Знак біди - Сторінка 2

Вона підвела голову, прислухалась, але тривога її зникла, щойно на насипі з'явився верткий Рудько. Вибігши на узбіччя, песик завмер, також упізнавши її, і жваво закрутив хвостом. Звідти, із-за шляху, долинув новий гортанний вигук, невиразний, здушений, і вона вже знала, що це Янка Гончарик, німий пастушок із Висілків, мабуть, пригнав свою невеличку череду й пасе по той бік дороги, як вона свою Бобовку — по цей.

І справді, слідом за собачкою на насипі з'явився довгоногий підліток у засмальцьованій, з чужого плеча сорочці і з батогом у руках. Степанида часто зустрічала його на цьому придоріжжі чи в зрубі, у лісі з тією самою невеличкою чередою, і завжди він примушував її серце жально стискатись — такий був недоглянутий, занедбаний, у підв'язаних мотузочком сукняних штанах, з яких визирали його довгі обвітрені литки. Він завжди з тривожним нерозумінням удивлявся в її обличчя, ніби хотів і не міг чогось зрозуміти, прагнув щось сказати своєю мовою рук та різких гортанних вигуків, що іноді лякали її своєю несподіваністю. Часом вона хотіла щось сказати йому, він відповідав тими самими гортанними вигуками, і вона ніколи не знала: зрозумів він щось чи ні. Та хліб чи який шкварочок, видобутий нею з кишені, брав одразу і, примостившись на межі чи на камені, з'їдав геть усе. Видно було, що бідолаха частенько був голодний. Адже жив не в рідної матері, а в далекої рідні, де третє літо підряд пас худобу за сякий-такий харч та притулок у хаті.

Пастушок тим часом оглянув з дороги свою нечисленну череду, ляснув у повітрі батогом і, підійшовши ближче, мовчки сів край дороги. Його порепані, обсипані болячками ноги мало не до колін вилізли з полатаних штанів, руки він мерзлякувато стис на грудях і облігся грудьми на коліна.

— И-и, а-а! — намагався він щось сказати. — А-е-е!

Хтозна, що за думки роїлись у цій його нечесаній голові під бавовняною, зі зламаним козирком кепкою чи в його наївно відкритих світлих очах. Степанида іноді підкидала йому на годину-дві Бобовку, коли траплялася така потреба. Яночка був старанний і завжди безвідмовний хлопець, і вона, повертаючись до корови, щоразу намагалася прихопити йому якийсь гостинець — оладок, шкварок, жменю гороху чи бодай якесь яблучко.

— Холодно, Яночко? Чого ж ти під спід нічого не вдяг? — питала вона, з докором поглядаючи на нього знизу вгору.

— А-а, е-е! — спробував він щось вимовити й махнув рукою.

— Такий вітер, продме — заслабнеш[5], — поплескала вона себе по грудях. — Іди якусь одежину візьми.

Янка наче зрозумів щось і зіскочив з дороги, занепокоєно озирнувся на свою череду.

— А-а-а! У-е-е-а!

— Йди, йди! — сказала вона. — Я догляну. Я догляну! — І показала на його корів і свою Бобовку.

Дивно, та він зрозумів — легко, ніби почув. Збігши зі шляху, завернув першу чорну корову і бігом припустив гостинцем до соснячка, коло якого був поворот на Висілки. Собачка спершу жваво кинувся за підлітком, та, ніби зрозумівши свій обов'язок, повернувся й сів на узбіччі неподалік від Степаниди.

— Рудьку, ня, ня! — покликала вона, але Рудько тільки нащулив вуха — він уже дбайливо оглядав череду, яка потроху ворушилася в канаві та на схилі. Це був хитрющий псюра, дарма що малий, а як не побачить в руках кусня, то задарма до людини не підійде.

Янчині корови жваво ступали по той бік гостинцю, і, щоб не розминутись із ними, вона також завернула Бобовку, вийшла на гостинець і поволі пішла попереду. Ногам тут, на дрібній сухуватій травичці, було зручніше, не колола дяглиця, але вітер дув скажено, і вона враз спинилася, відвернувшись од нього. У небі пливло-летіло рване лахміття хмар, не знати, в якому місці там ховалося сонце і чи швидко має настати вечір. Але вона відчувала, що вже давно повернуло за полудень, за якусь годину-дві обрій потемнішає, стане смеркатися. Колись спекотного дня вона любила й чекала тієї години, коли з польового гарування[6] можна вернутися на своє подвір'я, до хати, де клопотів також не менше, та збиралася родина, і звичайні хатні клопоти були за насолоду, надто після денної спеки чи негоди, одноманітної польової роботи. Тепер же їй було байдуже, не вабили й вечірнє порання у хліві чи коло печі, сім'ї, вважай, не було, лишався тільки Петрик; їхні батьки одне за одним позалишали цей світ, а діти, трохи підрісши, розлетілися, непомітно проминуло все добре й погане, пов'язане з ними. А двом старим чи багато треба? Щось перехопив та й на боковеньку, укрившись яким кожушком, — не хотілося й грубку палити на ніч, добре було й так. Правда, була скотина: корова, десяток курей та кабанчик у хлівці, їх треба було погодувати й доглянути. Ото й чи не весь її хатній клопіт.

Руда молода корівчина з Янчиної череди, не дуже тримаючись інших, монялася собі іззаду, все більш відстаючи од інших, і Степанида крикнула на неї раз, потім ще раз. Але та, відай, не звикла слухатись чужого голосу й не квапилась наздоганяти череду. Тоді Степанида повернулася дорогою і, зійшовши з насипу, підігнала корову. Коли ж знову видерлася на гостинець, побачила, як із другого його кінця біля соснячка хтось біжить, аж сорочка на спині піддувається. Однак, трохи придивившись, вона зрозуміла, що це ж Янка. Але чому він повернувся, чому не збігав на Висілки? Проти вітру крізь сльози з очей вона пильніше вдивлялася в нього, і щось защеміло у неї всередині — якась тривога передалася їй від того шаленого бігу хлопця.

