Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Сторінка 67

У молодій і гарячій голові Разуміхіна твердо усталилася думка в наступні три-чотири роки закласти, по можливості, хоча б початок майбутнього статку, зібрати хоч скількись грошей і переїхати в Сибір, де ґрунт багатий в усіх відношеннях, а працівників, людей і капіталів мало; оселитись там у тому самому місті, де буде Родя, і... всім разом почати нове життя. Прощаючись, всі плакали. Раскольников в ті останні дні був дуже задумливий, багато розпитував про матір, раз у раз турбувався про неї. Навіть так мучився за неї, що це тривожило Дуню. Дізнавшись докладно про тяжкий моральний стан матері, він одразу спохмурнів. З Сонею він був чомусь особливо неговіркий увесь цей час. Соня за допомогою грошей, які залишив їй Свидригайлов, давно вже зібралась і приготувалася рушити за партією арештантів, з якою відправлять і його. Про це ніколи й слова не було мовлено між нею і Раскольниковим; та обоє знали, що це так буде. [...]

Через два місяці після того Дунечка вийшла заміж за Разуміхіна. Весілля було сумне і тихе. А втім, серед запрошених були Порфирій Петрович і Зосимов. Останнім часом Разуміхін мав вигляд людини, яка на щось твердо зважилася. Дуня вірила сліпо, що він виконає всі свої наміри, та й не могла не вірити; в цій людині відчувалася залізна воля. До речі, він почав знову слухати університетські лекції щоб закінчити курс. Вони обоє раз у раз складали плани майбутнього; обоє твердо розраховували через п´ять років обов´язково переселитись у Сибір. До того ж часу покладалися там на Соню...

Пульхерія Олександрівна з радістю благословила дочку на шлюб з Разуміхіним, але після їх одруження стала наче ще більш зажуреною і занепокоєною. Щоб хоч трохи розрадити її, Разуміхін розповів їй між іншим про того студента і старого його батька і про те, що Родя дістав опіки і навіть хворів, врятувавши від смерті минулого року двох діток. Обидві звістки довели Пульхерію Олександрівну, яка і без того вже майже втрачала розум, до стану надзвичайного захоплення. [...]

Соня раз у раз повідомляла, що він завжди похмурий, мовчазний і навіть майже нітрохи не цікавиться тим, що вона розповідає йому щоразу з їх листів: що він питає іноді про матір; і коли вона, побачивши, що він уже сам угадує правду, сказала йому, нарешті, про її смерть, то, на подив їй, навіть і звістка про смерть матері на нього начебто не дуже сильно вплинула, принаймні так здалося їй на перший погляд. Вона повідомляла, між іншим, що хоч він, як видно, дуже заглиблений в самого себе і від усіх мовби замкнувся,— до нового життя свого він поставився дуже прямо і просто; що він ясно розуміє своє становище, не сподівається для себе нічого кращого, не має ніяких легковажних надій (що цілком зрозуміло в його стані) і нічому майже не дивується в новій обстановці, яка оточує його, так мало схожій на будь-що колишнє. Повідомила вона, що здоров´я його задовільне. Він ходить на роботи, від яких не ухиляється і на які не напрошується. До їжі майже байдужий, а що їжа ця, крім неділь і свят, така погана, що, нарешті, він охоче взяв від неї, Соні, трохи грошей, щоб пити щодня чай; щодо всього іншого просив її не турбуватись, запевняючи, що всі ці турботи про нього викликають у нього тільки досаду. Далі Соня повідомляла, що живе він в тюрмі разом з усіма, які там казарми всередині, вона не бачила, але гадає, що там тісно, брудно і нездорово; що спить він на нарах, стелячи собі повстину, і що нічого не хоче собі придбати. Але живе він так грубо і бідно зовсім не через те, що поклав це собі наперед, умисно, а так, просто від того, що не виявляє будь-якої зацікавленості у поліпшенні своєї долі. Соня одверто писала, що він, особливо спочатку, не тільки не цікавився її відвідинами, але навіть наче вони викликали в нього незадоволення і він був мовчазний і навіть грубий з нею, але що зрештою ці побачення перейшли у нього в звичку і навіть мало не в потребу, так що він дуже навіть журився, коли вона кілька днів хворіла і не могла навідуватись до нього. [...]

Раптом, з останнім листом, прийшла звістка, що він захворів дуже серйозно і лежить у лікарні, в арештантській палаті...

II

Він хворів уже давно; та не муки каторжного життя, не робота, не харчі, не брита голова, не латаний одяг зламали його: о! хіба він боявся тих мук і тих знущань! Навпаки, він навіть радий був роботі: знесилившись на ній фізично, він принаймні здобував собі кілька годин спокійного сну. І що важила для нього їжа — ці пісні щі з тарганами? Студентом бувши, він часто і того не бачив. Одяг тепер мав теплий і пристосований до його способу життя. Кайданів на собі він майже не відчував. То чи соромитись йому було своєї бритої голови і короткої куртки? І перед ким? Перед Сонею? Соня сама боялася його, то чи перед нею було соромитись?

