Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Сторінка 61

без честі, та я вас анітрохи не боюсь. Ідіть вперед,— сказала вона, здавалось, спокійно, але обличчя її було дуже бліде.

Свидригайлов спинився біля Сониної кімнати.

— Дозвольте подивитись, чи дома. Нема. Невдача! Але я знаю, що вона може прийти дуже скоро. Якщо вже вона кудись пішла, то не інакше, як до однієї дами, в справі своїх сиріт. У них мати померла. Я тут також втрутився і розпоряджався. Якщо Софія Семенівна не повернеться за десять хвилин, то я пришлю її до вас саму, коли хочете, сьогодні ж; ну ось і мій номер. Ось тут мої дві кімнати. За дверима приміщення моєї хазяйки, пані Рессліх. Тепер дивіться сюди, я вам покажу мої головні документи: з моєї спальні оці двері ведуть у зовсім порожні дві кімнати, які здаються внай— ми. Ось вони... на це вам треба подивитись трохи уважніше.

Свидригайлов займав дві умебльовані, досить просторі кімнати. Дунечка недовірливо роздивлялася, але нічого особливого не помітила ні в обстановці, ні в розташуванні кімнат, хоч і можна було б дещо помітити, наприклад, що квартира Свидригайлова містилась якось між двома майже незаселеними квартирами. Вхід до нього був не прямо з коридора, а через дві хазяйчині кімнати, майже порожні. З спальні ж Свидригайлов, відімкнувши двері, що були замкнені на ключ, показав Дунечці теж незайняту квартиру, яку здавали внайми. Дунечка спинилася на порозі, не розуміючи, для чого її запрошують дивитись, але Свидригайлов поспі-і шив з поясненням:

— От, подивіться сюди, в цю другу велику кімнату. Запам´ятайте ці двері, вони замкнені на ключ. Біля дверей стоїть стілець, тільки один стілець на дві кімнати. Це я приніс з своєї квартири, щоб зручніше було слухати. Отут зараз же за дверима стоїть стіл Софії Семенівни; коло нього вона сиділа і розмовляла з Родіоном Романовичем. А я тут підслухував, сидячи на стільці, два вечори підряд, обидва рази години по дві,— і, вже звичайно, міг почути дещо, як ви гадаєте?

— Ви підслухували?

— Еге ж, я підслухував; тепер ходімте до мене, бо тут і сісти ніде.

Він привів Євдокію Романівну назад у свою першу кімнату, що була в нього залом, і запросив її сісти на стілець. Сам сів з другого кінця стола, від неї принаймні за сажень, але, певно, в очах його вже блищав той самий пломінь, який так злякав колись Дунечку. Вона здригнулася і ще раз недовірливо огляділась. Жест її був мимовільний; їй, мабуть, не хотілося виявляти недовірливості. Але відокремлене розташування квартири Свидригайлова, нарешті, її вразило. їй хотілося спитати, чи дома хоч його хазяйка, але вона не спитала... з гордості. До того ж і інше, непомірно більше страждання, ніж страх за себе, було в її серці. Вона нестерпно мучилася.

— Ось ваш лист,— почала вона і поклала конверт на стіл.— Хіба ймовірне те, що ви пишете? Ви натякаєте на злочин, який нібито вчинив мій брат. Ви дуже одверто натякаєте, ви не смієте тепер відмовлятись. Знайте ж, що я ще до вас чула цю безглузду казку і не вірю їй, жодному слову в ній. Це мерзенне і смішне підозріння. Я знаю цю історію та як і через що її вигадали. У вас не може бути ніяких доказів. Ви обіцяли довести: говоріть же! Та знайте наперед, що я вам не вірю! Не вірю!

Дунечка проказала все це скоромовкою, кваплячись, і на мить обличчя її зашарілося.

— Коли б ви не вірили, то чи могло б статися, щоб ви рискнули прийти до мене, одна? Чого ж ви прийшли? З самої цікавості?

