Знак біди - Сторінка 6

Де він візьме йому горілки? У крамниці не купиш, сусідської не позичиш. Колись, правда, спробував гнати самогон, але й начиння того давно вже немає. А тим часом як цьому шкуродерові перечити, — якось треба викручуватись. Тільки як?

— Я до тебе ще зазирну. Чув?

— Авжеж, чув. Та тільки...

Він не знайшов, чим скінчити, як зайшла Степанида, принесла огірків та капусти, мовчки поставила все на стіл.

— Видно, німці поганенько годують? — з прихованою в'їдливістю спитала вона. Гуж недобре вирячився.

— А тобі що? Мо', німці не дуже подобаються?

— Як болячки на гузні!

— Степанидо! — схопився Петрик. — Мовчи!

— А я й мовчу!

— Мовчи!!! Знаєш... Він ось як родич! По-доброму, а ти! Знаєш!..

— Гаразд, — сказала вона до Петрика. — Вже випив, то й гузицю ладен лизати. Дуже ти швидкий, голубе...

Останні її слова долетіли вже із сіней, гримнули двері, й Петрик винувато прокашлявся. Він чекав і боявся, що тепер скаже Гуж.

— Баба, звісно... Що зробиш?

— Що зробиш? — злостиво підхопив поліцай. — Путо[18] візьми. Котре грубше, з кострицею[19]. Та путом! А то конопляної петлі дочекається. Спом'янеш мене!

Петрик похмуро мовчав, сидячи край столу. Купку накришеного самосаду зсунув на ріжечок столу й невидюще підмітав долонею тютюнові крихти, слухаючи, як цямкає товстими губами Гуж — їсть його сало, погрожує й повчає його, як жити з жінкою. Удвічі молодший, а ти поглянь, який розумний став за німецької влади!

— Приїжджав великий чин, — уже спокійніше повідомив Гуж. — Називається по-німецькому зондерфюрер. Загадав усе в полі зібрати.

— Вважай, все уже зібрано, — вставив Петрик.

— Не все. Те, що зібрали, нікуди не дінеться. Буде в німецьких засіках. А картопля? Картопля залишилась. Її й викопати. І здати. Для германської армії. Пойняв? Як при совєтах.

"Дідька ти її з поля візьмеш для германської армії, — подумав Петрик. — Щоб вона там зогнила!"

У пляшці ще трохи залишалося, Гуж вилив решту в склянку й мовчки перехилив склянку до рота. Кректонув, витер п'ятірнею масні від сала вуса.

— А ще ось що! Тут, мабуть, заходять різні?.. Котрі з лісу?.. Бандити! — знову уставився він на Петрика, якому стало недобре від того його погляду. — Не було такого? Гаразд, повірю. Але пам'ятай: коли хто — зразу в поліцію. До містечка чи у Висілки. Але щоб зараз же. Пойняв? А то за приховування, знаєш? У містечку був?

— Ну, був.

— Наказ читав? Розстріл і конфіскація майна. Німці, вони не чикаються[20]. Пойняв?

Петрик сумно зітхнув. Що ж поробиш? Кругом неталан. Погрози, розстріл, конфіскація. Як оце жити?

Гуж, не кваплячись, виліз із-за столу і, сито гикаючи, натягнув на плечі руду шкірянку.

— Яєчня відміняється! — несподівано гаркнув він. — Іншим разом. Може, днями. Так що готуйся!

4

Петрик сидів на ослоні, сумно підперши голову руками, й невидюще дивився на стіл, де товсті осінні мухи повзали по масній од сала стільниці. Він не прибирав посуду, не доторкнувся ні до огірків, ні до сала, Степанида також не підходила сюди — вона лаялась від порогу.

— Частування затіяв! Сала, огірків! І ще й розпинається: яєчню їм! Сам яєць нанесеш їм? Ти хоч раз курей погодував? Аби не я, що ти з господарством зробив би? Навіть коня не забрав, коли всі забирали.

