Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Сторінка 62

Коли ви встигли їх замкнути?

— Не можна ж було кричати на всі кімнати те, про що ми тут говорили. Я зовсім не насміхаюсь; мені тільки говорити цією мовою обридло. Ну куди ви така підете? Чи ви хочете пошкодити йому? Ви його доведете до люті, і він сам себе викаже. Знайте, що за ним уже стежать, вже натрапили на слід. Ви тільки йому пошкодите. Почекайте: я бачив його і говорив з ним зараз; його ще можна врятувати. Почекайте, сядьте, обміркуємо разом. Я для того й кликав вас, щоб поговорити про це віч-на— віч і добре обміркувати. Та сядьте ж!

— Як же саме ви можете його врятувати? Хіба його можна врятувати?

Дуня сіла. Свидригайлов сів поруч.

— Все це від вас залежить, від вас, тільки від вас,— почав він, блискаючи очима, майже пошепки, збиваючись і навіть не вимовляючи деяких слів від хвилювання.

Дуня злякано одхитнулася від нього. Він теж весь тремтів.

— Ви... одне ваше слово, і він врятований! Я... я його врятую. У мене є гроші й друзі. Я зараз же відправлю його, а сам візьму паспорт, два паспорти. Один його, другий мій. У мене друзі, у мене є ділові люди... Хочете? Я візьму ще й вам паспорт... вашій матері... навіщо вам Разуміхін? Я вас теж люблю... Я вас безмірно люблю. Дайте мені край вашої сукні поцілувати, дайте, дайте! Я не можу чути, як вона шелестить. Скажіть мені: зроби ось це, і я зроблю! Я все зроблю! Я неможливе зроблю. У що ви віруєте, в те і я віруватиму. Я все, все зроблю! Не дивіться, не дивіться на мене так! Ви ж мене вбиваєте...

Він почав навіть марити. З ним щось раптом зробилося, наче йому в голову щось ударило. Дуня схопилася й кинулась до дверей.

— Відчиніть! відчиніть! — кричала вона крізь двері, кличучи на допомогу і трясучи двері.— Відчиніть же! Невже нікого немає?

Свидригайлов опам´ятався і встав. Губи його повільно розтягалися в злісну і глузливу усмішку, але ще не перестали тремтіти.

— Там нікого немає,— проказав він тихо і повільно,— хазяйка пішла, і даремно так кричати; тільки себе марно хвилюєте.

— Де ключ? Відчини зараз двері, зараз, негідна людина!

— Я ключ загубив і не можу його знайти.

— А? То це насильство! — скрикнула Дуня, сполотніла і кинулася в куток, де вмить загородилась столиком, що потрапив їй під руку. Вона не кричала; але вона вп´ялася поглядом у свого мучителя і пильно стежила за кожним його рухом. Свидригайлов теж не зрушував з місця і стояв проти неї в другому кінці кімнати. Він навіть оволодів собою, принаймні зовні. Але обличчя все ще було бліде і насмішкувата посмішка не сходила з нього.

— Ви сказали зараз "насильство", Євдокіє Романівно. Коли насильство, то ви ж самі можете зміркувати, що я вжив заходів. Софії Семенівни дома немає; до Капернаумових дуже далеко, п´ять замкнених кімнат. Нарешті, я принаймні вдвоє дужчий за вас, і, крім того, мені боятись нічого, бо вам і потім не можна скаржитись: адже не захочете ж ви справді виказати вашого брата? Та й не повірить вам ніхто: ну, з якої речі дівчина пішла сама до одинокого на квартиру? Так що, коли навіть і братом пожертвуєте, однаково нічого не доведете: насильство дуже важко довести, Євдокіє Романівно.

— Негідник! — прошептала Дуня обурено.

