоїте? Сідайте,— промовив він голосом, що раптом змінився і став тихим і ласкавим.

Вона сіла. Він привітно і майже з жалем дивився на неї якийсь час.

— Яка ви худенька! Он яка у вас рука! Зовсім прозора. Пальці, мов у мертвої.

Він узяв її руку. Соня блідо усміхнулась.

— Я й завжди така була,— сказала вона.

— Коли й дома жили?

— Атож.

— Ну, та звичайно! — проказав він уривисто, і враз обличчя його і звук голосу знову змінилися. Він ще раз оглядівся навколо. [...]

— Я прийшла тоді,— говорила вона, плачучи,— а батько і каже: "почитай мені, каже, Соню, у мене щось голова болить, почитай мені... ось книжечка", якась книжка в нього, у Андрія Семеновича добув, у Лебезят— никова, тут живе, він такі кумедні книжки все приносив. А я кажу: "мені йти час", так і не схотіла почитати, а зайшла до них більше для того, щоб комірчики показати Катерині Іванівні; мені Лизавета, торговка, комірчики і нарукавники дешево продала, гарненькі, новісінькі і з візерунком. А Катерині Іванівні дуже сподобалися, вона наділа і в дзеркало подивилась на себе, і дуже, дуже їй сподобалися: "подаруй мені, каже, їх, Соню, прошу тебе". Прошу тебе сказала, і вже так їй хотілося. А куди їй одягати? Так ото: колишня, щаслива пора тільки згадалась. Дивиться на себе в дзеркало, любується, і ніяких же, ніяких же у неї суконь немає, ніяких же речей, от уже кілька років! І нічого ж вона ніколи і ні в кого не попросить; горда, сама радніше віддасть останнє, а тут от попросила,— так уже їй сподобалися! А я й пошкодувала віддати, "нащо вам, кажу, Катерино Іванівно?" Так і сказала, нащо. А цього ж і не слід було б їй говорити! Вона так на мене подивилась, і так їй тяжко-тяжко стало від того, що я відмовила, і так це було жаль бачити... І не через комірчики тяжко, а через те, що я відмовила, я це бачила. Ой, так ото б, здається, тепер усе повернула, все переробила, всі ці колишні слова... Ой, я!., та що!., адже вам все одно!

— Цю Лизавету торговку ви знали?

— Еге ж... А ви хіба знали? — з якимсь подивом перепитала Соня.

— Катерина Іванівна в сухотах, в лютих; вона незабаром помре,— сказав Раскольников, помовчавши і не відповівши на запитання.

— Ой, ні, ні, ні! — І Соня несвідомим жестом ухопила його за обидві руки, немовби упрошуючи, щоб ні.

— Та це ж краще, коли помре.

— Ні, не краще, не краще, зовсім не краще! — злякано і якось ніби сама не усвідомлюючи, що каже, повторювала вона.

— А діти ж? Куди ж їм тоді, як не до вас?

— Ой, і не знаю вже!..— скрикнула Соня майже в розпачі і схопилася за голову. Видно було, що ця думка вже багато-багато раз у неї самої зринала, і він тільки пробудив знову цю думку.

— Ну, а якщо ви, ще при Катерині Іванівні, тепер, захворієте, і вас у лікарню одвезуть, ну що тоді буде? — безжально наполягав він.

— Ой, що ви, що ви! Оцього вже не може бути! — і обличчя Соні скривив страшний переляк.

— Як це не може бути? — провадив далі Раскольников з жорстокою усмішкою,— не застраховані ж ви? Тоді що з ними буде? На вулицю всією оравою підуть, вона буде кашляти і просити, і об стіну де-небудь головою битись, як сьогодні, а діти плакатимуть... А там упаде, в часть одвезуть, у лікарню, помре, а діти...

— Ой, ні!.. Бог цього не допустить! — вихопилось, нарешті, у Соні із стиснених грудей. Вона слухала, з благанням дивлячись на нього і складаючи в німому проханні руки, начебто від нього все й залежало.

Раскольников підвівся і почав ходити по кімнаті. Минув якийсь час. Соня стояла, опустивши руки і голову, в невимовній тузі.

— А збирати гроші не можна? На чорний день відкладати? — спитав він, раптом зупиняючись перед нею.

— Ні,— прошептала Соня.

— Певна річ, ні! А пробували? — додав він мало не з насмішкою.

— Пробувала.

— І не вийшло! Ну, та зрозуміло! Чого й питати!

І знову він заходив по кімнаті. Минув ще якийсь час.

— Не щодня ж дістаєте?

Соня ще більше засоромилась, і обличчя її знову зашарілося.

