Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Сторінка 63

Потім, поклавши гроші в кишеню, він хотів був переодягтися, але, глянувши у вікно і прислухавшись до грози й дощу, махнув рукою, взяв капелюха і вийшов, не замкнувши квартири. Він пройшов просто до Соні. Та була вдома.

Вона була не сама: навколо неї сиділо четверо маленьких дітей Капер— наумова. Софія Семенівна поїла їх чаєм. Вона мовчки і шанобливо зустріла Свидригайлова, з подивом оглянула його змоклий одяг, але не сказала й слова. Перелякані ж діти усі одразу ж подалися геть з кімнати.

Свидригайлов сів до стола, а Соню попросив сісти поруч. Та боязко приготувалась слухати.

— Я, Софіє Семенівно, може, в Америку поїду,— сказав він,— а через те, що бачимось ми з вами, мабуть, востаннє, то я прийшов деякі розпорядження зробити. Ну, ви ту даму сьогодні бачили? Я знаю, що вона вам говорила, не варт розповідати. Щодо сестриць і до братика вашого, то вони справді влаштовані, і гроші, що належать їм, я видав на кожного, під розписки, куди слід, у певні руки. Ви, проте, ці розписки візьміть собі, так, про всякий випадок. Ось, візьміть! Ну, з цим тепер покінчено. Ось три п´ятипроцентні білети, разом на три тисячі. Це ви візьміть собі, самій собі, і хай це так між нами й буде, щоб ніхто й не знав, хоч би ви там що почули. Вони ж вам придадуться, бо, Софіє Семенівно, так жити, як досі,— не можна, та й потреби вам більше нема ніякої.

— Ви ж мене так облагодіяли, і сиріт, і небіжчицю,— залепетала Соня,— що коли досі я вам так мало дякувала, то... не вважайте...

— Та годі, годі.

— А ці гроші, Аркадію Івановичу, я вам дуже вдячна, але ж вони мені тепер не потрібні. Саму себе я завжди прогодую, не зважте це за невдячність: коли ви такі добрі, то ці гроші...

— Вам, вам, Софіє Семенівно, і, будь ласка, без зайвих розмов, бо мені навіть і ніколи. А вам знадобляться. У Родіона Романовича дві дороги: або куля в лоб, або по Владимирці. (Соня дико глянула на нього і затремтіла). Не турбуйтесь, я все знаю, від нього ж самого, і не люблю я язиком ляпати, нікому не скажу. Це ви його добре вчили тоді, щоб він сам пішов і повинився. Це йому буде багато вигідніше. Ну, а як випаде Владимирка — він по ній, а ви ж за ним? Адже так? Ну, а коли так, то, виходить, гроші і знадобляться. Для нього ж знадобляться, розумієте? Даючи вам, я все одно що йому даю. До того ж, ви он обіцяли і Амалїї Іванівні борг сплатити; я ж чув. [...] Родіонові Романовичу привіт. До речі: тримайте гроші до певного часу хоча б у пана Разуміхіна. Знаєте пана Разуміхіна? Та, звичайно, знаєте. Це хлопець хороший. Однесіть до нього завтра або... коли настане час. А доти якнайдалі заховайте.

Соня теж схопилась з стільця і перелякано дивилась на нього. їй дуже хотілося щось сказати, щось запитати, але вона в першу мить не сміла, та й не знала, як їй почати.

— Як же це ви... як же ви, тепер під такий дощ і підете?

— Ну, в Америку збиратися, та дощу боятись, хе-хе! прощавайте, голубонько, Софіє Семенівно! Живіть і довго живіть, ви іншим в пригоді станете. До речі... скажіть панові Разуміхіну, що я велів привіт йому передати. Так-таки й перекажіть: Аркадій, мовляв, Іванович Свидригайлов привіт вам передає. Тільки неодмінно.

Він пішов, лишивши Соню враженою і переляканою, з якимсь невиразним і тяжким передчуттям.

