Знак біди - Сторінка 10

Та вони ніби й не помічали — сухоребрий і далі мішав щось у котлі, що парував і димів на все около, а присадкуватий — мабуть, його помічник — великим ножем кришив на білій цераті сало. Петрик тихо покашляв і ступив ще два кроки вперед.

— Цей... Паночки, припалити б...

Мабуть, його зрозуміли — присадкуватий, у білому, зав'язаному на попереку фартусі, повернув до нього широке, рябе, якесь зовсім не германського вигляду обличчя й щось пробурчав, незлобиво так: "Я, я". Петрик не зрозумів, але з того, що німець не сказав більш нічого, здогадався, що вони дозволяють. Підійшовши до кухні, він шматочком березової корини вигріб собі на траву вуглини з топки. Не дуже вдало, попікши пальці, сквапно прикурив від вуглика й відчув, як після перших затяжок його самосад забив у подвір'ї всі інші, чужі тут запахи.

— Вас, вас? — якось жваво, мабуть, зацікавлено загомонів до нього помічник кухаря й відклав ніж. Петрик зрозумів і радо витягнув капшука.

— Еге, можна. Це свій, домашній, коли пан хоче...

Німець ощадливо відірвав од його складеної в гармошку газетки невеличкий клаптик, і Петрик відміряв йому добру пучку самосійки. Німець досить зугарно скрутив цигарку, старанно послинив і припалив від своєї запальнички — якоїсь мудрованої штуки, з якої фиркало синеньким полум'ям. Петрик стежив за ним з майже дитячою цікавістю, адже хотілося, щоб його тютюн сподобався німцеві. Німець добре затягнувся, випустив дим, і Петрик подумав: закашляється. Та ні, не закашлявся, тільки глипав світлими очима під білими бровами.

— Іст ґут!

— Ґут? — пригадав Петрик знайоме ще з тієї війни німецьке слово й зрадів. — Я ж кажу... Добрий, еге. Свій, так що…

— Ґут, — ще раз сказав німець і щось загомонів до кухаря, що орудував величезним, як весло, черпаком у котлі. Але той розлючено гаркнув раз, другий, і дзюбатий поклав на краєчок столу цигарку і взявся за ніж. Петрик подумав, що, мабуть, годі. Вони ж обидва при ділі, докучати їм негоже, й він назадгузь і боком подався до ґанку.

Треба було братись до прибирання, але він не знав, з чого починати. Ніколи він у хаті не прибирав, завжди це робила Степанида, інколи їй допомагала Феня, у нього ж були інші, суто чоловічі клопоти. Але ось, мабуть, війна вирівняла, тепер і його не обминуло жіноче діло. Найперше, мабуть, треба вивільнити підлогу, щоб можна було мити, і він повиносив до сіней усі баняки од печі, вила, кочергу, помело; відсунув старий ослін від порогу, де виявилось до ката різного хатнього начиння: діряві шкарбани, побитий вазон, накривка від кадуба, якісь тріски, мабуть, на розпал у печі. Все, що тут стояло й лежало багато літ і мало своє певне місце, нікому не заважаючи, чому воно тепер має заважати цим чужинцям? Але ж, бач, заважає. Петрик виніс до комірчини й різне дрантя з вішалки біля печі, зняв із цвяха кожух, делікатно взяв до рук скрипку. Скрипку виносити в сиру комірчину йому не хотілося, її треба було берегти від вологи, і, поміркувавши, Петрик обережно засунув її за образи. Маленька його скрипочка зовсім сховалася там. Нехай, мо', дочекається кращих часів.

У хаті стало вільніше, майже порожньо, і Петрик.. позітхавши, приніс із сіней відро з водою, дістав із-за печі ганчірку. Продовжуючи гніватись на жінку, він вилив відро біля печі на щонайзатоптаніше місце — нехай відмокає. Вода широко розтеклась по дошках, але потроху стекла у найнижче місце під самий поріг і зібралася у чималу чорну калюжу. Петрик стояв посеред хати. Йому треба було взяти в сінях деркача, але ні роззуватись, ні мочити ноги йому не хотілося, і він чекав, поки вода кудись зникне.