— Не мучте мене, говоріть, говоріть!

— Нічого й казати, ви хоробра дівчина, їй-богу, я думав, що ви попросите добродія Разуміхіна супроводити вас сюди. Але його ні з вами, ні поблизу вас не було, я таки дивився: це відважно, хотіли, значить, пощадити Родіона Романовича. А втім, у вас все божественно. Що ж до вашого брата, то що я можу вам сказати? Ви зараз його зустріли самі. Бачили який?

— Не на цьому ж тільки ви ґрунтуєтесь?

— Ні, не на цьому, а на його власних словах. От сюди два вечори поспіль він приходив до Софії Семенівни. Я вам показував, де вони сиділи. Він виклав їй повну свою сповідь. Він убивця. Він убив стару чиновницю, лихварку, якій і сам носив речі в заставу; вбив також сестру її, торговку, на ім´я Лизавету, що несподівано ввійшла під час убивства сестри. Зарубав він їх обох сокирою, яку приніс із собою. Він їх убив, щоб пограбувати, і пограбував; взяв гроші і деякі речі... Він сам усе це розповідав слово в слово Софії Семенівні, яка одна тільки й знає секрет, але в убивстві участі не брала ні словом, ні ділом, а, навпаки, жахнулася так само, як і ви тепер. Будьте певні, вона його не викаже.

— Цього бути не може! — бурмотіла Дунечка блідими, помертвілими губами; вона задихалася,— бути не може, немає ніякої, і найменшої причини, ніякого приводу... Це неправда! Неправда!

— Він пограбував, от і вся причина. Він узяв гроші і речі. Правда, він, за власним його признанням, не скористався ні грішми, ні речами, а відніс їх кудись під камінь, де вони й досі лежать. Але це тільки через те, що він не посмів скористатись.

— Та хіба імовірно, щоб він міг украсти, пограбувати? Щоб він міг про це навіть тільки помислити? — скрикнула Дуня і схопилася з стільця.— Та ви ж його знаєте, бачили? Хіба він може бути грабіжником?

Вона начебто благала Свидригайлова; вона весь свій страх забула.

— Тут, Свдокіє Романівно, тисячі й мільйони комбінацій і припущень. Грабіжник грабує, зате вже він про себе й знає, що він негідник; а я от чув про одного благородного добродія, який пошту розбив; то хто його знає, може, він і справді думав, що добре діло вчинив! Зрозуміло, я б і сам не повірив, як от і ви, коли б мені сказав хто інший. Але власним вухам я повірив. Він Софії Семенівні і причини всі пояснював; але та й вухам своїм спочатку не повірила, та очам, нарешті, повірила, своїм власним очам. Адже він сам їй особисто розказував.

— Які ж... причини!

— Справа довга, Свдокіє Романівно. Тут, як би це вам висловити, певна теорія, та ж сама, за якою я визнаю, наприклад, що поодинокий злочин річ дозволена, якщо головна мета добра. Єдине зло і сто добрих справ! А ще й те, що, звичайно, прикро для юнака з певними позитивними рисами і з самолюбством непомірним знати, що коли були б у нього, наприклад, всього тільки тисячі три, вся кар´єра, вся доля його життєвої мети склалася б інакше, а тим часом цих трьох тисяч немає". Додайте до цього рознервованість через голодування, через тісну квартиру, через поганий одяг, через ясне усвідомлення непривабливості свого соціального стану, а разом з тим становища сестри і матері. Гірш за все гонор, гордість і гонор, а втім, Бог його знає, може при хороших нахилах... Я ж його не винувачу, не думайте, будь ласка; та й що мені до того. Тут була теж одна власна теорійка,— така собі теорія,— за якою люди поділяються, бачите, на матеріал і на особливих людей, тобто на таких людей, для яких, зважаючи на їх високий стан, закон не писаний, а які, навпаки, самі творять закони для всіх інших людей, для матеріалу тобто, для сміття. Наполеон його дуже захопив, тобто, власне, захопило його те, що дуже багато геніальних людей на поодиноке зло не зважали, а переступали через нього не замислюючись. Він, здається, уявив собі, що й він геніальний,— тобто був у цьому якийсь час переконаний. Він дуже страждав і тепер страждає від думки, що от теорію вигадати зумів, а переступити, не замислюючись, і не спроможний, виходить — зовсім він і не геніальний. Ну, а це вже для юнака з самолюбством й принизливо, а як на наш час — то й особливо...

