Знак біди - Сторінка 13

В його піднятій на показ руці висіла розплатана ворона, з роззявленого дзьоба якої капала кров, вона ще трохи ворушила чорним, обвислим крилом.

Петрик кинув погляд на хлів — ворота були вже розчинені, отже, Степанида вже погнала Бобовку. Це дало Петрикові спокій — кат її бери, ту ворону, було б не прилітати, не каркати — докаркалась на свою голову.

Він знову повернувся до комірчини, причинив за собою двері. Боявся тепер виходити на подвір'я, щоб зайве не дозволяти їм, мабуть, треба було сидіти тут, у цьому жалюгідному сховку, бо де ще мав подітись господар на окупованій садибі? І він тихенько, щоб не грюкнути чимось у сутінках, взув свої капці, тугіше закутався в кожушок і став біля віконця. Хотілося курити, та прикурити не було як, і він терпляче чекав невідомо чого. Тим часом добре розвиднілось, попрокидалися німці, стали вештатись неодягнені, у спідніх сорочках, блакитних та білих майках — то до вітру за хлів, то курили й по-фізкультурному розминались на подвір'ї. Один у спущених на стегна шлейках витягнув із криниці відро води, став митися поруч кухні під тином. Там-таки приладнали на тин маленьке люстерко і голились якимись коротенькими бритвами. Один, в окулярах і з високо підстриженою потилицею, неквапом ходячи по подвір'ю, щось цікаво роздивлявся по стріхах, зупинився перед дривітнею і щось коротко записав олівчиком у маленькій чорній книжечці. Потім пройшов до хліва, крізь розчинені двері зазирнув усередину. Петрикові здалося, ніби він щось шукає, але німець, мабуть, не шукав, а знову дістав із бокової кишені свою книжечку і щось записав. "Учений, — подумав Петрик. — Тільки що там вивчати, у тому хліві?" Він чекав та й чекав, коли вони зберуться й поїдуть на міст, мусили ж вони колись працювати. Та час минав, уже добре парувала кухня, від якої йшов якийсь незнайомий і смачний запах, а вони все товклись на подвір'ї, з усього видно, не кваплячись до роботи. Та й фельдфебеля ще не було видно, як, зрештою, й того їхнього головного офіцера — мабуть, обидва спали в хаті, бо до сіней ще ніхто зрання не заходив.

Займався лагідний, зовсім не по-осінньому теплий ранок. Десь за тонкою смугою хмар блукало готове ось-ось виглянути сонце. Німці зовсім пороздягалися, скинули шинелі, а то й мундири. Один з гладкою, рудою від засмаги спиною довго мився біля криниці, стоячи тільки в трусах та черевиках, другий поливав йому з котелка, і обидва, молодо-безтурботно регочучи, пирскались водою. Злий кухар, одягнений сьогодні в коротеньку білу курточку, і Карло упадали біля кухні: Карло, нагнувшись, тицяв у невеличку топку, а кухар щось мішав у котлі з відкинутою накривкою. Забиту ним ворону двоє вже одягнених, але без пілоток німців прилаштовували на найвищий кілок у тинові, сяк-так склали їй крила, щоб були ніби в живої, але мертва голова пташки не трималась рівно і раз у раз падала дзьобом набік. Тоді один приніс із машини тонку дротину і якось примоцував ту голову, хоч все одно було видно, що ворона вбита. Щойно він одійшов, оглядаючи свою роботу, як у сінях брязнули двері, Петрик насторожився, зазираючи навкіс у віконце, — на камінних приступках біля порогу вже стояв офіцер, так само в розстебнутому кітелі, без шапки, з розкошланою чорною чуприною. За мить офіцер оглянув подвір'я, на якому якось відразу підібралися, притихли солдати, і щось сказав тому, що стояв біля ворони. Той відповів, заусміхавшись всією своєю молодою круглуватою мордою, і відійшов убік.

