Знак біди - Сторінка 5

- Василь Биков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Не топили ж сьогодні.

— Хата, знацця[17], тепла. Це добре. Треба роздягнутися, не проти?

— Та будь ласка. Можна й зняти. Ось сюди повісьте, на цей цвях.

Крекчучи, Гуж стягнув з тугих плечей тіснувату, певне, чужу шкірянку, повісив на цвях біля його скрипки, що висіла коло вікна. Ременем з військовою пряжкою став підперізувати синю баєву свитку.

— Все граєш? — кивнув він на скрипку.

— Де там. Не до музики, — скромно відповів Петрик. Справді, коли йому грати було, — тепер на душі зовсім інша музика. Але він не став щось пояснювати, тільки подумав із жалем, що скрипку треба було б прибрати подалі з очей.

— Пам'ятаю, як ви колись на весіллі у Висілках витинали. Ти на скрипці, а Ярмаш на бубні, здається. Музики!

— Коли те було!..

— А було! — сказав Гуж і поліз за стіл. Куцувату свою гвинтівку поклав поруч на лаву. Колондьонок як стояв у шинелі з гвинтівкою в руках, так і сів на порозі.

— Ну, частуй, хазяїне! — холодним поглядом з-під колючих брів уп'явся Гуж у Петрика. — Став півлітру, чи як?

— Ге, якби було! — розвів руками Петрик. — Закусити, звісно, можна, а горілки нема, так що...

— Кепсько, знацця, живеш, Багатьку. І за советів не розкошував...

— Не розкошував, ні...

— І за германської влади не хочеш. А ми не так. Ми ось тут... Дещо маємо!

Випроставши під столом товсту у чоботі ногу, Гуж вийняв з кишені чорних галіфе світлу пляшку.

— Ось, чиста московська! — І, гучно пристукнувши, з показним гонором поставив її посеред столу.

Далі Петрикові тягнути не було як. Проклинаючи подумки все на світі, він схаменувся, кинувся до мисника по хліб, згадав, що треба у хлівчику пошукати яєць, бо ж, мабуть, знеслися дві-три курки, у комірчині було ще трохи огірків у діжці. Ну й сало, звісно, у боденьці. Він заметушився, аби якнайшвидше подати до столу, ніби мав тоді швидше звільнитись од поліцаїв, поклав на стіл розпочатий буханець хліба, але не міг знайти ножа — тільки-но тримав у руках, де це він щез?.. Гуж, почекавши, витяг із-за халяви свій широкий, із загнутим кінцем кинджал і відкраяв дві скибки.

— А де ж твоя... активістка? — ніби між іншим спитав він і насторушив вуха. — Не в колгоспі ж гарує...

— Та з коровою, знаєте...

— А, з коровою? Корову, значить, маєш. А прибідняєшся...

— Та я нічого... Як усі, знаєте...

— А хто картоплю вибиратиме?

— Яку картоплю?

— А колгоспну! Совецька влада луснула, але ж колгоспи ні-ні! Колгоспи залишаються — Гітлер приказав. Так що картоплезбирання. Ну й картоплездача, звісно. Як за совєтів, ха-ха! — недобре хихикнув поліцай.

Це Петрик уже чув, хоч спершу не дуже й повірив, що німці погодяться на колгоспи. Думав, може, ще й каратимуть колгоспників, а вони он що! То мабуть, задля картоплі. Так їм зручніше.

— Я, знаєте, своє одробив. Нехай молодший хтось, — спробував трохи виправдатись Петрик. — Хто здоровіший.

— Це хто хворий? Ти? Чи, може, жінка твоя? За совєтів то он як щирувала, про хворобу й не згадувала. Передова льонарка, на сході ого як виступала.

— Ет, коли то було! — ніяково спростував багатозначний докір господар і поставив на стіл склянку. — Останнім часом його мало що й сіяли, того льону.

— Але ж було! Люди пам'ятають. А тепер охляла!

Петрикові треба було до комірчини по сало та огірки, але на порозі сидів Колондьонок і з кислою міною білобрового худого обличчя поглядав убік. Той явний підкоп поліцаїв під його Степаниду не сподобався Петрикові, і він подумав: чи не задля цього вони сюди й приперлися?