— Боже, це що? Що ти наробив? — почувся із сіней Степанидин голос.

— Таж мию підлогу...

— От, ганчіркою б тебе по очах! Хто ж так миє підлогу?! Чи ти здурів?

Степанида зозла ляснула себе по стегнах — звісно, зробив не по її, по-своєму, завжди йому за це перепадало від жінки. Та як прийшла, нехай миє сама, він своє зробив, усе прибрав, залишилася підлога.

— А чого ж ти пішла з коровою?

— Тебе не спитала...

Поки вони сварились у хаті — трохи стримано перед чужими і тихше, ніж звичайно, — німці, мабуть, щось почули. Степанида все ще пляцкала руками в сінях, і далі не наважуючись переступити поріг, як позад неї з'явилось цікаве дзюбате обличчя, німець осміхнувся, щось навіть сказав, і вона затнулася. Німець почвалав до кухні, а Степанида кинула через поріг ганчірку, що мокро ляпнулась біля Петрикових ніг.

— Збирай воду! Всю до краялі збирай!

Треба було слухатись, і Петрик, крекчучи з натуги, мусив нагнутися до калюжі. Він згрібав брудну чорну воду, викручував ганчірку в закурений старий баняк. Але води було до біса, дивно, скільки набралося з одного лишень відра. Степанида тим часом знову десь зникла, і він, аби швидше скінчити цю осоружну роботу, почав розганяти воду по підлозі — в кутки, під піч — щоб не було калюжі. Так було краще, ніж збирати її ганчіркою, Петрик уже наближався до вичовганого почорнілого порогу, як у дверях знову виросла тінь — на поріг ступив однією ногою німець з відром, яке легенько парувало. Петрик усе зрозумів і з простодушною вдячністю глянув у простацьке обличчя, що стримано світилося зараз добротою.

— Дякую, паночку. От дякую вам...

Німець поставив відро за поріг і випростався.

— Бітте, бітте.

— От спасибі! — сказав Петрик майже розчулено і раптом подумав, що треба чимось віддячити. На добро треба відповідати добром, чи ж він не розуміє. — Хвилиночку, пане, — сказав він і повз німця прошмигнув у комірчину — десь там ще залишалось трохи яєць. Тільки він не знав де і поки нишпорив по кошиках та діжках, із подвір'я долинув нетерплячий вередливий вереск: "Карл, Карл, ком!", і Петрик зрозумів, що, мабуть, не встигне: Степанида ховати вміла. Німець побіг до кухні, а Петрик розчаровано вийшов до сіней і нахопивсь на дружину.

— Он, цей Карло приніс! Гарячої...

— Гарячої... — перекривила Степанида.

Однак вона, мабуть, уже подобрішала, взяла з порогу брудну ганчірку й тільки-но нагнулася до відра, як у сінях знову майнула постать. Цього разу то був Карлів начальник. З тихим злим шепотом він схопив відро й перекинув його на порозі. Тепла пара зметнулася вгору й за нею сховалося налякане обличчя Степаниди, німець, махнувши відром, стрімко вискочив надвір.

— Щоб ти здох, злидень ти такий! — озвалася з хати Степанида. Петрик озирнувся — коли б хоч не почули, бо як зрозуміють, що тоді буде? Мабуть, той сухоребрий справді злидень, з ним треба обережно.

— Тихо, жінко! Їхня власть, що поробиш...

— Власть, щоб вони подавилися...