— Як собі хочете, але майте на увазі, я говорив усе це поки що тільки як припущення. За моїм же особистим переконанням ви цілком праві: насильство — мерзота. Я говорив тільки тому, що на совісті вашій зовсім нічого не лишиться, навіть коли б... навіть коли б ви і захотіли врятувати вашого брата добровільно, так, як я вам пропоную. Ви просто, значить, скорилися б обставинам, ну силі, нарешті, коли вже без цього слова не можна. Подумайте про це; доля вашого брата і вашої матері у ваших руках. Я ж буду ваш раб... на все життя... я отут ждатиму...

Свидригайлов сів на диван, кроків за вісім від Дуні. Вона вже не мала й найменшого сумніву, що він не відступить. До того ж вона його знала...

Раптом вона витягла з кишені револьвер, звела курок і поклала руку з револьвером на столик. Свидригайлов схопився з місця.

— Ага! То он як! — скрикнув він з подивом, але злісно усміхаючись,— ну, це зовсім змінює хід справи! Ви мені надзвичайно полегшуєте все самі, Євдокіє Романівно! Та де це ви револьвер добули? Часом чи не пан той Разуміхін? Чи ба! Та револьвер же мій! Давній знайомий! А я ж його тоді як шукав!.. Наші сільські уроки стрільби, які я мав честь вам давати, не минули-таки марно.

— Не твій револьвер, а Марфи Петрівни, яку ти вбив, лиходію! У тебе нічого не було свого в її домі. Я взяла його, відколи почала підозрівати, на що ти здатний. Насмілься зробити хоч крок уперед, і, присягаюсь, я вб´ю тебе!

Дуня була в нестямі. Револьвер вона тримала напоготові.

— Ну, а брат? З цікавості запитую,— спитав Свидригайлов, все ще не рухаючись з місця.

— Донось, коли хочеш! Ані з місця! Не руш! Я стрілятиму! Ти дружину свою отруїв, я знаю, ти сам убивця!..

— А ви твердо впевнені, що я Марфу Петрівну отруїв?

— Ти! Ти мені сам натякав; ти мені говорив про отруту... я знаю, ти по неї їздив... у тебе було все наготовлене... Це неодмінно ти... мерзотник!

— Коли б навіть це була й правда, то через тебе ж... все-таки ти ж була причиною.

— Брешеш! Я тебе ненавиділа завжди, завжди...

— Еге, Євдокіє Романівно! Певно, забули, як у запалі пропаганди вже схилялися й мліли... Я по оченятах бачив; пам´ятаєте, колись увечері, при місяці, ще й соловейко тоді співав?

— Брешеш! (лють заблищала в Дуниних очах) брешеш, наклепнику!

— Брешу? Ну, хай і брешу. Збрехав. Жінкам про ці речі нагадувати не слід. (Він усміхнувся). Знаю, що вистрілиш, звірятко гарненьке. Ну й стріляй!

Дуня підняла револьвер і, страшенно бліда, з побілілою, тремтячою нижньою губкою, з блискучими, мов огонь, великими чорними очима, дивилася на нього, наважившись, виміряючи і вижидаючи першого руху з його боку. Ніколи ще він не бачив її такою прекрасною. Вогонь, блиснувши з очей її в ту мить, коли вона піднімала револьвер, наче обпалив його, і серце його з болем стиснулося. Він ступив вперед, і пролунав постріл. Куля слизнула по його волоссю і вдарила ззаду в стіну. Він спинився і тихо засміявся:

— Вжалила оса! Просто в голову цілить... Що це? Кров! — Він витяг хусточку, щоб обтерти кров, яка тоненькою цівочкою стікала по його правій скроні; мабуть, куля трошки зачепила шкіру на голові. Дуня опустила револьвер і дивилася на Свидригайлова не те щоб з страхом, а з якимсь диким подивом. Вона начебто сама вже не розуміла, що таке вона вчинила і взагалі, що це коїться!

— Ну що ж, промах! Стріляйте ще, я чекаю,— тихо промовив Свидригайлов, усе ще всміхаючись, але якось похмуро,— а то так я вас схопити встигну, перш ніж ви зведете курок!

Дунечка здригнулася, швидко звела курок і знову підняла револьвер.

