Знак біди

ВАСИЛЬ БИКОВ

Знак біди

Переклад Дмитра Пилипчука

Вступ.

Час і люди мало що залишили від колись розкішної хутірської садиби. Тільки де-не-де визирали на поверхню її поодинокі останки: наріжний камінь підмурка, притоптаний горбочок битої цегли та дві гранітні приступки біля колишнього входу до сіней. Оте припоріжне каміння лежало там же, де й сто років тому, і маленькі руді мурахи, які десь недалечко вподобали собі притулок, діловито снували по нижній приступці. Вільшняк із яру, одхопивши добрий шмат хутірського поля, підступив до самої садиби, на місці комірчини по-царському розрісся густий кущ свербиусу[1], оточений буйним поростом лопухів, кропиви, малини. Від криниці не залишилось нічого, зруб, мабуть, зогнив чи його розтягли люди, вода, нікому не потрібна, зникла в земних глибинах. На розі колишньої хати непомітно вилізла з бур'янів колюча груша-дичка, — може, паросток від колишніх груш-спасівок, а може, випадкова самосійка, занесена з лісу пташками.

З дороги, від гостинця, мало що видавало тут колишню садибу, хіба що одна з двох лип, які розкошували колись біля хутірських воріт. Другої давно не було, а та, що залишилась, мала жахливий вигляд: обпалена та однобока, з товстим присадкуватим відземком, у якому зяяла широка щілина дупла, вона не знати як тримала на собі кілька могутніх гіллястих конар[2]. Пташки, що іноді прилітали з лісу, чомусь ніколи не опускались на її гілля, воліючи сідати на високі вільхи поруч. Ворони, може, щось пам'ятали, а може, своїм пташиним інстинктом відчували у цьому дереві лиховісну прикмету нещастя, знак давньої біди. Цей фатальний знак лежав тут на всьому: на зітлілих рештках садиби, на розкішних заростях лопухів та кропиви, на самовдоволеній неприступності колючого свербиусу і навіть мізерній, з покрученим гіллям дичці. І тільки тоненька молода липка, яка оце щойно викинула до сонця свої перші листочки, у беззахисній своїй відвазі здавалася гостею з іншого світу, втіленням надії і нового, іншого життя.

Мабуть, решта все належало тут минулому, підкорене тліном і небуттям.

Усе, окрім непідвладної часові всеосяжної людської пам'яті, з її одвічною здатністю перетворювати минуле в теперішнє, пов'язувати сучасне з майбутнім…

1

Корова з терплячою ненаситністю скубла росяну з ночі траву, як завжди поволі ступаючи своїм звичним шляхом: уздовж гостинцю, по зарослій чорнобилем канаві, невисоким придоріжнім узбіччям, через трав'янистий видолинок попри білий, наче вгодований кабан, валун і далі до самого узлісся, що широкою дугою охоплювало пагорб із хутором. Степанида знала, що на узліссі корова поверне від дороги вбік — через пагорб до Овечої Балки, і там уже треба добре дивитись, аби не шмигнула десь із-перед очей. Бобовка була корова спритна, і дарма що періста[3] — білі плями по чорному, — а як загубиться, то попобігаєш, шукаючи по чагарях. Та це там, далі на узліссі, а тут щезнути їй не було де: невисокий насип дороги та голе картоплисько — тут можна й спокійно посидіти. І Степанида притулилася стегном до гладкого боку валуна, щільніше стулила в траві босі ноги і не дуже вже й дивилася за тією Бобовкою.

Було не холодно, а тільки вітряно і трохи зимнувато ногам у мокрій від роси траві. Геть усе небо застилали хмари, сонця не було від рання. Зрештою, тепер з нього малий спасибіг, з того осіннього сонця, хіба що стало б веселіше, аби воно на якусь годину вибавилось із-за хмар. А тим часом сіре незатишне поле захлиналося вітряним шелестом чорнобилю та засохлого картоплиння на широкій горбкуватій ниві; мимоволі хотілося відвернутися од вітру, тугіше запнути поли ватянки й не ворушитись. Поруч, на гостинці, як і завжди останніми тижнями, було тихо, самотньо, тепер тут майже ніхто не їздив і не ходив. Як і траплявсь котрий ходак, то хіба зранку. Ця тиша на гостинці спершу аж бентежила Степаниду, надто після того, як тут гуло, ревло й стогнало від машин, підвід, гармат та безлічі війська, що плавом пливло звідтіль, від кордону, на схід. Здавалось, тому великому гармидерові не буде кінця-краю, а з ним не скінчиться й тривожна метушня на хуторі. Звісно, садиба коло шляху — у всіх на видноті. Степанида з Петриком з ніг збилися, стрічаючи та проводжаючи кожного, хто заїжджав, забігав, зупинявся, аби перевзутись, напитись, перепочити у спеку під липами, нагодувати коней, перекусити самому, спитати дороги. Та якось під вечір на гостинці стало вільніше, рух помітно порідшав, ніби ось-ось мав припинитись, червоноармійці стали звертати у поле обабіч дороги й розійшлись упоперек по картоплиську. Двоє командирів, що кінно заїхали на хутір, щось довго роздивлялись на карті; їхній боєць-коновод попросив відро напоїти коней і сказав, що тут буде бій, залишатись на хуторі небезпечно. Перелякавшись, Степанида забрала тоді Бобовку й подалася зрубом до Овечої Балки. На хуторі таки зостався Петрик — не годилось кидати садибу напризволяще. Добре-таки напудившись, Степанида пересиділа у березнячку ніч та ще півдня, аби бою не було чути, тільки опівдні в небі з'явилися літаки і враз здригнулась земля, десь забахкало, заторохтіло, і в небі за балкою здійнявся сірий стовп диму. Поволі одійшовши від переляку, Степанида зрозуміла, що це далеко, на гостинці, а може, й далі, в містечку. Невдовзі, проте, все затихло, ніби й не починалося. Трохи перечекавши, вона боязко попленталась із коровою до хутора, не знаючи навіть, чи побачить щось від своєї оселі та й живого Петрика теж. Але хутір, як завше, тихо стояв собі оддалік від шляху під старими липами, а на подвір'ї, вилізши із погреба, походжав із соломою у борідці її Петрик. Знайомий димок від його самокрутки цідився крізь паркан за вітром.