Петрик припав щільніше до колоди, щоб побачити, що буде далі, але, мабуть, і так усе було зрозуміло. Офіцер уже цілився з ґанку у ворону, тонкий ствол його пістолета трохи похитувався, доки він ловив ворону на мушку, потім завмер, зненацька луснув коротенький постріл — і з пташки над тином полетіло пір'я.

— Браво! Браво! — заляскали в долоні німці, що милися коло криниці, і один з намиленими щоками збоку, і ще хтось, кого Петрик не міг побачити з віконця. Тоді офіцер прицілився ще, і ще луснув постріл, цього разу куля відірвала вороні всю голову з дзьобом. "Браво!" — гукнув хтось навздогін. Офіцер задоволено сховав пістолет і пішов до кухні, на ходу вдягаючи в рукави кітель. Звідкись до нього підскочив верткий фельдфебель, і вони почали розмову, якої Петрик уже не міг зрозуміти.

Тут, стоячи при вікні, він почув інше, од чого на мить збентежився, не знаючи, що робити. Там, за стіною комірчини, де був невеличкий садок, трусили яблуню — аж листя лопотіло, й, чути було, густо падаючи, важко гупали об землю яблука, мабуть, його антонівки, які він терпляче беріг до зими. Кривда раптом обпекла його, і Петрик, забувши про обачність, покинув комірчину — це ж неподобство, хіба так можна робити? Ну, обірвали б п'ять чи десять яблук, наклали б зо дві отакі пілотки — а нащо ж отак без дозволу всі дерева трясти? А цей офіцер, хіба він не крикне на них?

Підхоплений раптовою образою, Петрик вибіг у відчинені двері з сіней і попри палатку, розтягнуту коло самої призьби, шаснув у городчик. Звичайно, так воно й було. Один німець, розчепірившись черевиками на товстому гіллі, сидів на яблуні й тряс її, спілі яблука з важким гупанням сипались на грядки в бурячник, де їх збирав у шапку рудоголовий миршавий німчик. Петрик став на обніжку і втупився в них докірливим поглядом. Але вони навіть не глянули на нього, немов він був якесь дерево, а не господар хутора.

— Але ж так негарно, — трохи помовчавши, сказав він. — Я ж вашому офіцерові пожаліюсь. Так недобре, панове німці.

Той руденький, з вигляду ще зовсім хлопчисько, випростався, якось злодійкувато зиркнув на нього й, хихикнувши, замахнувся надкушеним яблуком. Петрик ледве встиг відхилитись, і яблуко, ударившись іззаду об стіну, відскочило в кропиву.

— Злодюги ви! — вигукнув Петрик майже у відчаї. — Ну, стривайте!..

Він повернувся з наміром поскаржитись офіцерові, та в цей час коло хлівця луснули підряд два постріли, і з диким кудкудаканням кинулись за пліт кури. Петрик, згубивши у борозні капця, зашкандибав до хлівця по цей бік комірчини. Постріл ударив ще раз, і цибатий німець із дривітні, спритно перескочивши через пліт, з розчепіреними руками кинувся в чорнобиль. Ззаду коло старої колоди стояв з револьвером у руці фельдфебель, він жваво ґерґотів щось, звертаючись до двох чи трьох німців, і ті скалили білі зуби — сміялись. Далі, спостерігаючи за всім, походжав офіцер у незастебненому від ранку мундирі, з-під якого виглядала його шкіряна кобура на ремені.

Враз розгубивши недавню рішучість, Петрик зупинився — кому було скаржитись? Те, що робили солдати, мабуть, не було чимось недозволеним, їхні командири, видно, були такі самі. Либонь, так уже в них заведено, як у завойовників. Цибатий тим часом перелазив уже через пліт, у високо піднятій руці тримаючи за складені лапки курку, яка ще відчайдушно била у повітрі крильми. Фельдфебель з револьвером у руках озирався по боках, мабуть, шукав ще десь курей. Але ті позашивалися з переляку хто де, жодної не було видно на подвір'ї. Петрик помалу пошкандибав до дривітні, не знаючи, куди тепер податись, аби не бачити цих розбійників і не бути в них на очах. Однак він уже потрапив на очі, фельдфебель опустив револьвер, і його пихате обличчя ураз втратило веселу мисливську жвавість.