— Облиште мене! — проказала вона в розпачі,— присягаюсь, я знову стрілятиму... Я... вб´ю!..

— Ну що ж... за три кроки і не можна не вбити. Ну, а не вб´єте... тоді...— Очі його блиснули, і він ступив ще два кроки. Дунечка вистрілила, осічка!

— Зарядили неакуратно. Нічого! У вас там є ще один капсуль. Поправте, я почекаю.

Він стояв перед нею за два кроки, чекав і дивився на неї з дикою рішимістю, запалено-жагучим, важким поглядом. Дуня зрозуміла, що він швидше помре, ніж відпустить її. "І... і, вже звичайно, вона вб´є його тепер, за два кроки!.."

Раптом вона відкинула револьвер.

— Кинула! — з подивом промовив Свидригайлов і глибоко звів дух. Щось немовби враз одійшло у нього від серця, і, може, не самий тільки тягар смертного страху; та навряд чи він і відчував його в ту мить. Це був порятунок від іншого, більш сумного і тяжкого почуття, якого б він і сам не міг цілком визначити.

Він підійшов до Дуні і тихо обняв її рукою за стан. Вона не опиралася, але, вся затремтівши, мов лист, з благанням в очах дивилася на нього. Він хотів щось сказати, але губи його тільки кривилися, а вимовити він нічого не міг.

— Випусти мене! — благально сказала Дуня.

Свидригайлов здригнувся: це ти було вимовлене якось уже не так, як перед тим.

— То не любиш? — тихо спитав він.

Дуня заперечливо похитала головою.

— І... не можеш?.. Ніколи? — з розпачем прошептав він.

— Ніколи! — прошептала Дуня.

Минула мить жахливої німої боротьби в душі Свидригайлова. Невимовно сумним поглядом дивився він на неї. Раптом опустив руку, одвернувся, швидко відійшов і став біля вікна.

Збігла ще мить.

— Ось ключ! (Він витяг його з лівої кишені пальта і поклав позад себе на стіл, не дивлячись і не повертаючись до Дуні). Беріть; ідіть швидше!..

Він невідривно дивився у вікно.

Дуня підійшла до стола взяти ключ.

— Швидше! Швидше! — повторив Свидригайлов, усе ще не рухаючись і не повертаючись. Але в цьому "швидше", видно, забриніла якась страшна нотка.

Дуня відчула її, вхопила ключ, кинулася до дверей, швидко відімкнула їх і вирвалася з кімнати. За хвилину, мов несамовита,´ не пам´ятаючи себе, вибігла вона на канаву і метнулася в напрямку до —го мосту.

Свидригайлов постояв ще біля вікна хвилин зо три; нарешті, повільно обернувся, оглядівся навколо і тихо провів долонею по лобі. Дивна усмішка скривила його обличчя, жалібна, смутна, слабка усмішка, усмішка розпачу. Кров, що вже засихала, забруднила йому долоню; він подивився на кров із злістю, потім намочив рушника і вимив собі скроню. Револьвер, який Дуня відкинула аж до дверей, раптом потрапив йому на очі. Він підняв і оглянув його. Це був маленький, кишеньковий тризаряд— ний револьвер старої системи; в ньому лишилося ще два заряди і один капсуль. Один раз можна було вистрілити. Він подумав, поклав револьвер у кишеню, взяв капелюх і вийшов.

VI

Увесь той вечір аж до десятої години він пробув у різних трактирах і клоаках, переходячи з одного в інший. [...] Було близько десятої години. Сам він не випив за весь час і краплі вина і лише замовив собі у вокзалі чаю та й то більше для годиться. А тим часом вечір був душний і похмурий. На десяту годину наступили звідусіль чорні хмари: вдарив грім, і дощ линув, як водоспад. Вже не краплі, а цівки води періщили по землі. Раз у раз спалахувала блискавка, і можна було полічити аж до п´яти протягом кожного спалаху. Змоклий геть до нитки, добрів він додому, защепнув двері, відімкнув своє бюро, витяг усі свої гроші і порвав два-три документи.