Тієї ночі червоноармійці покинули на картопляному пагорбі недокопану траншею і одійшли десь убік, на гостинці все спорожніло, затихло, випадкові військові підводи та кілька машин поверталися назад, в об'їзд на Кульбаки: за соснячком літаки розбомбили місток через трясовинну Дерев'янку і проїхати гостинцем до містечка було вже ніде.

Настало нове, страшне своєю незвичністю життя під німцями, яке поступово, але з якоюсь впертою наполегливістю утверджувалось у районі. Почалося з того, що у Висілках розпустили колгосп, розібрали небагате його майно, інвентар, коней, і вона послала Петрика за своєю колись усуспільненою кобилою. Але кобили в колгоспі не виявилось: перед приходом німців відправили хлопчину з підводою на станцію, звідки він так і не вернувся. Вона тоді нагримала на Петрика, мабуть, треба було взяти якогось іншого коня, коли вже така халепа, як же в господарстві без коня? Як тоді жити? Але цей старий недотямок Петрик — хіба він зробить як треба? Тільки й зна, що смалить мовчки смердючу свою махорку. Тепер ось жий як хоч, гаразд що є ота Бобовка, на неї вся надія, вона поки що годує обох. А що буде далі?

Бобовці тим часом надокучило, мабуть, пастися на мулькій жорстві схилу, і вона видряпалася на придоріжнє узбіччя, ніби там було щось смачніше. Степанида відхилилась од каменя: не варто дозволяти корові потикатись на насип, мало що може статися, кому на очі навернеться? Щоправда, за ці два місяці вона зрозуміла, що від усього не застережешся, як не ховайся, а вони, як захочуть, то знайдуть і присікаються. Надто тепер, коли у німців знайшлися вже й полигачі з місцевих, — недавно застрелили зайшлого червоноармійця, повісили двох комуністів на площі, один був директором школи, де вчилися Фенька з Федьком. Там-таки, у містечку, на стінах біліли їхні об'яви з обіцянками жорстокої розправи з кожним за непослух, непокору, тим паче за опір німецькій владі. Вона не знала їхніх порядків, не хотіла їх порушувати, та хтозна, за що вони можуть присікатись до мирної людини. Добре бодай, що тепер цей хутір зостався ніби в закуті, дорогою ніхто не їздить, а від містечка його приховує молодий густенький соснячок. Так спокійніше.

Степанида вилізла на укіс гостинцю і хворостиною попостьобала[4] Бобовку по шкарубкому задові — мовляв, гайда з дороги. Корова, повагом ступаючи, зійшла з укосу в канаву. Звичайно, трава там була не надто підходящою для коров'ячого язика — все дяглиця та чорнобиль, але нехай. За день якось напасеться.

Корова скубла внизу, а Степанида постояла ще на гостинці, оглядаючи з невисокого насипу знайоме до дрібниць колись своє хутірське поле. Десять років воно вже було не їхнє — колгоспне, але чиє тепер буде? Навряд щоб німці оддали їм землю, мабуть, знають, що як випустиш щось із рук, назад не вернеться. Яка вона не є, ця земелька, цей проклятий Богом пагорбок, прозваний Голгофою, а бач, шкода його, як матері шкода хирлявої своєї дитини. Скільки тут виходили її немолоді вже ноги, скільки роботи переробили її хворі руки! Скільки літ вони з Петриком жили тут й робили все, що треба по господарству, до тої нехитрої справи поволі привчався й Федько, Феня, щоправда, захотіла вчитися й поїхала до Мінська. Де тепер її діти? Феня то, може, ще й нічого, може, й жива десь, як пощастило від цієї навали втекти на схід. А Федько? Як узяли восени в армію, за цілу зиму прислав три листи з Латвії, щойно починав свою службу на танках, а тут ця війна. Де він тепер, чи живий хоча б?

У небі із-за хмар прорізався гострий край сонця і зблиснув довкола несподіваним світлом. На якісь півхвилини самотній осінній простір дуже одмінився, ніби заусміхався назустріч жаданій сонячній ласці. Різко позначились на землі городи, садки та будівлі Слобідських Висілків, що довжелезним ланцюжком простяглися по задоріжному пагорбові, вдалині засинів хвойний ліс, а ближче й правіше м'яко зазеленіла молода гущавина соснячка, рівно перерізана стрічкою гостинцю, осторонь і вище якого на сірій сукнині поля окреслилась непоказна хутірська садиба, її Яхимівщина, з поріділим гіллям саду, парканом під липами та дашком криниці понад ним. Степанида придивилася пильніше, намагаючись угледіти десь там Петрика, аби дізнатися, що старий робить. Виганяючи вранці корову, загадала йому дещо зробити коло хати та не забути натовкти в ступі круп — завтра треба варити крупник. Петрика, однак, не було видно, та й сонце зайшло за хмари, обрій спохмурнів, не видно було, що там, у дворі, є десь Петрик чи немає.

Степанида злізла з укосу (чого ж стирчати на дорозі?) й поволі пішла услід за коровою.

Вона далеченько відійшла од каменя, вже поруч було чагаристе узлісся, як почула голос по той бік дороги.