Озираючись, вона пішла назустріч, уже знаючи, що сталося погане, не здогадуючись лишень — що? Згодом вона не раз згадувала це своє передчуття й дивувалася, як воно правильно підказало їй наближення того, що так зненацька перевернуло її життя. Але зараз було тільки передчуття, близьке до страху, з яким вона дочекалася

Янки. Той, однак, не добігши до неї, кинувся з насипу до передньої корови і, вперіщивши її батогом, став шалено завертати назад усе стадо. Корови спершу неохоче, а далі одна за одною потрюхикали обабіч канави до підліска, а Янка щось гучно й німо кричав, матляв у повітрі батогом і тицяв рукою назад; обличчя йому скривилось із страху чи, може, подиву, і Степанида, ще нерішуче, також завернула свою Бобовку. Мабуть, там, у сосняку, була небезпека, від якої треба було рятуватись, — так зрозуміла вона Янчин наляк і сама вже готова була напудитись не на жарт.

За якісь чверть години вони майже бігом загнали стадо у зарості край болітця, трохи одігнали подалі від гостинця, і вона підійшла до Янки. Той глянув на неї новим, досі не знайомим їй поглядом і, гортанно ґерґочучи, щось схвильовано спробував розтлумачити, все показуючи рукою назад, туди, де зостався битий шлях.

— А що там? Що? — допитувалася Степанида, бачачи на засмаглому хлоп'ячому обличчі тільки переляк, що горів і в його широко розкритих очах, роззявленому роті. Янка дав волю рукам, усе тицяв чогось у кущі, водив у повітрі пальцями та такі викрутаси виробляв ними, що, либонь, кожен зрозумів би. Вона ж, однак, не розуміла нічого.

"Боже мій, це ж треба було вродитись таким недотепою!" — вперше з прикрістю подумала вона і прислухалася. Але в заростях було тихо, тільки шурхотів гіллям вітер та якась корова, мабуть, залізши в кущ, оддалік тріщала хмизом. З дороги ж не чутно було жодного звуку. І тоді вона наважилась сама піти глянути.

— Ти попаси Бобовку. Ну попаси корову. Я піду гляну. Я зараз.

Янка заґерґотів щось знову, заматляв руками, чи не розуміючи, чи не погоджуючись, але вона ще прислухалась до лісової тиші і неквапом пішла чагарником до гостинцю.

На гостинці й далі було безлюдно, нічого не чути і звідти, де соснячок, вона постояла, подумала й, не виходячи на насип, швиденько пішла поза канавою, де з цього боку була колінувата, трохи утоптана людськими ногами стежка.

Вона так і не могла доп'яти, що сталося попереду, хоч довго вдивлялася у кінець битого шляху та разів зо чотири аж зупинялася, слухаючи й міркуючи: що б там могло бути? На Слобідських Висілках так само все було тихо, порожньо сірів картопляний клин на косогорі біля її хутора, дув та й дув вітер, і разів зо два здалося — виблисне Із-за хмар сонце, та так і не виблиснуло. Так вона дійшла майже до сосняка, щільна гущавина якого завзято зеленіла обабіч битого шляху, і до її настороженого слуху вітром донесло стук. Щось там забивали чи що, — виразно ляскало по чомусь твердому, аж відлунювало в повітрі, і вперше її пронизав здогад: міст! Так, це було за недалеким поворотом гостинцю, що зникав у хвойному клаптику, саме там щось відбувалося.

Степанида сповільнила ходу, готова зупинитись, але не спинилася — швиденько дійшла до сосняку і, щоб не йти дорогою, повернула в його гущавину. Тут було рукою подати до хутора, і тут вона знала всі пеньки, усі стежки, витоптані Бобовчиними та й її ногами. Вона майже підбігцем, де прямо, а де ухиляючись від гілля, подолала невеличкий хвойний пагорбок на узліссі, обережно ступаючи, зиркнула на широке роздолля заплави з невидним звідси закрутом річки. Справді, від мосту вже стало чути гамір, спізніло долетіло гупання скинутої на землю колоди, вона відхилила колючу гілку від обличчя й побачила те, що на мить примусило її серце завмерти.

2

"Що буде? Чого чекати від німців? Де наші й коли прийде кінець цій колотнечі?" — похнюплено думав Петрик.

Цих болючих питань було багато, і, не знайшовши на них відповіді, не можна було визначити для себе, як жити далі, на що сподіватись. Та, мабуть, марно було ламати голову й думати, либонь, нічого не вимізкуєш, і треба приймати те, що тобі підносить доля.

Одначе думалося та й думалося, бо той клопіт іржавим цвяшком стирчав у голові вже он скільки, чи не від початку війни, і скараскатись[7] його не було змоги.

Тим часом не можна сказати, що на хуторі стало так уже й погано, що за нової, німецької влади щось надто вже змінилося; усе зоставалось начебто, як і колись: звичайним робом жила в душі буденна осіння турбота про хліб, була корівка, у хлівці повискував підсвинок, на подвір'ї никали кури. Був сякий-такий харч: капуста й картопелька у городі, в клуньці під стіною було зо три копи жита — під осінь нажали на покинутому колгоспному полі. На столі був хліб, і навіть кращий, ніж колись, а картоплі можна б іще підкопати — он вона на Голгофі, колгоспна, тепер нічия.