Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Сторінка 46

Звістку про розрив вислухала вона майже з жахом.

— У мене тепер одна ти,— додав він.— Підемо разом... Я прийшов до тебе. Ми разом прокляті, разом і підемо!

Очі його блищали. "Мов божевільний!" — подумала в свою чергу Соня.

— Куди йти? — злякано спитала вона і мимоволі зробила крок назад.

— Звідки ж я знаю? Знаю тільки, що однією дорогою, напевно знаю,— та й годі. Однакова мета!

Вона дивилась на нього і нічого не розуміла. Вона розуміла тільки, що він до краю, безмірно нещасний.

— Ніхто нічого не зрозуміє з них, якщо ти будеш говорити їм,— провадив він далі,— а я зрозумів. Ти мені потрібна, тому я до тебе й прийшов.

— Не розумію...— прошептала Соня.

— Потім зрозумієш. Хіба ти не те ж вчинила? Ти теж переступила... змогла переступити. Ти на себе руки наклала, ти занапастила життя... своє. Ти могла б жити духом і розумом, а закінчиш на Сінній... Але ти витримати не можеш, і якщо лишишся сама, збожеволієш, як і я. Ти вже й тепер мов божевільна; отже, нам разом іти, однією дорогою! І підемо!

— Навіщо? Навіщо ви так! — промовила Соня, дивно й бунтівливо схвильована його словами. [...]

— Що ж, що ж робити? — істерично плачучи і ламаючи руки, повторювала Соня.

— Що робити? Зламати, що треба, раз назавжди та й годі; і страждання взяти на себе! Що? Не розумієш? Потім зрозумієш... Воля і влада, а головне влада! Над усіма цими тремтячими створіннями і над усім мурашником!.. От мета! Пам´ятай це! Це моє тобі напутнє слово! Може, я з тобою востаннє розмовляю. Якщо не прийду завтра, почуєш про все сама, і тоді пригадай ці мої слова. І коли-небудь, потім, з роками, поживши, може й зрозумієш, що вони означали. Якщо ж прийду завтра, то скажу тобі, хто вбив Лизавету. Прощай! [...]

Соня здавна звикла вважати цю кімнату нежилою. А тимчасом, весь цей вечір, коло дверей у пустій кімнаті простояв пан Свидригайлов і, притаївшись, підслухував. Коли Раскольников пішов, він постояв, подумав, пішов навшпиньки у свою кімнату, суміжну з пустою, взяв стілець і тихенько переніс його до самих дверей, що вели у кімнату Соні. Розмова здалася йому цікавою і знаменною і дуже, дуже сподобалась,— так сподобалась, що він і стільця приніс, щоб в майбутньому, хоч і завтра, наприклад, не довелося простояти цілу годину на ногах, а влаштуватися зручніше, щоб уже в усіх відношеннях мати цілковите задоволення.

V

Коли другого ранку, рівно об одинадцятій годині, Раскольников увійшов в будинок —ї часті, у відділ пристава слідчих справ, і попросив доповісти про себе Порфирію Петровичу, то навіть здивувався, як довго його не приймали: минуло принаймні десять хвилин, поки його покликали. А він гадав, що повинні були б, здається, так одразу на нього й накинутись. Тимчасом він стояв у приймальні, а повз нього ходили туди й сюди люди, яким, здається, ніякого не було до нього діла. В другій кімнаті, схожій на канцелярію, сиділо й писало кілька писарів, і, видно було, що ніхто з них навіть уявлення не мав, хто і що таке Раскольников. Неспокійним і підозріливим поглядом позирав він навколо, роздивляючись: чи немає часом хоч якогось конвойного, якогось таємного ока, призначеного його стерегти, щоб він, бува, кудись не втік? Та нічого подібного не було: він бачив самі тільки канцелярські, дрібно заклопотані обличчя, потім ще якихось людей, і нікому з них не було до нього ніякого діла: хоч іди він зараз, куди забажає. [...]