— Таж сказали, ну й виступила. Куди дінешся?

— Сказали, кажеш? А як тепер німецька влада інакше скаже? Як ви тоді?

— А ми що? — знизав плечима Петрик. — Як скажуть, так і будемо. Як усі, так і ми.

Гуж зручніше вмостився за столом, зиркнув у вікно й широкою п'ятірнею коновала згріб зі столу пляшку.

— Ну а сало в тебе хіба вивелося?

— Зараз, зараз! — рушив до дверей Петрик і наткнувся на Колондьонка в порозі, який навіть не відхилився.

— Пропустить! — рівним голосом сказав Гуж, і Колондьонок посунувся.

Петрик брязнув дверми, ті не зачинились; щоб було видніше, навстіж відчинив двері до комірчини. Навпотемки намацав у боденьці кавалок сала — прогірклий пожовтілий шмат ще з тієї осені. Він уже відчував, що ця поліцейська гостина не так собі, що тут є певна мета і що зараз дещо з'ясується. "Коли б хоч Степанида не полізла сюди, відвівши корову, коли б їй якось дати знати, що тут за гості", — гарячково думав він, з квапливою покорою несучи почастунок у хату.

— О, це діло! — вдоволено сказав Гуж. Він уже випив горілку, склянка була порожня, набрезкле обличчя його кривилося, і він одразу взявся краяти сало на шматки.

— Так, тепер, знацця, твоя черга. Аякже, хазяїн все-таки! Хазяїнів німці шанують. Не те що при совєтах.

— Та ні... Я, знаєте, не дуже...

— Ти кинь ото! — перепинив Гуж і, сколотнувши пляшкою, налив більш як півсклянки. — Пий! За побєду!

— Ну, то хіба за побєду, — понуро озвався Петрик, беручи склянку.

— Твій же синок де? В Красній Армії наче? Сталіна захищає?

— Ну в армії... Солдат, так що...

— Так що за побєду. Над більшовиками! — уточнив Гуж.

Проклинаючи подумки все на світі й насамперед цього мордатого гостя, Петрик без особливої приємності вицідив горілку зі склянки.

— О, діло! — схвалив поліцай. — Тепер закуси.

Гуж поводив себе за столом так, ніби був тут господарем, а Петрик якось просто й швидко перетворився з господаря на гостя чи навіть прислужника та й годі. Звичайно, він був наляканий цим раптовим приходом, пригнічений причіпками поліцая, боявся, що буде й гірше. Однак, може, й добре, що він не відмовився, випив, горілка потроху притупила переляк, і збентеження його поволі зникало. Він уже призвичаювався до ролі горілчаного брата, якщо не господаря, боком присів до столу і став жувати скоринку. Гуж тим часом, наче жорнами перемелюючи щелепами шмат хліба із салом, знову налив склянку.

— Добре діло й повторити можна. Еге?

— Ну, звісно. Перша чарка — як по леду, друга — як по меду, — охочіше підхопив Петрик. — Але ж цей... А товаришеві? — кивнув він на Колондьонка в порозі.

— Обійдеться, — сказав Гуж. — Він непитущий. Ти ж справді непитущий, Потапе?

— Непитущий, — тонко вискнув Колондьонок, і всі прислухались. У дворі почувся якийсь сторонній рух, коло хлівця злякано закудкудакала курка.

— Ану! — рішуче кивнув помічникові Гуж, не ставлячи, однак, склянки. Колондьонок вискочив до сіней, але швидко вернувся.

— Стара прийшла.

Петрика мимоволі пересмикнуло, його знову взяла тривога за Степаниду — чого вона приперлася? Він хотів якось попередити її, щоб не заходила до хати, та, мабуть, було вже пізно.

— Я цей... Старій скажу, щоб якоїсь закуски, — спробував він підвестися із лави. Але Гуж відразу припинив цю спробу.

— Сиди! Сама дасть, не сліпа.

У сінях щось брязнуло, широко гойднулися двері, і Степанида на мить завмерла на порозі, мабуть, несподівано завваживши у хаті чужих.

— Заходь, заходь! — ковтаючи їжу, прогугнявив Гуж. — Не встидайся, ха-ха! Мабуть, не встидлива ж?

