Знак біди - Сторінка 11

Петрик розгубився трохи й коли, згрібши з голови кепку, поткнувся на поріг, німці вже ступили йому назустріч. Тоді він подався назад, відступивши спиною до комірчини, вдивляючись в обличчя офіцера, аби зрозуміти, з чим — поганим чи добрим — заходить той до їхнього дому. Однак на його молодечому, добре виголеному обличчі нічого не було, окрім хіба що спокою й командирської твердості, темні очі його під чорними бровами тільки неуважно ковзнули по господарях, довше затримались на похмурому підстрішші сіней; верткий фельдфебель вже відчиняв двері до хати, і офіцер неквапливо переступив поріг. Дверей за собою вони не зачинили, Петрик чув із сіней, як вони там недовго погомоніли про щось, але голоси були притихлі, здається, спокійні. Потім з тією ж діловою метушливістю фельдфебель висунувся з дверей і якось похапцем покликав когось із двору, двоє солдатів, грюкаючи важкими чобітьми, кинулись до ґанку, фельдфебель щось наказав їм, ті згідливо озвались: "Яволь, яволь!" — і знову бігом подалися до величезної машини під липами. "Оце дисциплінка!" — шанобливо подумав Петрик, ще не розуміючи, що намислили ті, в хаті. Але одразу все стало зрозуміло — солдати тягли з машини складані металеві ліжка — блискучі спинки, плетені з металевих смуг сітки, якісь пакунки, мабуть, з білизною й ковдрами. Петрик ще відступив до комірчини, щоб не заважати, й вони, прудко бігаючи, почали влаштовувати новий затишок у хаті, по ще не висохлій підлозі совгали лави, стукотіли ліжками. До нього зі Степанидою ніхто не звертався, й Петрик став потроху заспокоюватись — може, все буде добре. Звісно, потрудилися, прибрали все як слід, мабуть, будуть задоволені. Та щойно він так подумав, як із-за одвірка на порозі з'явився верткий фельдфебель, який, ніби дитині, кивнув йому пальцем:

— Ком!

Відчувши раптову слабкість у ногах, Петрик увійшов до хати, де під образами на місці відсунутого убік столу стояло зібране лискуче ліжко з клунком білизни на сітці; з іншим ще порався молодий мізерненький німчик. Мабуть, Петрик їм нащось знадобився, бо офіцер, розставивши ноги, поглядав йому просто у вічі. Їхні погляди стрілися, й серце у Петрика здригнулось від передчуття близької біди.

— Вас іст дас? — з підкресленою погрозою в голосі спитав офіцер, тицьнувши пальцем кудись у стіну, обклеєну поруділими, де-не-де вже продертими газетами. Петрик тільки зиркнув туди, як завмер від страху — на самісінькій видноті, де досі висів кожух, темнівся в газеті знімок першотравневого свята в Москві, а на ньому — портрет Сталіна.

— Вас іст дас? — тихше повторив німець.

Петрик усе зрозумів і мовчав: бо що він міг їм сказати? Він тільки з прикрістю, нишком вилаявся — треба ж було так не додивитися! Вилизували підлогу, стіл, прибирали по кутках, а на стіни навіть не глянули. А тепер ось маєш...

— Сталін, паночку, — вичавив нарешті із себе ослаблим голосом Петрик, готовий до будь-якої кари.

— Сталін карашо?

— Та, знаєте... Ми люди прості... Кому добре, кому не дуже... — спробував викрутитись Петрик, подумавши потай: щоб тебе грім побив, чого ти до мене причепивсь?

Поглядом, проте, він прикипів до офіцера, боязко намагаючись зрозуміти, що буде далі, яка його жде кара.

В темних очах офіцера блиснула гнівна суворість, хоч тверде чорняве обличчя лишилося так само спокійно-незворушним, але рука потяглась на живіт, де ліворуч од пряжки віддувалася товста шкіряна кобура. Ця рука з блискучим вузьким перстеником на пальці неквапливо розстебнула язичок кобури і обхопила чорне руків'я пістолета з тонким довгим стволом.

