Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Сторінка 64

Це тривало якусь мить. Прочитавши кілька рядків, він нахмурився, і страшна туга стисла йому серце. Вся його душевна боротьба останніх місяців пригадалася йому разом. З огидою і досадою кинув він статтю на стіл.

— Та тільки, Родю, хоч і дурна я, але ж таки можу зробити висновок, що ти дуже скоро будеш одним з перших людей, коли не найпершим у нашому вченому світі. І сміли вони про тебе думати, що ти збожеволів. Ха-ха-ха! ти не знаєш — вони ж так думали! От, хробаки нікчемні, та чи їм же знати, що таке розум! Адже й Дунечка теж замалим не повірила — бач як! Небіжчик батько твій двічі посилав у журнали — спершу вірші (у мене й зошит зберігся, я тобі коли-небудь покажу), а потім уже й цілу повість (я сама випросила, щоб дав мені переписати), і вже як молились ми обоє, щоб прийняли! Я, Родю, днів шість-сім тому он як побивалася, дивлячись на твій одяг, як ти живеш, що їси і в чому ходиш. А тепер бачу, що і в цьому дурна була, бо захочеш, все тепер одразу добудеш, розумом і хистом. Це ти, поки що, значить, не хочеш тепер, бо важливішими справами зайнятий...

— А що, Дуні вдома немає, мамо?

— Нема, Родю. Дуже часто її не бачу дома, залишає мене саму. Дмитро Прокопович, спасибі йому, заходить зі мною посидіти і все про тебе говорить. Любить він тебе і поважає, мій друже. Про сестру ж не кажу, щоб вона вже була така до мене непоштива. Я не нарікаю. У неї свій характер, у мене свій; у неї свої таємниці якісь завелися, ну а в мене таємниць від вас нема ніяких. Звичайно, я твердо впевнена, що Дуня надто розумна і, крім того, і мене і тебе любить... та не знаю вже, до чого воно дійдеться. От ти мене ощасливив тепер, Родю, що зайшов, а вона, бач, і прогуляла, прийде, я й скажу: а без тебе брат заходив, а ти ж де це була? Ти мене, Родю, дуже не балуй: можна тобі — зайди, не можна — нічого не поробиш, і так підожду. Я все ж таки знатиму, що ти мене любиш, з мене й того досить. Буду ось твої твори читати, буду про тебе чути від усіх, а коли-не-коли — і сам зайдеш провідати, чого ж ще? От зайшов же зараз, щоб утішити матір, я ж бачу... Тут Пульхерія Олександрівна раптом заплакала. [...]

— Мамо, облиште це, я зараз піду. Я не для того прийшов. Прошу вас, вислухайте мене.

Пульхерія Олександрівна боязко підійшла до нього.

— Мамо, що б не сталося, що б про мене ви не почули, що б вам про мене не сказали, чи будете ви любити мене так, як тепер? — спитав він раптом від повноти серця, мовби не думаючи про свої слова і не зважуючи їх.

— Родю, Родю, що з тобою? Та як же ти про це питати можеш? Та хто про тебе мені що скаже? Та й не повірю я нікому, хто б до мене не поткнувся, просто вижену.

— Я прийшов вас запевнити, що я вас завжди любив, і тепер радий, що ми самі, радий навіть, що Дунечки немає,— говорив він далі в тому ж пориві,— я прийшов вам сказати прямо, що хоч ви й нещасні будете, а все ж знайте, що син ваш любить вас тепер більше, ніж себе, і що все, що ви думали про мене, ніби я жорстокий і не люблю вас, все це була неправда. Вас я ніколи не перестану любити... Ну й досить; мені здавалось, що так треба було зробити і з цього почати...

Пульхерія Олександрівна мовчки обнімала його, пригортала до серця і тихо плакала.