Але ж ні. Він соромився навіть і Соні, яку мучив за це своїм зневажливим і грубим поводженням. Та не бритої голови і кайданів він соромився: дуже вже була вражена його гордість; він і захворів через свою уражену гордість. 0, який би він був щасливий, коли б сам міг обвинуватити себе! Він би стерпів тоді все, навіть сором і ганьбу. Але він суворо судив себе, і озлоблене сумління його не знайшло ніякої особливо страшної провини в його минулому, крім хіба звичайного промаху, який з кожним може статись. Він соромився саме того, що він, Раскольников, пропав так безоглядно, безнадійно, по-дурному безглуздо, з якогось присуду сліпої долі, і мусить смиритись і упокоритись перед "безглуздям" якогось присуду, щоб хоч трохи заспокоїтись. [...]

І хоч би доля дарувала йому каяття — пекуче каяття, що крає серце, відгонить сон, таке каяття, від тяжких мук якого ввижається зашморг і прірва! О, він був би радий йому! Муки й сльози — адже це теж життя! Але ж він не каявся в тому, що вчинив.

Принаймні він міг би злоститись на свою дурість, як і злостився він колись на огидні й дурні дії, які й довели його до тюрми. Але тепер, уже в тюрмі, на волі, він знову переглянув і обміркував усі колишні свої вчинки г зовсім не визнавав їх такими дурними й огидними, якими вони здавалися йому в той фатальний час, раніше. [...]

Його мучила ще одна думка: чому він не заподіяв собі смерть? Чого він стояв тоді над рікою, а за краще зважив признатись? Невже така сила в цьому бажанні жити і так важко подолати її? Подолав же Свидригайлов, хоч він і боявся смерті?

Він з мукою запитував себе про це і не міг збагнути, що вже й тоді, коли стояв над рікою, може, відчував у собі, в своїх переконаннях глибоку неправду. Він не розумів, що це відчуття могло бути провісником майбутнього перелому в житті його, майбутнього воскресения його, майбутнього нового погляду на життя, в тюрмі, в середовищі каторжників, він, звичайно, багато чого не помічав, та й не хотів зовсім помічати. Він жив, якось начебто схиливши голову: йому гидко і нестерпно було дивитись. Але кінець кінцем багато що почало дивувати його, і він, якось мимоволі, почав помічати те, про що раніше і не гадав. Взагалі ж найбільш почала дивувати його та страшна, та непрохідна прірва, яка лежала між ним і всім цим людом. Здавалося, він і вони були різних націй. Він і вони дивились одне на одного недовірливо і неприязно. Він знав і розумів загальні причини такого роз´єднання; але ніколи не думав він раніше, щоб ці причини були справді такі глибокі й непереборні. [...]

Нерозв´язним було для нього ще одне питання: чому всі вони так полюбили Соню? Вона не запобігала перед ними; зустрічали її вони рідко, іноді тільки на роботах, коли вона приходила на часинку, щоб побачити його. А проте всі вже знали її, знали й те, що вона за ним пішла, знали, як вона живе і де живе. Грошей вона їм не давала, особливих послуг не робила. Раз якось, на Різдво, принесла вона на всіх в´язнів милостиню: пирогів і калачів. Але поволі між ними і Сонею зав´язалися деякі більш близькі стосунки: вона писала їм листи до їхньої рідні і носила на пошту, їх родичі і родички, приїжджаючи в місто, залишали, за вказівкою в´язнів, у Соні речі для них і навіть гроші. Дружини їх і коханки знали її і ходили до неї. І коли вона з´являлася на роботах, приходячи до Раскольникова, або зустрічалася з партією арештантів, коли ті йшли на роботи,— всі скидали шапки, всі віталися: "Серденько, Софіє Семенів— но, ненько ти наша, ніжна, жаліслива!" — говорили ці грубі, тавровані каторжні цій маленькій і худенькій істоті. Вона усміхалася до них. Вони любили навіть її ходу, оглядалися, щоб подивитись їй вслід, як вона йде, і хвалили її, хвалили її навіть за те, що вона така маленька, та вже й не знали, за що ще похвалити. До неї навіть ходили лікуватись.

Нарешті його виписали. Повернувшись в тюрму, він почув від арештантів, що Софія Семенівна хвора, лежить дома і нікуди не виходить.

Звістка ця його дуже стривожила, він посилав розпитатись про неї. І незабаром довідався, що хвороба її не тяжка. Дізнавшись у свою чергу, що він за нею так тужить і побивається, Соня надіслала йому записку, олівцем, в якій повідомляла, що їй вже легше, що в неї звичайна, незначна простуда і що вона скоро, дуже скоро, прийде побачитись з ним на роботу. Коли він читав цю записку, серце йому дуже й боляче колотилося.

День знову був ясний і теплий. Рано-вранці годині о шостій, він рушив на роботу на берег ріки, де в сараї була збудована випалювальна піч для алебастру і де товкли його. Пішло туди всього три робітники. Незабаром один з арештантів з конвойним повернувся в тюрму за якимсь інструментом; другий почав колоти дрова і кидати в піч. Раскольников вийшов з сарая до самого берега, сів на складені там колоди і почав дивитись на широку й тиху ріку. З високого берега було видно далеко навкруги. З того боку ледве чутно долинала пісня. Там, в облитому сонцем неозорому степу, ледь примітними цятками чорніли кочові юрти. Там була воля й жили інші люди, зовсім не схожі на тутешніх, там ніби й час спинився, наче й не минув ще вік Авраама, коли він пас свої череди. Раскольников сидів, дивився нерухомо, не відриваючи очей; думка його переходили в мрії, в споглядання; він ні про що не думав, але якась туга хвилювала його і мучила.

Раптом біля нього опинилась Соня.