"Ну все! — сумно подумав Петрик. — Як же не до речі, однак... Якби хоч сказати щось Степаниді..."

Так само неквапливо німець опустив руку, другою сильно смикнув пістолет, в якому щось глухо клацнуло, і рука почала здійматись угору, повз Петрика. "Зараз пальне!" — подумав Петрик і вже склав пальці, щоб востаннє перехреститись, як ствол на мить завмер і в хаті щосили бабахнуло.

Петрика аж гойднуло від страху, довкола засмерділо порохом, і синій димок тихо поплив до вікна.

В стіні посеред знімка чорніла кругла дірочка. Щоб таки не спізнитись, Петрик про всяк випадок квапливо перехрестився, готовий до найгіршого.

— Капут! — холодно мовив німець і, чогось дмухнувши у ствол пістолета, засунув його в кобуру. Обличчя його знову не видавало нічого, очі холодно світилися під широким козирком-копитом. Як не свій од страху, Петрик стояв коло вікна, поки фельдфебель іззаду не дуже сильно, але настирливо не штурхнув його в плече.

— Век!

Він хитко переступив поріг, ледве піднімаючи обважнілі ноги, поплентався в комірчину. Тут у запилених сутінках отетеріло стояла Степанида.

Петрик знесилено притулився до її плеча.

7

Поснідавши на подвір'ї з котелків, німці трохи поюрмилися біля своєї кухні, поґерґотіли, покурили й знову посідали в машину. Цього разу з ними поїхав фельдфебель — офіцер зачинився в хаті, і його не було чути, мабуть, щось робив чи спав. Петрик, похнюпившись, сидів біля жорен у комірчині і навіть не курив — мабуть, після того, що сталося, не допомогло б і курево.

Степанида потроху очуняла від переляку й тихенько зачаїлася у напівсутіні побіч віконця, чуйно дослухаючись до всього, що діялось у дворі. Але, мабуть, на подвір'ї залишились самі лишень кухарі, інші всі поїхали на міст. Тоді з якоюсь насторогою в душі вона вийшла до сіней, ще трохи прислухалася — за дверми в хаті неначе все вимерло, ані звуку. Мабуть, саме час погодувати поросятко, а то ще зарохкає, дурне, й тоді не вбережеш — заберуть. Подумавши так, Степанида нарізала в банячок трохи картоплі, присипала ґрисом, додала ще вчорашньої вареної, все перемішала. Тепер треба було непомітно винести банячок у засторонок.

— Петре, подивися там, — пошепки сказала вона чоловікові, але той навіть не ворухнувся. — Чуєш?

— Ет!.. Не вбережеш! Все одно...

— Як це все одно?..

Вони тихо перемовлялись у комірчині, але недавній постріл, мабуть, так струсонув Петрикове нутро, що той став наче сам не свій. Немов у гарячці чи якомусь заціпенінні. Іншим разом вона б насварилась на нього, але зараз було не до сварки, та й розуміла, набрався старий страху, і Степанида швиденько визирнула із сіней.

На подвір'ї було вже порожньо, тільки біля кухні, перехилившись через край, відмивав котел Карло, його злий кухар стояв біля ящиків спиною до хати і чогось у них бабрався[41]. Мабуть, можна було вийти — мало що могло бути в тому банячку, що їм до того?

Вона так і зробила — тихенько шаснула за комірчину, а по дривітні у зарослий лопухами городчик. Підсвинок, молодця, навіть не озвався на її кроки, тільки заворушився в соломі, коли вона стала відчиняти низькі дверцята. Аби не дуже затримуватись, вона поставила через поріг банячок і підперла дверцята засторонку[42].