— Що з тобою, Родю, не знаю,— сказала вона, нарешті,— думала я весь оцей час, що ми просто надокучаємо тобі, а тепер бачу з усього, що тобі велике горе готується, через те ти й тужиш. Давно вже я передчуваю це, Родю. Даруй мені, що про це заговорила: про це тільки й думаю і ночами не сплю. Цю ніч цілісіньку і сестра твоя в маренні пролежала і все про тебе згадувала. Чула я щось, але нічого не второпала. Весь ранок мов перед стратою ходила, чогось чекала, передчувала і от дочекалась! [...]

— Прощайте, мамо. [...]

— Дай же я перехрещу тебе, благословлю тебе! Отак, отак. О Боже, що це ми робимо!

Справді, він був радий, він був дуже радий, що нікого не було, що вони були тільки вдвох з матір´ю. Наче за весь цей страшний час враз розм´якло його серце. Він упав перед нею, він ноги їй цілував, і обоє, обнявшись, плакали. І вона не дивувалась і не розпитувала вже його. Вона вже давно розуміла, що з сином коїться щось жахливе, а тепер настала якась страшна для нього хвилина.

— Родю, любий ти мій, дитино моя,— говорила вона, ридаючи,— ти ж тепер такий самий, як був маленький, так само приходив до мене, так само обнімав і цілував мене; ще коли ми з батьком жили й бідували, ти втішав нас самим уже тим, що був з нами, а як поховала я батька,— то скільки раз ми, обнявшись, з тобою отак, як тепер, на могилці його плакали. А що я давно плачу, то це серце материнське біду передчувало. Я скоро тільки вперше тебе побачила, тоді, ввечері, пам´ятаєш, коли ми тільки приїхали сюди, все з одного твого погляду вгадала, так серце у мене тоді й здригнулось, а сьогодні, як відчинила тобі, глянула, ну, думаю, година лиха, мабуть, прийшла. [...]

Раскольников ішов до себе додому, він поспішав. Йому хотілось кінчити все ще до заходу сонця. До того ж часу не хотілося б ні з ким зустрітись. Піднімаючись у свою квартиру, він помітив, що Настя, одірвавшись від самовара, пильно стежить за ним і проводжає його очима. "Чи нема, часом, кого в мене?" — подумав він і з огидою пригадав Порфирія. Але, дійшовши до своєї кімнати і відчинивши її, він побачив Дунечку. Вона сиділа одна-однісінька, в глибокому роздумі і, здається, давно вже чекала його. Він став на порозі. Вона підвелась з дивана злякано і стала перед ним. В її нерухомому, втупленому в нього погляді були жах і невтішна скорбота. І з самого того погляду він уже збагнув одразу, що їй усе відомо.

— Що ж, мені заходити, чи йти геть? — спитав він недовірливо.

— Я цілий день просиділа у Софії Семенівни: ми чекали тебе обидві. Ми думали, що ти неодмінно туди зайдеш.

Раскольников зайшов до кімнати і знесилении сів на стілець.

— Я наче ослаб, Дуню; дуже вже знемігся; а мені хотілося б хоч у цю хвилину володіти собою цілком. Він недовірливо глянув на неї.´

— Де ж ти був цілу ніч?

— Не пам´ятаю добре; бачиш, сестро, я остаточно хотів вирішити все і багато раз ходив поблизу Неви; це я пам´ятаю. Я хотів там і покінчити, але... не зважився...— прошептав він, знову недовірливо глянувши на Дуню...

— Славу Богу! А як ми боялися саме цього, я і Софія Семенівна. Виходить, ти в життя ще віруєш; слава Богу, слава Богу! Раскольников гірко усміхнувся.

— Я не вірував, а оце зараз разом з матір´ю, обнявшись, плакали; я не вірую, а її просив за себе молитись. Це бозна-як діється, Дунечко, і я нічого в цьому не розумію.

— Ти у матері був? Ти ж їй і сказав? — жахнулася Дуня. — Невже ти зважився сказати?

— Ні, не сказав... словами; але вона багато чого зрозуміла. Вона чула вночі, як ти марила. Я певен, що вона вже половину розуміє. Я, може, зле зробив, що заходив. Вже й не знаю, чого й заходив. Нікчемна я людина, Дуню.