Кінь, звичайно, був їхньою спільною прикрістю, Петрик переживав не менше за дружину, але де він міг його взяти? Хіба мало находився він у Висілки, напросився в селі, та хто віддасть? Кожному в господарстві найперш треба коня. Зате в містечку йому пощастило більше, і він згадав свою головну як на такі часи заслугу.

— А гасу хто роздобув? Не я?

— Ой, гасу! Сміх та й годі — гасу! Он люди солі мішками натягали. Сірниками запаслися. Навіть цукром. А цей бутель гасу приніс — сміх та й годі...

— А що? Гас узимку — знаєш! Мало в кого, а в нас є.

— Мовчав би! Гасу... І оце, свояка знайшов! Товариша по чарці! Аби він мій свояк був, я б його помелом із хати. Зрадник! А він горілку з ним дудлить, частує його. Ось німці прийдуть, тоді їх почастуєш.

Двері до сіней були відчинені. Степанида увихалася то до печі, то до сіней, в комірчину, дзоркала коновкою у відрі, розводила пійло. Тепер, коли вони лишилися самі, вона не стримувалась, виказувала все, що намуляло за ці тижні і на нього, і на війну, і на життя. Петрик здебільша мовчав — що він міг сказати їй, чим заперечити? Він відчував її правду, але ж не хотів поступитись і своєю, кволуватою, але так само близькою йому правдою, що скривджено ворушилася в душі, не бажаючи будь-кому скоритись.

— Прийдуть — почастуєш. Куди дінешся? — тихо зауважив він, думаючи, що жінка, мабуть, не почує. Але вона почула, і це обурило її вкрай.

— Ну це ти частуватимеш! Я не буду. Я заберуся з коровою в ліс. Щоб очі мої не бачили.

— Велика біда! — сказав він, також уже гніваючись. — Іди! Обійдуся!

— Атож, обійдешся! Думаєш, питимеш тут? Підлижешся до них? Та вони твоє вип'ють і тебе ж мордуватимуть.

Петрик поривався щось сказати, та тільки рукою махнув: Степаниду не зупиниш. Хіба щось утовкмачиш бабі всупереч її волі? Те, що для тебе яснісінький день, їй здається темною ніччю. Спробуй доведи, що сьогодні їй добре поталанило, бо Гуж пом'якшав, випивши, та й не став дуже до них придиратись, що він, може, справді покриває її перед німцями. Сам же сказав: рідня. Тому не завадить бути з ним у згоді, якось піддобритись, може, завести дружбу. Звичайно, він пияк, негідник, німецький лакуза, але ж він — влада. Ніби йому, Петрикові, велика радість пити з ним горілку, прислуговувати та ще й терпіти його збиткування? Але, як хочеш жити, мусиш терпіти не таке. З вовками жити — по-вовчому й вити.

Правда, те слушне міркування тільки плутано марилось у його зачмеленій голові, а вголос він стримано, тихо огризався на Степанидині напади, знаючи: під гарячу руч їй краще не перечити, бо твоє однак зверху не буде.

Степанида ж тим часом, здається, все виказала і якось ураз затихла. Спершу вона аж напудилась, як побачила в хаті чужих, а тоді потроху посміливішала, надто як розгнівалась. А розгнівалась вона скорше на Петрика, за його нахабний напад на неї з криком, командою та ще перед цими негідниками. Нехай би кричав та наказував, як вони удвох у хаті лишилися, але ж ні, тепер він мовчить чи знай буркає щось на своє виправдання. А тоді в його лайці вона відчула ниций намір викрутитись перед цим Гужем, догодити йому тим, що зневажити її. А зневажати себе вона не дозволяла нікому, завжди могла постояти за себе. Висілківці й досі пам'ятають, як колись на колгоспному сході вона вимерзила[21] перед представником району їхнього комірника — злодія й пияка Солов'я, як того потім зняли з комірника і навіть хотіли судити. А коли вона була ланковою у льонарів і Кандибишин зять доніс, нібито її жінки крадуть уночі льон, вона домоглась перевірки, навіть обшуку у всіх; кілька разів їх зупиняли на стежці, шукали в жінок у пазухах, під спідницями, та марно, і той наклеп із них зняли.