— Ні,— прошептала вона з тяжким зусиллям.

— З Поленькою, певно, те ж саме буде,— сказав він зненацька.

— Ні, ні! Не може бути, ні! — мов несамовита, голосно скрикнула Соня, наче її раптом ножем поранили.— Бог, Бог такого жаху не допустить!..

— А як інші — то допускає ж.

— Ні, ні! Її Бог укриє, Бог!..— говорила вона, не тямлячись.

— Та може, Бога того зовсім і немає,— з якоюсь навіть зловтіхою сказав Раскольников, засміявся й подивився на неї.

Обличчя Соні раптом дуже змінилося: по ньому пробігли судороги. З невимовним докором глянула вона на нього, хотіла щось сказати, та нічого не могла вимовити, і тільки раптом гірко-гірко заридала, закривши руками обличчя.

Минуло хвилин п´ять. Він усе ходив туди й сюди, мовчки і не дивлячись на неї. Нарешті підійшов до неї; очі його блищали. Він узяв її обома руками за плечі і подивився просто в її заплакане обличчя. Погляд його був сухий, запалений, гострий, губи дуже тремтіли... Зненацька він якось усім тілом швидко нахилився і, припавши до підлоги, поцілував її ногу. Соня хитнулася від нього, пойнята жахом, мов від божевільного. І справді, він мав вигляд божевільного.

— Що ви, що це ви? Переді мною! — пробурмотіла вона, сполотнівши, і боляче-боляче стиснулось раптом їй серце. Він одразу ж підвівся.

— Я не тобі вклонився, я всьому стражданню людському вклонився,— якось дико промовив він і одійшов до вікна.— Слухай,— додав він, повернувшись до неї за якусь мить,— я оце сказав одному кривдникові, що він не вартий одного твого мізинця... і що я моїй сестрі зробив сьогодні честь, посадовивши її поруч з тобою.

— Ой, що це ви їм сказали! І при ній? — злякано скрикнула Соня,— сидіти зі мною! Честь! Та я ж... безчесна... Ой, що це ви сказали!

— Не за безчестя і гріх я сказав це про тебе, а за велике страждання твоє. А що ти велика грішниця, то це так,— додав він майже з якимсь піднесенням,— а більш усього тим ти грішниця, що марно зрадила і занапастила себе. Ще б пак це не жах! Ще б не жах, що ти живеш у цьому бруді, який сама ненавидиш, і водночас знаєш сама (варто тільки очі розкрити), що нікому ти цим не допомагаєш і нікого ні від чого не рятуєш! Та скажи ж мені нарешті,— промовив він, майже несамовито,— як така ганьба і таке приниження в тобі поряд з іншими протилежними і святими почуттями уживаються? Адже чесніше, в тисячу раз чесніше і розумніше було б просто з мосту та в воду і враз усе кінчити!

— А з ними що ж буде? — тихо спитала Соня, підвівши на нього страдницький погляд, але разом з тим начебто зовсім і не здивувавшись його словам. Раскольников дивно глянув на неї.

Він усе прочитав в одному її погляді. Отже, справді у неї самої була вже ця думка. Може, багато раз і серйозно обмірковувала вона в розпачі, як би одразу з усім покінчити, і так серйозно, що тепер майже й не здивувалась, почувши його слова. Навіть жорстокості їх не помітила. Але він зрозумів цілком, як страшенно змучила її, і давно вже, думка про безчесне й ганебне її становище. Що ж, що ж би могло досі, думав він, спиняти рішимість її покінчити одразу? І тут тільки збагнув він до кінця, що важили для неї ці бідолашні, маленькі діти-сироти і ця безпорадна напівбожевільна Катерина Іванівна з її сухотами й биттям головою об стіну.

А проте йому знов-таки було ясно, що Соня з своїм характером і з хоч невеликим, та все-таки розвитком, ні в якому разі не могла так лишатись. Все-таки йому було незрозуміло: чому вона так уже довго могла лишатись в такому стані і не збожеволіла, коли вже не мала сил кинутись у воду? Звичайно, він зрозумів, що становище Соні — явище в суспільстві випадкове, хоч, на жаль, зовсім не поодиноке і не виняткове. Але оця ж таки випадковість, цей певний розвиток і все попереднє життя її могли б, здається, зразу вбити її, скоро тільки ступила вона вперше на огидний той шлях. Що ж підтримувало її? Не розпуста ж? Уся ця мерзота, очевидно, торкнулася її тільки механічно; справжня розпуста ще не просочилася жодною краплиною в її серце: він це бачив; вона вся була перед ним...

"їй три дороги,— думав він: — кинутись у канаву, потрапити в дім для божевільних, або...