Коли Раскольников увійшов, Порфирій Петрович одразу ж причинив за ним двері, і вони лишилися віч-на-віч. Він зустрів свого гостя, здавалося, з найвеселішим і найпривітнішим виглядом, і тільки вже трохи згодом Раскольников, за деякими ознаками, помітив у ньому начебто замішання, мовби його зненацька збили з пантелику або застукали на чомусь дуже приховуваному і потайному.

— А, шановний друже! От і ви... у наших краях...— почав Порфирій, простягнувши йому обидві руки.— Ну, сідайте ж, голубчику! А може, ви не любите, щоб вас називали шановним другом і... голубчиком? За фамільярність, будь ласка, не вважайте... Сюди ось, на диванчик. [...]

— Я вам приніс той папірець... про годинник тобто... ось. Чи так написано, чи знову, може, переписати?

— Що? Папірець? Так, так... Не турбуйтесь, саме так, як треба,— озвався, немовби в поспіху, Порфирій Петрович і, вже сказавши це, взяв папір і переглянув його.— Еге ж, саме так, як треба. Більше нічого й не потрібно,— підтвердив він тією ж скоромовкою і поклав папірець на стіл. Потім, за хвилину, вже говорячи про щось інше, взяв його знову з стола і переклав до себе на бюро.

— Порфирію Петровичу,— почав він рішуче, але з досить помітною роздратованістю,— ви вчора виявили бажання, щоб я прийшов для якогось допиту. (Він особливо зробив наголос на слові допиту). Я прийшов, і коли вам потрібно щось, то питайте, а ні, то дозвольте вже мені піти. Мені ніколи, у мене справи... Мені треба бути на похороні того самого роздавленого кіньми чиновника, про якого ви., теж знаєте...— додав він, одразу ж розсердившись на себе за цей додаток і ще більше роздратувавшись,— мені все це обридло, чуєте, і давно вже... я почасти через те й хворий був... одно слово,— майже скрикнув він, відчувши, що фраза про хворобу ще більш недоречна,— одно слово, або питайте мене, або відпустіть зараз же... а коли питати, то не інакше, як за всіма правилами! Інакше не дозволяю; а тому поки що прощайте, бо нам удвох тепер нема чого робити.

— Господи! Та що це ви! Та про що вас питати,— засокотів раптом Порфирій Петрович, тон і весь вигляд його одразу ж змінився, і він враз перестав сміятись,— та не турбуйтесь, будь ласка,— клопотався він, то знову кидаючись на всі боки, то раптом заходжуючись садовити Раскольникова,— ще є час, ще є час, і все це самі дурниці! Я, навпаки, такий радий, що ви нарешті до нас прийшли... Я як гостя вас приймаю. А за цей сміх проклятий ви, голубчику, Родіоне Романовичу, даруйте мені. Родіон Романович? Адже так, здається, вас по батькові?.. Нервова я людина, розсмішили ви мене дуже дотепністю вашого зауваження; іншим разом, далебі, затрушуся, мов гумовий, та отак на півгодини... Смішливий такий. З комплекцією моєю навіть паралічу побоююсь. Та сідайте ж, що це ви?.. Прошу вас, голубчику, а то подумаю, що ви розсердились...

Раскольников мовчав, слухав і стежив за ним, усе ще гнівно нахмурившись. Він, проте, сів, але не випускав з рук кашкета. [...]

— Адже ви на юриста готуєтесь, Родіоне Романовичу?

— Так, готувався...