Мили підлогу холодною водою — хоч добре, що в цебер наносили з ночі, бо до криниці було не доступитись. Петрик не хотів туди потикатися, Степанида також. Вона добре вишурувала деркачем підлогу, витерла й лави, пошкребла ножем довгий старий стіл, позмітала з підвіконь. Петрик прибирав у сінях, виносив усе до комірчини чи під хлівець на призьбу, якесь ганчір'я повикидав на горище. Мабуть, ніколи ще їхня оселя не знала таких клопотів, навіть перед святами її не прибирали так ретельно, як тепер із принуки, і Петрик думав: хтозна, як усе це сподобається німцям? А раптом не догодиш, що тоді?

Тим часом біля криниці доварювався обід — дим із кухні майже перестав іти, пара також, кругла накривка котла була прикрита нещільно, і на подвір'ї запахло смаженим, мабуть, салом із цибулею — німці засмачували суп. Злостиво-мовчазний кухар працював там, мов автомат, ані разу не присівши; після сутички понуро порався біля столу чи коло топки його помічник Карло. Та ось сухоребрий випростався, дістав із кишені годинника і щось проґерґотів Карлові. Петрик тихенько прибирав у сінях і все спостерігав за ними, трохи навіть жаліючи Карла. Мабуть, тому добре перепало від кухаря, інакше він не одвертався б так від Петрика, коли той вийшов на приступки й віничком став замітати біля порогу. В цей час від гостинцю долинув знайомий глухий гуркіт, вранішня машина, коливаючи з боку на бік брезентовою будкою, повертала до садиби. Петрик з віником кинувся в сіни.

— Їдуть! Жінко, чуєш?!

Хапаючи щось на ходу, Степанида вилетіла з хати й причинила двері, вони обоє принишкли за одвірком у сінях і чекали. Машина важко повзла вузькою доріжкою і, як і вранці, спинилася у воротях. Петрик чекав, що хтось вийде звідти, але там спочатку щось брязнуло, а тоді з брезентової буди сипонули один за одним з десятеро чи більше німців. Одягнені були вони хто як: у мундирчики, якісь куртки, двоє у плямисті хвостаті накидки, і кожен із зеленим плескатим котелком у руці чи пришпиленим до ременя. Зброї в них чомусь не було видно. Німці не подались до кухні, коло якої завмерли обидва кухарі, вони поволі поправляли ремені, куценькі свої пілотки — певно, чекали команди. Тим часом з кабіни виліз чоловік у чорному цератовому плащі й високому, мов півнячий гребінь, кашкеті з якоюсь білою відзнакою над козирком. Він щось сказав перехнябленому кухареві, який слухняно сіпнув плечима, ніби здригнувся, і тільки потім розслабився. Мабуть, то був якийсь дозвіл чи команда.

— Офіцер, — здогадався Петрик.

Степанида притулилась до одвірка й мовчала, перейнята полохливою увагою до всього, що робилося на подвір'ї, Але особливо страшного там поки що не було нічого, солдати обступили кухню, й над їхніми головами шугнув довгий держак кухарського черпака — починалась роздача обіду. Так само, як біля річки влітку, коли на привалі харчувалися наші червоноармійці перед тим, як відступити на схід. Тепер коло криниці юрмилося з десяток німців, вони щось весело ґерґотіли й сміялися, дехто споліскував котелки біля відра, що стояло під тином. Тільки офіцер одійшов віддалік, на середину подвір'я, й, поглядаючи кудись на стріху хати чи комірчини, дістав з кишені галіфе тоненьку блискучу цигарницю. Коли він закурював, Петрик хотів упіймати його погляд, та очей офіцера зовсім не було видно за широким, як кінське копито, козирком кашкета.

Німець прикурював, поводив сюди-туди головою, а збоку все щось пояснював йому вже знайомий кругленький фельдфебель, показуючи навколо рукою. Мабуть, ця його рука тицьнула нарешті на двері, й тоді офіцер помітив у сінях господарів і вмить завмер. Петрик штовхнув у плече Степаниду.

— Диви, йдуть!

— Нехай ідуть.

Але кат його зна, що вони мали робити — стояти чи ховатися, чи, може, вийти й стрічати гостей на порозі.