Знак біди - Сторінка 7

Зранку трапилось випити горілки, та не довелося закурити, і тепер, зоставшись сам у хаті, він помалу скрутив добрячу, мов палець, цигарку. Щоб припалити, старанно перегорнув учорашнє вугілля в печі, доки знайшов вуглину з іскринкою, роздмухав її й нарешті з довгожданою насолодою затягнувся. Тільки й радощів, що закуриш, іншого задоволення у житті, мабуть, не залишилось. Добре, що навесні насіяв у городі турецького тютюну, не спустився на купований, — де його тепер візьмеш? Тютюн був, може, й гірший за купований, але не такий уже й кепський. Петрик звик до нього — кращого йому й не хотілося.

Він почувався ще п'яненьким, думки його були геть розтривожені, і, думаючи про життя, він час від часу тихо, безгучно лаявся. А щоб його лизень злизав! Де ті німці, ще невідомо, доберуться до його Яхимівщини чи ні, а свої вже добралися. І хто? Родич Гуж. Від цього, відай, кабанчика не сховаєш, узнає і про кабанчика, і про корівку, й курей, як і про все їхнє колишнє життя за совєтів — тут уже не сховаєшся. В нього тепер влада, захоче — поведе в містечко, до поліції й повісить на першому стовпі — розмова у них справді коротка. То що ж залишається: просити? Але такий навряд чи пожаліє. Петрик завважив сьогодні, який недобрий, хижий блиск блукав у Гужевих очах, коли він казав про Степаниду. Хіба що задобрить дріб'язком — яйцями, салом, куркою, — бо більшого він не мав, але чи дріб'язок його дійме? Найкраще, звісно, напоїти його, але, відчував Петрик, одним разом не дуже догодиш, а поїти його завжди — де він тим часом горілки візьме?

Колись, ще до колгоспів, Петрик зробив не дуже вдалу спробу вигнати того зілля, але тоді почалася велика строгість із льоном, все, що було з волокна, поздавали, і ще було мало, приїхали уповноважені з округи, ходили й трусили по хатах лахміття, розкидали солому по клунях — шукали льоноволокна. У нього ж волокна не знайшли, але в коморі набрели на самогонне причандалля: казан і головне — добрий, з мідної трубки змайстрований змійовик, який і реквізували. Потім він заплатив штраф, набрався сорому на сходах і прокляв на роки малошановану справу самогоноваріння. Та це було давно. Мабуть, тепер, коли все в житті переінакшилося, змінилось і ставлення до самогонки. Відчував, що горілка стає тривкою, ледь не єдиною реальною коштовністю, без якої не обійдешся. Питущий ти чи ні, а горілку гнати треба.

Він перейшов через сіни до комірчини, кашляючи, притулився біля порогу до ступи[22]. Як завжди, у комірчині не виводився присмерк, сповнений постійних і звичних запахів, які так перемішались межи собою, що їх уже важко було відрізнити. Найбільше, однак, пахло старовиною, пилюкою, мишами. Крізь маленьке, на колоду, віконце пробивалось слабке світло похмурого ранку, і в ньому Петрик оглянув дощані засіки[23] під глухою, без вікон, стіною; тепер порожні, плетені із соломи, пузаті коші, в які колись насипали збіжжя, якщо воно не вміщалося в засіках. У кутку тулились низькі старосвітські жорна з тонкими, вже стертими каменями, густо обсипані сірим пилом борошна. Тут пилилася й Степанидина кужівка[24], прядка[25], світліла осиковим боком новесенька боденька[26] з іржавими обручами, стояли здебільшого порожні кадуби[27]; під стіною, гарненько складені, кілька років чекали на свою роботу Степанидині кросна[28] — з бердами[29], ниченицями[30] та навоями[31]. На полиці над ними тьмяно полискував нерівний шерег[32] порожніх, запилених пляшок і поважно височів великий, обплетений лозником бутель, по рильце налитий гасом. Поруч із віконцем висіли вінки торішньої цибулі, кілька березових віників, жмутки цілющої трави, заготовлені жінкою з літа. Ця невелика комірчина запилена й запавутинена по кутках і під стелею, була тісно забита, заставлена різним начинням до самої грубки-кам'янки у зовсім темному кутку, але де тут валялась потрібна йому річ, Петрик не міг розгледіти. Він обійшов комірчину, зазирнув у темні її нетрі, понишпорив під жорнами й нарешті витягнув звідти старий почорнілий казан, яким уже з десять літ у господарстві не користувались.

У сінях, де трохи світліше, він краще роздивився на той казан, мабуть, він був ще непоганий, нітрохи не заіржавів, і якщо почистити його від бруду, потерти, пошурувати пісочком, то й знадобиться. Потрібен ще якийсь цебер чи кадуб, але цебер можна взяти новий, в якому миють картоплю, а картоплю можна і в баняку помити.

Гірш те, що змійовика немає.

Петрик сів на ослінчик біля відер і, покашлюючи, став думати, де взяти змійовика. Раніше з такою потребою він подався б у містечко до Лейби, що працював у кузні: кував реманент[33], підковував коней, наточував сокири, насікав молодицям серпи, міг залудити миску й направити зіпсований замок. Лейба був чоловік майстровитий, отож він Петрика виручив би. Що більше, вони були навіть приятелями. Петрик ставився до нього з повагою й звертався лагідно "Лейбочко", а той до нього — "Петрусику". Здається, вони були навіть однолітками і знали один одного з дитинства. Всю ковальську справу йому здавна робив Лейба; Петрик же ніколи не скупився на плату — грішми, яйцями, салом, іноді збіжжям — усім, що під той час було в господарстві. Коли ж заплатити не було чим, Лейба міг зробити в борг, "на віру", почекати місяць, півроку, поки підросте збіжжя чи настане час різати овечку. І ніколи в них із Петриком не було взаємних кривд чи непорозумінь. Лейба напевно змайстрував би йому змійовик, та кузня його давно перейшла колгоспові, а сам коваль переїхав до родичів у Лепель. А тепер і не знати, чи там хтось працює, принаймні влітку кузня була на замку.