Як з´ясувалося потім, того ж вечора, після одинадцятої години він зробив ще один зовсім уже ексцентричний і несподіваний візит. Дощ усе ще не вщухав. Змоклий до рубця, прийшов він в двадцять хвилин на дванадцяту в невелику квартиру батьків своєї нареченої, на Васильєвсь— кому острові, в третій лінії, на Малому проспекті. Насилу достукався і спочатку викликав був велике замішання; але Аркадій Іванович, коли хотів, міг очарувати своїми манерами, так що перший (хоч проте дуже глибокодумний) здогад розсудливих батьків нареченої, що Аркадій Іванович, мабуть, так уже десь напився, що вже й не знає, що робить,— одразу ж відпав сам собою. Паралізованого батька викотила в кріслі до Аркадія Івановича жаліслива і розсудлива мати нареченої і, за своїм звичаєм, одразу ж почала свої розпитування здалеку. Іншим часом все це, звичайно, викликало велику пошану, але цього разу Аркадій Іванович був якийсь дуже нетерплячий і рішуче зажадав, щоб наречена вийшла до нього, хоч йому й доповіли з самого початку, що вона лягла вже спати. Зрозуміла річ, наречена прийшла. Аркадій Іванович зразу ж сказав їй, що на якийсь час мусить в дуже важливій справі виїхати з Петербурга, а тому й приніс їй п´ятнадцять тисяч карбованців на срібло в різних білетах, і просить взяти їх від нього в подарунок, бо він давно мав намір подарувати їй цю дрібничку перед весіллям. Особливо логічного зв´язку між подарунком і негайним від´їздом та неодмінною потребою прийти для того під дощ і опівночі, в цих поясненнях, звичайно, зовсім не було, але все проте обійшлося. Навіть неминучі охання і ахання, розпити і дивування зробились якось раптом незвичайно помірні і стримані; зате вдячність була виявлена щонайпалкіша і підкріплена навіть сльозами дуже розсудливої матері. Аркадій Іванович встав, засміявся, поцілував наречену, поплескав її по щічці, сказав, що скоро повернеться, і, помітивши в її очицях хоч і дитячу цікавість, але разом з тим і якесь дуже серйозне, німе запитання, подумав, поцілував її вдруге і тут же щиро подосадував в душі, що подарунок буде негайно забрано на схов під замок найрозсудливі— шої з матерів. [...]

Молочний, густий туман лежав над містом. Свидригайлов пішов слизькою, брудною дерев´яною мостовою в напрямі Малої Неви. Йому ввижалися вода Малої Неви, що високо піднялася за ніч, Петровський острів, мокрі стежки, мокра трава, мокрі дерева й кущі і, нарешті, той самий кущ... З досадою почав він розглядати будинки, щоб думати про щось інше. Ні прохожого, ні візника не траплялося на проспекті. Похмурі й брудні стояли яскраво-жовті дерев´яні будиночки з закритими віконницями. Холод і вогкість проймали все його тіло, і його почало морозити. [...]

Хтось п´яний, як ніч, у шинелі, лицем униз, лежав впоперек тротуару. Він подивився на нього і пішов далі. Висока каланча мелькнула зліва. "Диви! — подумав він,— та ось і місце, навіщо на Петровський? Принаймні при офіціальному свідку..." Він замалим не усміхнувся цій новій думці і повернув на —ську вулицю. Тут і був той великий будинок з каланчею. Біля замкнених великих воріт стояв, притулившись до них плечем, невеличкий чоловічок, закутаний у сіре солдатське пальто і в мідній ахіллесівській касці. Дрімотним поглядом холодно подивився він скоса, коли Свидригайлов підійшов до нього. На обличчі його була та одвічна похмура скорбота, що так кисло відбилася на всіх без винятку обличчях єврейського племені. Обидва вони, Свидригайлов і Ахіллес, якийсь час, мовчки, розглядали один одного. Ахіллесові, нарешті, здалося непорядком, що людина не п´яна, а стоїть перед ним за три кроки, дивиться в очі і нічого не говорить.

