Знак біди - Сторінка 16

Збоку од тих відер тьмяно сіріла у напівмороці, мабуть, забута зранку гвинтівка з новеньким ременем. Степанида добачила те одним швидким позирком і вскочила до сіней, двері яких було не зачинено. З хати долинала спокійна гаркава розмова кількох голосів, і вона хутенько прошмигнула до комірчини.

Петрик був на своєму місці на діжках і зразу озвався з мороку, щойно вона зачинила за собою двері.

— Ой, де це ти ходиш поночі? Аж налякавсь оце...

— Та й ти ж десь півдня пропадав, — тихо сказала вона, намацуючи в темряві свій сінничок.

— Курей доглядав. Як тих двох застрелили, то решта край яру в яму забилися. Ту, що з кропивою. Сидять і до курника ані руш. То насипав їм там, нехай ночують.

— Скільки ж їх бодай уціліло?

— Семеро. Тої рябенької і чорноголовки нема. І старої жовтої нема. Але не може бути, щоб і жовту застрелили. Так десь сховалася.

— Якби ж то сховалася, — зітхнула Степанида, думаючи вже про інше. Нова думка несподівано заволоділа нею, і вона вже не могла думати про інше — подвір'я тепер владно привертало всю її увагу. Але вона мовчала, тільки слухала.

— Е-хе-хе! Лиха година! — побідкався Петрик. — Скоринку ось жую. На й тобі, відай, нічого ж не їла...

Він тицьнув їй з пітьми зачерствілий шматок хліба, і вона взяла із жалем — не до себе, до нього. Скільки днів уже без гарячого, на сухому та й на сухому, а в нього ж хворий шлунок — бідний старий Петрик! Іншим разом став би нарікати, скаржитись чи докоряти їй, а тепер он, сама покора. Дожився! Але й вона дожилася. Від учора в роті й ріски не було, і тепер зачерствілий шматок хліба видався їй небувало смачним. Вона прилягла на сінничок, прикривши ноги ватянкою, й, потроху відламуючи од того шматка, клала в рот, тихо жувала. Та над усе вона слухала. На подвір'ї і в палатці, мабуть, уже заспокоїлись, але через сіни в хаті було чути неголосну вечірню гутірку двох чи трьох осіб — сон до них не йшов. А їй дуже треба було, аби вони там поснули, у неї все буйніше розростався таємний і страшний задум, від якого іноді брали дрижаки, але, знала вона, зректись його їй уже несила. Зрештою, вона й не думала зрікатись, вона збирала сили, щоб здійснити його, навіть коли б і знала певно, що потім це їй вилізе боком. Правда, поки що не можна було й рипатись; поки вони там не сплять, вона не могла вийти з комірчини. Та вона вміє чекати. Вона все життя тільки й робила, що чогось чекала, часом зовсім по-дурному й марно, а іноді їй таки щастило. Однак вона рідко коли відмовлялась від своїх задумів, бо часто відмовитися від них їй було важче, ніж здійснити.

Хліб вона доїла весь і тихенько лежала без сну, не рухаючись на своєму сінничкові. Не знати, чи спав Петрик, але його також не було чути — ні духу ні руху, мабуть, таки заснув. Гаркаве ґерґотіння в хаті, здається, також затихло — чи не поснули й там? Полежавши ще кілька хвилин, вона тихенько встала і, спершись рукою об стіну, глянула у віконце — ні, на подвір'ї й досі блищала на траві яскрава смуга світла, прорізана уздовж чорною тінню від рами, дальшим кінцем майже сягаючи тину з відрами. Гвинтівки звідси не було видно, але, відчувала вона, та висіла на колишньому місці. Степанида глянула навкіс в один бік двору, в другий — ніде не було видно ні душі. Тоді вона знову лягла на сінничок, подумавши: зрештою, рано чи пізно полягають і ті, в хаті. Треба чекати.