За гостинцем у Висілках був ще один чоловік, Корнило, теж беручкий до всякого діла, він то вже придумав би щось чи знайшов у своїх запасах... Але в Петрика з ним давно не було дружби, скорше навпаки, вони були майже ворогами і не віталися. Причиною ж була Степанида, яка дівкою кохалася з цим Корнилом, але побралася з Петриком, — замолоду він був гарним парубком і музикою, не те що цей вовкуватий Корнило. Справді, той мав дуже важкий характер, коли вже кого не вподобає, то дивитиметься зизом[34] поки й віку. А ще був він скупий та жадібний, хоч жив завжди непогано, працював не в колгоспі, а на пожарні в містечку і мав умілі руки: міг рівно настелити підлогу, зв'язати віконну раму чи навіть вимурувати піч. Ні, до Корнила він не поткнеться, краще попитати при оказії ще в когось на Висілках.

Петрик накурився досхочу, відкашлявся — мабуть, треба було братися до діла. Ага, перш за все посипати чого-небудь курям, і він, знайшовши на кадубі старий дерев'яний ґарець[35], зачерпнув ним у крайньому засіку ґрису[36], виніс із сіней. Кури, мабуть, уже чекали на нього і, тільки-но забачили із ґарцем, стрімголов кинулися з-під плоту, з городу, від повітки, і він щедро сипонув на подвір'я, щоб вистачило всім. Поки ті моторно дзьобали на втоптаній землі подвір'я, визбирували в моріжку, він думав: яка мінлива доля й що вона виробляє з людиною! Хіба колись господар у Яхимівщині годував зранку курей! Чи він не мав іншої, більш важливої справи по господарству? Самої скотини тут тримали більш як десяток голів — кінь, молода лошичка, дві ялові корови, шість чи вісім овечок. Ну й свиней, звичайно, не менш як зо дві — вгодований кабан і менший, на друге літо, підсвинок. Правда, й рук було більше. Та ось пішло нанівець, тільки й клопоту, що корівка, мале порося та ці дев'ятеро курей. Від коня та всіх клопотів про нього звільнив колись колгосп, овечки непомітно самі вивелись, та й хто б їх доглядав? Діти рано повилітали з батьківського гнізда, не повернеш. А тут ця війна — вона, либонь, діб'є вже остаточно.

Все покашлюючи, Петрик постояв на вичовганих ногами каменях біля порогу, поки не вирішив нарешті взятися за картопляний бурт[37]. Картопля добре вродила цього року, в городі її вже викопали й засипали повну яму, але ще має бути не менше. До ями ж уже вкотре під весну набігає вода, тому решту треба закрити в бурт на пагорбі в кінці городу — так завжди робили на хуторі в урожайні на картоплю роки. Картопельку треба було берегти, вона здавен була головним набутком із поля — хліб родив не завжди й на весну закінчувався, а картопельки частенько вистачало до нової. Коли її вчасно вибрати, вберегти від морозу, води, то вистачало собі й скотині — картопелька вже не один рік рятувала від голоду.

5

Кілька днів підряд осіннє небо навально важніло від хмар, сильно рвав вітер, заходячи то з одного, то з іншого боку, а потім усе стихло, вночі потеплішало, й під ранок сипонув дощ. Прокинувшись на світанні, Степанида почула його шепітну мову за стіною й подумала, що сьогодні, мабуть, доведеться зачекати з коровою. Петрик ще лежав у кутку й навіть не кашляв, мабуть, спав, а вона встала з помосту, вийшла до сіней. На Ганку трохи дзюрчало зі стріхи, а під діркою в сінях уже розпливалася по землі темна калюжа. Степанида вже вкотре гнівно спом'янула свого недбалого чоловіка й підсунула цебрик під те місце у стрісі, звідки мірно капало вниз. Звикнувши рано вставати, Степанида зрозуміла, що сну вже не буде, тим більше що за рядниною вже заворушився-закашляв Петрик, шукав свого капшука — дня він не міг розпочати, щоб не подиміти. Сонно попозіхавши, Степанида взяла з-під вікна кленову, куплену навесні дійницю й пішла у хлів до корови.

Тим часом майже розвидніло. Дощ густенько сіявся з низького туманного неба, але був по-осінньому дрібнуватий, без вітру і ще не наробив на подвір'ї грязюки. Тільки біля воріт хліва в низькому місці блищала брудна гноївка.

На липі зарепетувала ворона — коли б хоч не на якусь біду, стривожено подумала Степанида. Ворона прилітала на липу вже четвертий чи п'ятий ранок — усівшись на вершечку й звісивши на подвір'я товстий чорний дзьоб, різко каркала, наче когось кликала з лісу. Разів зо два Степанида кидала в неї палицею з дривітні, але ворона сиділа й не лякалася. Накричавшись, вона затихала сама, недовго ще сиділа мовчки, а далі тяжко зістрибувала з гілки й, часто махаючи крильми, летіла через хлів до гаю. Позаду на липі тихо гойдалася потривожена нею гілка з кількома поруділими листками.

Не кваплячись, Степанида старанно видоїла Бобовку, радо відзначивши, що добре напасла її вчора в Овечій Балці, — дійниця була повна по вінця.