— Ну, то от вам, так би мовити, і невеличкий приклад на майбутнє,— тобто не подумайте, що я вас учити насмілився: адже он ви які статті про злочини друкуєте! Ні, а так, мовляв, як факт, маленький приклад насмілюся навести,— отож, коли б вважав я, приміром, що той, або другий, або третій — злочинець, ну навіщо, спитаю я вас, став би я його до часу турбувати, хоча б я й докази проти нього мав? Одного я повинен, наприклад, заарештувати якнайшвидше, а інший же не такого характеру; то чом би й не дозволити йому погуляти по місту, хе-хе-хе! Ні, ви, я бачу, не зовсім розумієте, то я вам ясніше це зображу: коли б посадив я його, наприклад, передчасно, то ж цим я йому, чого доброго, моральну, так би мовити, опору дав би, хе-хе! ви смієтеся? (Раскольников і не думав сміятись: він сидів, міцно стуливши губи, не одводячи свого запаленого погляду від очей Порфирія Петровича). А тим часом це ж так, з деякими суб´єктами особливо, бо люди дуже різні, а практика до всіх однакова. Ви он теперечки кажете: докази; воно правда, що докази, але ж докази, голубчику, з двома кінцями, здебільшого, а я ж слідчий, отже, слабка людина, каюсь: хотілося б слідство, так би мовити, математично ясно подати, хотілося б такий доказ добути, щоб на двічі по два — чотири було подібно. Щоб ним прямо й незаперечне все було доведено! А посади того суб´єкта передчасно — хоч би я був і конче переконаний, що це він,— то я ж, може статися, сам у себе засоби відберу до дальшого його викриття, а чому? А тому, що я йому, так би мовити, певне становище надам, так би мовити, психологічно його улаштую і заспокою, от він і укриється від мене в свою шкаралупу: зрозуміє, нарешті, що він арештант. [...] Та коли б лишив я отакого добродія зовсім самого: не брав би його і не турбував, але щоб знав він щогодини і щохвилини, або принаймні підозрівав, що я все знаю, всю підноготну, і вдень і вночі пильную його, невсипуще його стережу, і щоб відчував він підозріння і страх, то ж, їй-богу, закрутився б, запевняю вас, сам прийшов би, та, чого доброго, ще й зробив би щось, що вже на двічі по два було б подібне´, так би мовити, математичний вигляд мало б,— воно ж і приємно.

Раскольников не відповів, він сидів блідий і нерухомий, все так само напружено вдивляючись в обличчя Порфирія.

Наука добра! — думав він, холодіючи.

— Порфирію Петровичу! — проказав він голосно і виразно, хоч ледве стояв на тремтячих ногах,— я, нарешті, бачу ясно, що ви рішуче підозріваєте мене в убивстві тієї старої і її сестри Лизавети. З свого боку заявляю вам, що все це мені давно набридло. Коли ви певні, що маєте право мене законно переслідувати, то переслідуйте; арештувати, то арештуйте. Але сміятись собі в очі і мучити себе я не дозволю...

Раптом губи його затремтіли, очі запалились люттю, і стриманий досі голос набрав сили.

— Не дозволю! — крикнув він раптом, вдаривши кулаком по столу,— чуєте ви це, Порфирію Петровичу? Не дозволю!

— Ой Господи, та що це знову! — скрикнув, здається, зовсім переляканий, Порфирій Петрович,— голубчику! Родіоне Романовичу! Рідний! Батечку! Та що це з вами?

— Не дозволю! — голосно почав знову Раскольников.

— Батечку, тихше! Адже почують, прибіжать! Ну що ми тоді їм скажемо, подумайте! — прошепотів охоплений жахом Порфирій Петрович, наближаючи своє обличчя до самого обличчя Раскольникова.

— Не дозволю, не дозволю! — машинально повторив Раскольников, але теж зненацька зовсім тихо. Порфирій швидко обернувся і побіг одчинити вікно. [...]

— Одно слово,— впевнено і голосно сказав він, підводячись і трохи відштовхнувши при цьому Порфирія,— одно слово, я хочу знати: чи визнаєте ви мене остаточно вільним від підозрінь чи ні? Кажіть, Порфи— рію Петровичу, кажіть, рішуче і остаточно, та швидше, зараз!

— Біда та й годі! Ну, й біда ж мені з вами,— вигукнув Порфирій з зовсім веселим, лукавим і анітрохи не збентеженим виглядом.— Та й нащо вам знати, нащо вам так багато знати, коли вас ще й не починали турбувати анітрохи! Адже ви, наче та дитина: дай та подай вогонь в руки! І чого ви так турбуєтесь? Чого самі ви так до нас напрошуєтесь, з якої причини? Га? хе-хе-хе!

— Повторюю вам,— крикнув розлючений Раскольников,— що не можу довше терпіти...

— Чого саме? Невідомості? — перебив Порфирій.

— Не знущайтесь з мене! Я не хочу...