Вона полежала ще з годину, вслухаючись у близькі й далекі звуки ночі. Десь, мабуть, на Висілках чи в Заболотті за яром довго, в'їдливо брехав собака, аж розривався з люті, потім якось раптово дзявкнув і затих — побитий чи спущений з припону. Розмова в хаті затихла, але разів зо два там почулись кроки — коротке важке гупання чобіт по дошках підлоги, брязнули двері, хтось вийшов надвір, але швидко повернувся до хати. З того, як, моргнувши, зник тьмяний відлиск на чорному сволоку комірчини, вона зрозуміла, що нарешті там вимкнули світло, всюди стемніло — у сінях, у хаті й на подвір'ї запанувала темрява глупої осінньої ночі. Степанида ще довго лежала без сну, краєм свідомості гірко переживаючи сумні події минулого дня: свої хитрощі з тим молоком, котрі, либонь, і згубили Бобовку, сплюндрування садиби, стрілянину по курях, її несподіваний успіх із поросятком. Може, хоч воно вціліє, коли ці не доберуться до яру, не викурять його з борсукової нори. Так думала вона про все, а сама мимоволі збиралася з духом, щоб нарешті наважитись.

Однак вона, здається, трохи задрімала й підхопилася від якогось підсвідомого внутрішнього поштовху, прислухалась. Під жорнами тихенько дряпав пацюк та сипливо, з присвистом дихав на діжках Петрик. Вона сіла на ослоні, спустила ноги долі. Тепер уже нічого не було в її бажаннях, окрім упертої жаги тиші, аби зробити те, що вона вже не могла не зробити. Ніби не з власної волі, а за чиїмось залізним примусом вона ступила до дверей, тихесенько, як тільки можна було, повернула засув і прочинила старі, з дубових дощок збиті двері комірчини. Добре, що вони не скрипнули, лишень прошаруділи трохи, і вона лишила їх так, незачиненими. Потім вона навшпинячки наблизилась до відчинених сінешніх дверей, куди трохи задував вітер, прислухалася. В хаті хтось сонно хропів — не те що дуже, а так, спокійно й рівно, і це подало їй надію. Мабуть, треба сміливіше. Що вона, зрештою, не має права у своїй потребі вийти з хати надвір, хіба вона перестала бути людиною? Ну й що, що війна, німці. Жили люди до цієї війни й, мабуть, житимуть і потім, а ось чи доведеться оцим жити, ще невідомо. Хто з рожном на інших поліз, той сам на нього напореться. Тихесенько ступаючи, вона зійшла з камінних приступок на прихололу вже землю подвір'я, по зимнуватій вологій траві забігла за ріг на дривітню й там зачаїлася: здалося, в палатці хтось щось буркнув. Але це, мабуть, уві сні, жодного вартового на подвір'ї ніде не було видно, й це її трохи підбадьорило. Звичайно, почувалися вони впевнено, ніби господарі. Та й чого їм боятись, хто їм тут міг зашкодити?

А вона дуже боялася, може, так, як не боялася ніколи в житті, особливо коли вийшла з дривітні й тремтячими ногами, аж заточуючись, добігла до тину. Їй не треба було роззиратись у пітьмі, вона точно знала, де було те місце, і відразу намацала рукою гвинтівку, вхопила її за тонкий ствол. Гвинтівка виявилась важчою, ніж вона думала; коли б, стукнувши, вона не підняла всіх на ноги. Це трохи збентежило Степаниду, але змінити намір вона вже не мала сили — навшпиньки добігла до криниці і опустила в зруб гвинтівку. Перед тим як зовсім випустити її з руки, кинула погляд на хату й похилу горбовинку палатки, але там було по-нічному спокійно, ніхто ніде не з'являвся, і вона розняла пальці.