— А сцо зь вам тутецька треба? — промовив він, все ще не ворушачись і не змінюючи своєї позиції.

— Та нічого, брат, здрастуй! — відповів Свидригайлов.

— Тутецька не місце.

— Я, брат, їду в чужі краї.

— В цузі краї?

— В Америку.

— В Америку?

Свидригайлов вийняв револьвер і звів курок. Ахіллес трохи підвів брови.

— А насцо зь оці зарти (жарти), тутецька не місце!

— Та чому ж би й не місце?

— А тому зь, сцо не місце.

— Ну, брат, це байдуже. Місце хороше; коли тебе почнуть питати, так і відповідай, що поїхав, мовляв в Америку. Він приставив револьвер до своєї правої скроні.

— Але зь тутецька не мозна, тутецька не місце! — стрепенувся Ахіллес, розширяючи все більше й більше зіниці. Свидригайлов спустив курок...

VII

Того ж дня, але вже ввечері, годині о сьомій, Раскольников підходив до квартири матері і сестри своєї,— до тієї самої квартири в будинку Бакалєєва, де улаштував їх Разуміхін. Вхід на сходи був з вулиці. Раскольников ішов, все ще стримуючи ходу і мовби вагаючись, зайти чи ні? Але тепер він не повернувся б нізащо; так він уже вирішив. "До того ж однаково, вони ще нічого не знають,— думав він,— а мене вже звикли вважати за дивака..." Костюм його мав жахливий вигляд: все брудне, бо пробуло цілу ніч під дощем, потріпане, подерте. Обличчя його було майже потворне від утоми, непогоди, фізичного перенапруження і боротьби з самим собою протягом мало не цілої доби. Всю цю ніч провів він на самоті, не знати де. Але принаймні він дійшов остаточного рішення.

Він постукав у двері, йому відімкнула мати. Дунечки не було дома. Навіть і служниці на той час не було. Пульхерія Олександрівна спочатку заніміла від радісного здивування, потім вхопила його за руку і потягла в кімнату.

— Ну, от і ти! — почала вона, затинаючись від радості.— Не сердься на мене, Родю, що я тебе так по-дурному зустрічаю, з сльозами; це я сміюся, а не плачу. Ти думаєш, я плачу? Ні, це я радію, а вже в мене така дурна звичка: сльози самі ллються, це в мене після смерті твого батька, від усього плачу. Сідай, голубчику, втомився, десь певно, бачу. Ой, як ти забруднився.

— Я під дощем вчора був, мамо...— почав Раскольников.

— Та ні ж, ні! — сполошилася Пульхерія Олександрівна, перебиваючи його,— ти думав, я тебе так одразу ж і почну допитувати, за бабською давньою звичкою, не турбуйся. Я ж розумію, все розумію, тепер я вже навчилася по-тутешньому і, далебі, сама бачу, що тут розумніше. Я раз назавжди вирішила: де вже мені втямити, які в тебе думки та питати у тебе звіту? У тебе, може, й бозна-які справи і плани на думці, або наміри там які-небудь народжуються, то мені тебе й штовхати під руку: про що, мовляв, думаєш? Я от... А, Господи! Та чого ж я бігаю туди й сюди, як очманіла... Я от, Родю, твою статтю в журналі читаю вже втретє, мені Дмитро Прокопович приніс. Я так і ойкнула, як побачила, та й дурна ж, думаю про себе, он у нього яка робота, ось і розгадка всього! У нього, може, нові думки в голові на ту пору, він їх обмірковує, а я його мучу й бентежу. Читаю, друже мій, і, звичайно, багато чого не розумію; та воно, проте, так і повинно бути: де вже мені?

— Покажіть-но, мамо.

Раскольников взяв газету і глянув мигцем на свою статтю. Хоч і чудно це було в його становищі і настрої, але ж його охопило те дивне і ущипливо-солодке почуття, яке переживає автор, коли вперше бачить себе надрукованим, до того ж і двадцять три роки давали себе взнаки.