— Ком!

Ну звичайно, зараз він почне чіплятись, може, поб'є чи навіть застрелить його — хіба їм довго? Петрик як був, з однією босою ногою, пошкандибав з дривітні і став, де сухіше.

— Млєко! Варум нікс млєко?

Фельдфебель чекав відповіді, поруч нього стояло ще двоє німців, сюди ж у незастебненому кітелі з безліччю ґудзиків на грудях прямував офіцер.

— Таж корова пасеться, — просто сказав Петрик, трохи дивуючись із того наївного запитання.

— Ком корова! Бістро! Ти поняль? — проґерґотів фельдфебель, і Петрик подумав: далося ж їм те молоко! Чи їм більше нічого жерти, що вони так присмоктались до того молока?

— Ком корова! Нах хауз корова! Поняль?

— Та пойняв, — понуро сказав Петрик і повернувся до дривітні. Треба було йти шукати в молоднику Степаниду з Бобовкою.

Ті, в садку, вже вилізли на іншу яблуню, з кислуватими невеличкими яблуками, якими було густо вкрите гілля, та обтрушували їх у кишені й пілотки. Двоє інших шукали щось по землі, швендяли по грядках, топчучи не вибрані ще буряки й цибулю. Тепер Петрик нічого не сказав їм — нехай жеруть, хоч подавляться. Він знайшов у борозні свій капець і пішов попри грядки до яру. Було вже очевидно, що всі овочі, фрукти та й загалом господарство піде за вітром, тепер нічого не втримається. Хоч би голова цілою залишилась!

Він навмисне йшов нешвидко, думав і прислухався, чи не гримне ще постріл на садибі, однієї курки їм, либонь, буде замало. І справді, тільки-но він дійшов до бережка яру, як ззаду бухнуло тричі підряд, Петрик озирнувся — ні. звідси не було видно, мабуть, стріляли по той бік садиби чи на подвір'ї Хоч би вони перестрілялись там самі, менше б на світі лишилося. Та. мабуть, своїх не застрелять. а от курочок чи й зостанеться на розплід. "І диви, так і не збираються до роботи, лагодити той міст — чи у них вихідний сьогодні, чи яке свято німецьке?" — думав Петрик. Так хотілося йому піти й не повертатись на цей хутір, тим більше, що так гарно розгодинилось[48], небо виясніло, почало пригрівати невисоке сонце, вітрець зайшов з півдня і зранку був теплий і лагідний. Восени таке не часто випадає. Може, то починалось бабине літо з його залізною, скупою, але такою жаданою радістю в природі. Аби не ці непрохані гості..

Однак треба було шукати Степаниду.

Він уже пройшов повз кущі на пагорбі, постояв коло білої, обідраної від кори колоди поваленого дуба, прислухався. Степаниди ніде не було чутно, і він подумав, що так не штука спізнитися, що тоді німці скажуть? Ще з тієї війни Петрик чув, що у війську не люблять, коли накази виконуються не бігом, не поспішаючи, і лихо тому, хто не дуже моторний чи нетямущий. Але то ж у своїх, руських, а вороги ще крутіші: не догодиш — стрельнуть, як ту курку, й не тріпнешся.

Добре набігавшись по хащах в Овечій Балці, він не побачив, а почув Бобовку, що тихо шамотіла в чагарнику край болітця. Поруч стояла Степанида. Якимсь вовкувато-злостивим поглядом вона здалеку уп'ялася в Петрика й нащулилась, мабуть, відчувши недобре.

— Куди залізла! Насилу знайшов, — сказав він, продираючись крізь молодий осиковий гущак.