Степанида вже відскочила од криниці, коли десь у глибині глухо і глибинно бовтнуло, здалося, жахливо-голосно бовтнуло, але вона швиденько добігла до комірчини й попід стіною прошмигнула до сіней. Тільки тепер налякалася, намацавши зачинені двері до комірчини, але згадала, що вони іноді зачинялися самі, і тепер тремтячими руками відчинила їх за дерев'яну ручку.

Перш ніж причинити двері комірчини зсередини, хвильку побарилася — ні, скрізь було тихо; здається, вдалося. "Що ж тепер завтра буде?" — немов у лихоманці тремтячи всім тілом, думала вона й, може, тільки зараз перелякалася по-справжньому. Жах опанував її з такою силою, що вона дрібно зацокотіла зубами і, мабуть, тому розбудила Петрика.

— Що, холодно? На ось мого кожуха, вкрийся... — пробурмотів він спросоння і знову сиплувато, мірно задихав.

Степанида ж не заснула до ранку.

10

Німці встали раненько, ще затемна, Петрик почув їхні кроки біля комірчини, кашель, притихлі хриплуваті голоси на подвір'ї. Дзвякнуло відро в криниці — почали тягати воду, мабуть, для кухні. Певно, вчорашнє свято скінчилося, сьогодні, видно з усього, вони мали братися до роботи.

Петрик лежав на ледь прикритих дрантям мульких накривках діжок, натягнувши на голову кожушок, слухав голоси знадвору і думав: які ж вони, однак, не схожі на наших людей, ці німці — все у них по-своєму, інакше. Навіть вчора увечері, коли влаштували собі частування, світили електрикою, їли з тарілок і пили з маленьких білих чарочок шнапс, веселилися, гомоніли, але майже так, як звичайно, п'яних не було жодного. Офіцер з тим фельдфебелем частувались окремо, в хаті, куди їм носили м'ясо в тарілках, накритих хусточками, і так само їли-пили тихенько, без гамору, а головне, не довше, ніж за звичайною вечерею. Мабуть, минула година, не більше, й на приступки вийшов фельдфебель, щось скомандував, і на подвір'ї враз як вимело — всі залізли спати в палатку. "Дисципліна, однак, вашій матері, — подумав Петрик із тихою заздрістю. — Слово начальника у них як закон, всі їдять, роблять і моляться по команді. Отож не дивно, що перемагають".

А Бобовку з'їли. Думаючи про це, Петрик трохи сердився на Степаниду: треба було не рипатись, віддати їм те молоко, нехай би подавились, коли такі ласі до молочного, нащо було хитрувати? Через ті її хитрощі, либонь, і залишились тепер без корови. Але впевненості в тому не було, Петрик розумів, що могло статися й так, що все одно одібрали б корову, — не тепер, то потім, виїжджаючи. Звісно, краще було б заховати. Тільки як заховаєш і де? Корова не курка, в кропиві не затаїться. Та й хто знав, що вони так несподівано налетять на хутір?

Знадвору в комірчину долинув приємний, солодкавий, немовби навіть знайомий дух, і Петрик не відразу збагнув, що це запахло кавою. Ну певно ж, він чув ще з тієї війни, що германці зранку поперед усього п'ють каву, а не якийсь квас або чай, як, скажімо, росіяни. Петрик ніколи не куштував цього питва і думав, що, мабуть, воно дуже смачне. Але де там про каву мріяти, як оно солі залишилось зо три жменьки, а без солі як ту картоплю їстимеш? В рот не полізе. Лихо та й годі!

Надворі потроху світлішало, але сонця не видно було, чутно лишень — у стрісі швендяв напористий вітер, здається, вчора й скінчилася гарна погода. З ночі у старій, з гнилуватими стінами комірчині було холоднувато. Петрик і так і сяк кулився під кожушком, але все одно змерз і думав, що треба вставати. Одним оком скоса глянув на сінничок під віконцем — Степанида, мов нежива, лежала зіщулившись під ватянкою, і він подумав: за Бобовкою побивається.