Вона розгонисто сікла сікачем траву в коритча. У розчинених дверях біля порогу було світліше, січка кидала гиччям на вичовгану долівку, на її порепані босі ноги, і вона гірко думала, що з Петриком такої клятої години пропадеш як стій. Головне — в нього немає жодної твердості, чоловічої поважності, з кожним він ладен погодитись, підтакнути, хоч той бреше безбожно. Ніби покора людська робить їх добрішими. Навпаки. Не даси одкоша зразу — не забаряться вилізти на шию і їздитимуть, скільки заманеться. Вона змалку знала цього висілківського Гужа, що за колективізації кудись утік від розкуркулювання, а тепер ось знову з'явився з гвинтівкою в руках, щоб відомстити декому за минуле та дудлити горілку. Але вона не забула своєї останньої зустрічі з ним у тридцятому році й повік йому не забуде її. Хоч він і з гвинтівкою. Так само як і тому Колондьонкові, якого роками ненавиділо село аж до самої війни, коли він пішов за першою мобілізацією до війська, та через місяць повернувся, люди казали: німці з табору відпустили. І він прибрів до містечка, схудлий, у військовому лахмітті, з вошима на загривку. То ось тепер відпасається на поліцейських харчах.

Вони обидва з гвинтівками, влада їхня над людьми велика, вони все можуть. Але вона їх не боялася, бо не поважала. Що більше — вона їх ненавиділа. Зрештою, їй не було до них діла, у тому житті, що звалилось на світ, вона відчувала перевагу своєї справіку сповідуваної правди і, поки в неї було те відчуття, могла сміливо дивитися в очі кожному.

По подвір'ю, під тином та по буряках у городі неприкаяно дибали її цибаті молоді курочки, щось там дзьобали. Неслися тим часом три старі курки, за якими Степанида аж трусилася, — здавна від яєць йшов увесь її грошовий дохід, якась копійка, завжди потрібна у господарстві. Зібравши зо три десятки, вона несла яйця до містечка, міняла на щось потрібне чи продавала містечковим за гроші. Без курей було ніяк. "Треба б усипати їм якогось зерна", — подумала Степанида, але вона поспішала на поле і для курей уже не мала часу. Швидко винесла піввідра мішанки поросяті, розчинила низькі дверцята засторонку, і те, зачувши господиню, жваво заворушилось у соломі. Вона опустила мішанку в куток, постояла хвильку, милуючись, як кабанчик завзято зацмокав у відерці — аж вуха затремтіли. Невдовзі він уже заліз туди передніми ногами й перекинув його. Степанида поправляти відерце не стала — знала: і так виїсть геть усе.

Однак треба було бігти в поле — в Овечій Балці прив'язана до вільшини паслася Бобовка, недобре було надовго залишати її без нагляду. Перш ніж покинути садибу, вона забігла до хати вхопити якусь шкуринку — пожувати самій та й корівку почастувати. Петрик, понурившись, і далі пригнічено сидів за столом і не озирався на дружину.

— Погодуєш курей! — спокійніше сказала вона. Як завжди, виказавши всі кривди, вона заспокоїлась, і тепер навіть шкода стало цього недотепу Петрика, який злив її, іноді смішив, рідко радував. Загалом він був непоганий, незлий чоловік, тільки дуже незграбний і безталанний у житті.

А ще він був на десять років старший за неї і не дуже здоровий. Але його хвороба йшла від зайвого куріння, вона це знала й товкла йому про те мало не щодня. І марно.

Стежкою через город Степанида побігла краєм яру до Овечої Балки, а Петрик ще посидів, тяжко зітхнув і встав із-за столу.