— Нікчемна людина, а на страждання готовий іти! Адже ж ідеш?

— Іду. Зараз. До речі, щоб уникнути цього сорому, я й хотів утопитись, Дуню, але подумав, уже стоячи над водою, що коли я досі вважав себе сильним, то хай же і сорому тепер не побоюся,— сказав він, випереджаючи можливі запитання. — Це гордість, Дуню?

— Гордість, Родю.

Мовби вогонь блиснув в його погаслих очах; йому начебто приємно зробилось, що він ще гордий.

— А не думаєш ти, сестро, що я просто злякався води? — спитав він з потворною усмішкою, заглядаючи їй в очі.

— О Родю, досить! — гірко вигукнула Дуня.

Якийсь час тривала мовчанка. Він сидів, похиливши голову і дивлячись собі під ноги; Дунечка стояла край другого кінця стола і з мукою дивилась на нього. Раптом він підвівся.

— Пізно, пора. Я зараз іду з повинною. Але я не знаю, для чого я йду з повинною.

Сльози текли по її щоках.

— Ти плачеш, сестро, а чи можеш ти подати мені руку?

— І ти сумнівався в цьому?

Вона міцно обняла його.

— Хіба ти, йдучи на страждання, не змиваєш вже наполовину свій злочин? — скрикнула вона, стискаючи в обіймах і цілуючи його.

— Злочин? Який злочин? — скрикнув він раптом в якійсь несподіваній люті.— те, що я вбив гидку, зловредну вошу, стару лихварку, нікому не потрібну, яку вбити — сорок гріхів проститься, яка з бідних людей сік смоктала, хіба ж це злочин? Не думаю я про нього, і змивати його не думаю. І чого мені всі тичуть з усіх боків: "злочин, злочин!" Тільки тепер ясно бачу всю безглуздість своєї малодушності, тепер, коли я вже вирішив іти на цей непотрібний сором! Просто через нікчемність і бездарність свою вирішив, та хіба ще з вигоди, як пропонував... отой... Порфирій!..

— Брате, брате, що це ти кажеш! Але ж ти кров пролив! — в розпачі скрикнула Дуня.

— Яку всі проливають,— підхопив він мало не в нестямі,— яка ллєтіч і завжди лилась на світі, як водоспад, яку ллють, мов шампанське, і за як. вінчають у Капітолії і називають потім благодійником людства. Та глянь ти тільки пильніше, придивись! Я сам хотів добра людям і зробив би сотні, тисячі добрих діл за одну цю дурницю, навіть не дурницю, а просто неприємну хвилину, бо вся ця думка була зовсім не така вже дурна, якою тепер вона здається, коли зазнав невдачі... (коли зазнаєш невдачі, все здається дурним!) Цією дурницею я хотів тільки поставити себе в незалежне становище, перший крок зробити, грошей добути, а там би все окупилося незмірними, порівняно з тим, корисними ділами... Але я, я й першого кроку не витримав, бо я — нікчема! Ось у чому вся й річ! І все-таки вашими очима не буду дивитись: коли б мені вдалося, то мене б увінчали, а тепер — у пастку!

— Та це ж не те, зовсім не те! Брате, що це ти кажеш!

— А! Не та форма, не така естетично гарна форма! Ну, я зовсім не розумію: чому гатити в людей бомбами, знищувати правильною облогою більш пристойна форма? Боязнь естетики — перша ознака безсилля!.. Ніколи, ніколи ясніше не усвідомлював я цього, як тепер, і більше ніж будь-коли не розумію, в чому ж мій злочин! Ніколи, ніколи не був я впевненішим і переконанішим в своїй правоті, ніж тепер!..

Його бліде, зморене обличчя навіть розчервонілось. Але, вимовляючи останнє слово, він несподівано зустрівся поглядом з Дунею, і стільки, стільки муки за себе побачив він у її погляді, що мимоволі схаменувся.