— А докори совісті? Ви заперечуєте в ньому, виходить, будь-яке моральне почуття? Та хіба ж він такий?

— Ах, Євдокіє Романівно, тепер усе перевернулося, а втім, воно ніколи й не було в особливому порядку. Російські люди взагалі широкі люди, Євдокіє Романівно, широкі, як їхня земля, і надзвичайно схильні до фантастичного, до безладного; але біда бути широким без особливої геніальності. А пам´ятаєте, як багато ми про подібні речі і на цю ж тему переговорили з вами вдвох, сидячи вечорами на терасі в саду, завжди після вечері. Ви ще тоді саме цією широкістю мені докоряли. Хто знає, може в той самий час і говорили, коли він тут лежав та своє надумував. У нас же в освіченому товаристві особливо священних заповідей немає, Євдокіє Романівно: хіба що хтось собі по книжках складе... або з літописів щось виведе. Але ж це здебільшого вчені і, знаєте, у певному розумінні все простаки, так що навіть і не личить таке світській людині. А втім, мої думки взагалі ви знаєте; я зовсім нікого не обвинувачую. Сам я ледащо, цього й додержуюсь. Та ми про це вже не раз говорили. Я навіть мав щастя зацікавлювати вас моїми міркуваннями... Ви дуже бліді, Євдокіє Романівно!

— Я цю теорію його знаю. Я читала його статтю в журналі про людей, яким усе дозволено... Мені приносив Разуміхін...

— Пан Разуміхін? Статтю вашого брата? В журналі? Є така стаття? Не знав я. От десь, мабуть, цікаво! Та куди ж ви, Євдокіє Романівно?

— Я хочу бачити Софію Семенівну,— проказала слабким голосом Дунечка.— Як до неї пройти? Вона, може, вже повернулась; я неодмінно хочу її бачити зараз. Хай вона...

Євдокія Романівна не могла договорити; дихання її буквально припинилося.

— Софія Семенівна не повернеться до ночі. Я так гадаю. Вона мала прийти дуже скоро, коли ж ні, то вже дуже пізно...

— А, то ти брешеш! Я бачу... ти брехав... ти все брехав!.. Я не вірю тобі! Не вірю! Не вірю! — кричала Дунечка несамовито, зовсім не тямля— чись.

Майже непритомною впала вона на стілець, якого поспішив підставити їй Свидригайлов.

— Євдокіє Романівно, що з вами, опам´ятайтесь! Ось вода. Ковтніть хоч трохи...

Він бризнув на неї водою. Дунечка здригнулася і отямилась.

— Дуже вплинуло! — бурмотів про себе Свидригайлов, нахмурившись.— Євдокіє Романівно, заспокойтесь! Знайте, що в нього є друзі. Ми його врятуємо, визволимо. Хочете, я повезу його за кордон? У мене є гроші; я за три дні добуду квиток. А відносно того, що він убив, то він ще зробить багато добрих справ, так що все це загладиться, заспокойтесь. Великою людиною ще може бути. Ну, що з вами? Як ви себе почуваєте?

— Лиха людина! Він ще насміхається. Пустіть мене...

— Куди ви? Та куди ви?

— До нього. Де він? Ви знаєте? Чого ці двері замкнені? Ми ввійшли сюди в ці двері, а тепер вони замкнені на ключ.