— Драстуйте, — стиха привіталася Степанида й переступила поріг.

"Ну, тепер заберуть!" — понуро подумав Петрик, скоса поглядаючи на Гужа. Але той, ніби тут і не було господині, відкраяв шмат хліба й посунув на край столу.

— Їж, Потапе.

Колондьонок з незворушною понурістю на білобровому обличчі взяв почастунок і тупо зиркнув на господиню.

— П'єте, а там уже німці по мості ходять, — сказала Степанида, може, аби порушити напружену тишу в хаті.

— Правильно, ходять, — погодився Гуж. — Ще зо два дні — та й їздитимуть. Германська діловитість!

— А чого їм тут їздити? Що в них, у Німеччині, доріг бракує? — сказала Степанида. Гуж допитливо видивився на неї і, наче їжак, погрозливо чмихнув носом.

— Бачу, розумна дуже. Ох, яка розумна! Недурно активістка! Досі не зреклася?

— А чого мені зрікатися? Я ж не якась там злодійка. Нехай собі злодії зрікаються.

— Це хто — злодії? Чи не ми, бува? — настовбурчився Гуж.

— А є такі. Сьогодні одне, завтра друге.

"Та мовчи ти, дурепо, — урезонював подумки Петрик. — Чого ти заїдаєшся? Чи не бачиш, хто перед тобою?"

Степанида ще щось збиралася сказати, та тільки метнула злим позирком на Гужа, таким самим на Петрика і Колондьонка. Гуж ураз упіймав той її позирк і загудів злим басом:

— Швендяєш ось по полях, німецькі часті розглядаєш А в хаті гості. Що хазяйка мусить робити?

— Корову виганяла. Он же господар частує вас.

— Господар? Що він уміє? Він і курку не полапає, твій господар. А гостям треба горілки! Закуски гарної треба!

— Чого ще?

— Закуски, кажу, гарної. Для представників германської власті.

— Давно ви такі представники? — з внутрішньою нестриманістю спалахнула Степанида, і Петрик відчув, що зараз станеться непоправне.

— Жінко, помовч! — крикнув він. — Помовч! Лагодь яєчню! Чула, що я наказав? Яєчню.

Гуж недобре зареготав на його вихватку. Степанида мовчки повернулася й вийшла за поріг. Двері за нею залишились відчиненими, і Колондьонок зачинив їх, стоячи там само, біля порогу.

— От бачив? — серйозно зауважив Гуж Петрикові. — Знаєш, що німці з такими роблять?

— Та чув... Але цей...

— Вішають! Вішають на телефонних стовпах! — пристукнув він важким кулаком по столі. Петрикові похололо всередині, він глибше втягнув голову в плечі, поліцай, мабуть, помітив це й задоволено відкинувся до стіни.

— Та вона так, не від злості, — спробував виправдати жінку Петрик.

— А від чого ж тоді? Від доброти, скажеш? Комуністка вона, — оголосив раптом Гуж.

— Та ні... Вона тільки язиком...

— Отож, язик як лопата, — недобре погодився Гуж. — Не вирвали ще? То вирвуть.

Петрик уже не знав, що казати, як боронити жінку, котру дуже навіть швидко могли згубити оці двоє. Сама вона не побережеться — скорше навпаки. Але Гуж несподівано мовив:

— Скажи спасибі моїй доброті. А то б давно вдівцем став. Зрозумів?

— То цей... Спасибі!

— От-от!

Що ж, Петрик зрозумів: цього разу начебто пронесло. Може, не заберуть. Поки що. Якщо ця дурепа знов не попреться на їхній поліцейський рожен.

— Але "спасибі" не відбудешся. Чи ти думаєш, я тебе покриватиму ще й півлітру носитиму? Це ти мені маєш носити, — знову взявся за своє Гуж.

— Та я б від щирого серця. Але...

— Горілки нема? А ти дістань! Купи! Виміняй! Для рідні не можеш постаратися? Я ж тобі не чужий?

— Авжеж, не чужий...

"Щоб ти згорів отут, своячок такий", — затято думав потай Петрик, відчуваючи, що нова відміна в розмові не краща за попередню.