Порося помалу ворушилося собі за дощаною стіною та прицмокувало, майже не подаючи голосу, а вона стояла в лопухах і думала. Таки, чула її душа, не дуже надійний тут сховок, надто коли стільки людей на подвір'ї — хоч і до вітру вийде хтось за хату й може почути. Та й кури ж іще! Вона якось не подумала про них, і ті швендяли тепер попід плотом, за стіною хлівця, в лопухах — щось шукали собі, дзьобали. І вона не знала, що краще: чи заперти їх усіх у хлівці, чи одігнати десь від садиби. Коли б німці не виловили їх, адже ж не сліпі.

Та переховувати курей вона поки що не стала — більше боялася за Бобовку, яку цього разу залишила в чагарях разом із Янчипою чередою. Вона злякалася, щоб Янка не пустив череду на Висілки, бо вже вечоріло, небо так і не вивільнилося від хмар, що суціль затягли його, низько налігши над сірим простором поля і лісом. Втім, було не холодно, вчорашній вітер притих, хоч у мокрій траві було дуже незатишно ногам, коли Степанида вийшла з городу. Трохи протоптаною через картоплище стежкою вона подалась на край яру і там узяла вбік, ледь помітною в траві стежиною під мокрим, обтеребленим сльотою чагарником. Майже трюхикаючи уздовж поля до Овечої Балки, вона думала, що, мабуть, буде і ще гірше, що самим переселенням до комірчини не обійдеться. Якщо ті зайди застрягнуть тут, то багато що може статися, а господарство обдеруть, це вже певно. І як жити? Як уберегти від них корівку, поросятко, курочок? Збіжжячко яке чи картоплю, може, не візьмуть, навіщо, а от дрова попалять. Хіба тоді без коня заготуєш їх? А як бути взимку?

Клопотів було чимало, як і тривог, лихе передчуття гризло душу, та зовні Степанида трималася і видавалася спокійною. Вона була не з тих жінок, що на першу біду кидаються в плач, вона передчувала, що бід буде забагато як на її скупі, колись добре вже виплакані сльози, що треба поберегти себе від хвилювання.

Яноччину невелику череду вона помітила в кущах неподалік дуплавої колоди поваленого дуба на самому узліссі. Корови стиха шамотіли по кущах, а Янка, заховавшись за ялиною, чекав її й, помітивши, щось гаряче загомонів, показуючи раз по раз у поле. Може, він там щось бачив? Але, здається, зараз там було порожньо, час було гнати худобу додому. Степанида відлучила Бобовку від череди, і та охоче рушила стежкою до хутора. Тільки тепер Степанида спохватилася, що нічого не взяла Янці, та й сама вона сьогодні не мала в роті ані ріски. Янка на прощання заґерґотів незрозуміло й схвильовано, замахав руками і тільки наприкінці невміло вимовив два тривожні слова, які тепер розумів кожен:

— Пук! Пук!

Степанида не стала випитувати, про що він хоче сказати, й швиденько погнала лозиною Бобовку — поки на садибі не було німців, треба було встигнути подоїти корову.

Трохи навіть спітнівши в грубій хустці й під ватянкою, вона догнала корову до плоту біля картоплиська і зрозуміла, що трохи запізнилася. На подвір'ї під липами вже височів брезентовий верх машини й чулася розмова, незвичне, ненаське ґерґотіння, окремі вигуки здається, тут щось відбувалося. Ні в сих ні в тих вона зупинилася, Бобовка підняла голову й уповільнила ходу. Над парканом було видно, як німці, з'юрмившись, тягли з машини щось здоровенне й тяжке, і один, мабуть, завваживши її за плотом, радісно-жваво закричав через город:

— О, матка, млеко!

Нічого не вдієш, вона тихо цвьохнула лозиною Бобовку, переступила нижню жердку у плоті і звичним шляхом пішла по стежині до подвір'я.

На подвір'ї відбувалось те, чого Степанида боялася найбільше: німці влаштовувались надовго.